Рецензія на фільм «Бетмен» (2022)
Одного разу в Ґотемі
Після провального запуску «Ліги справедливості» в останні роки студія Warner Bros. вирішила більше не намагатися наздогнати Marvel і Disney, а пустити свій кіновсесвіт DCEU у вільне плавання. Результатом цього експерименту став «Джокер», за якого Хоакін Фенікс отримав премію «Оскар» (це вдруге в історії актор був удостоєний настільки високої нагороди за роль суперлиходія з коміксів), і через пару років його стопами пішов новий сольний екшен про Темного лицаря «Бетмен», де Бена Аффлека дуже вдало замінили на Роберта Паттінсона, незважаючи на початковий скептицизм глядачів щодо зірки «Сутінків». І результат безперечно перевершив усі навіть найбільш оптимістичні очікування.
Під час створення свого «Бетмена» режисер Метт Рівз відкинув усі фільми DCEU убік та почав буквально з чистого аркуша. Його сольник розповідає про зовсім іншого Бетмена, який існує поза всесвітом Супермена, Диво-жінки та інших суперлюдей. Це історія про самотнього месника, який присвятив себе боротьбі зі злочинністю в Ґотемі та захисту його жителів. І, щоб там не говорили про Роберта Паттінсона, він ідеально підійшов на таку роль. Цей талановитий актор уже 10 років намагається скинути з себе образ Едварда Каллена, який прославив його на весь світ, але водночас також став його прокляттям, адже глядачі з того часу не могли сприймати його серйозно. Але «Бетмен» це дуже швидко виправить, і, як жартують в Інтернеті, стане фінальним цвяхом у труну Едварда Каллена. Адже тепер Паттінсон — це похмурий антагоніст із драматичним макіяжем очей у стилі панк-року, який не боїться вийти один проти цілих банд Ґотема (або цілого поліцейського відділку корумпованих копів).
З перших секунд появи його Темного лицаря на екрані відчувається, що Паттінсон повністю поринув у свого персонажа з глибокою дитячою травмою, що позбавила Брюса Вейна всіх шансів на нормальне та щасливе життя у суспільстві. Цей Бетмен повністю відмовився від персони Брюса Вейна, яка, схоже, померла того ж вечора, що і його батьки, і став нічною істотою, цілковитим затворником, який збудував між собою та рештою світу величезну стіну, справжню Велику китайську стіну, крізь яку нікому не пробитися. Якщо Бетмен і раніше вам здавався похмурим героєм, то зачекайте, поки побачите цю його версію у втіленні Паттінсона. Більш трагічного та зламаного Темного лицаря ви не знайдете в інших фільмах за коміксами DC.
Щоб ввести в життя Бетмена хоч трохи світла, сюжет знайомить його із Селіною Кайл, відомою як Жінка-кішка. На цю роль запросили незрівнянну Зої Кравіц, яка з великою вірністю коміксам створила свою приголомшливу героїню на екрані. Причому сценаристи не використовують її просто як прикрасу для історії Бетмена, вони приділяють Селіні достатньо часу, розповідаючи і її трагічну долю, що пояснює її схожість із Брюсом та їхню взаємну симпатію. Селіна також має шляхетне серце і почуття справедливості й готова боротися за свою подругу, яка зникла, але при цьому не втрачає нагоди обчистити бандитів. Звичайно, адже вона не має мільярдів сімейства Вейнів, щоб фінансувати свої нічні вилазки у злочинний світ Ґотема. Сама історія Селіни від початку і до кінця фільму відображає її сильне бажання вирватися з жорстокого патріархального світу цього міста, де правлять злочинці, що ставляться до жінок як товару. Бандити недооцінюють жінок, тому часто не бачать у «тендітній» Селіні загрозу, доки вона не випускає свої гострі пазурі. Без героїні Кравіц цей фільм був би дуже сумним та безпросвітним, тому хочеться вірити, що її Жінка-кішка повернеться у сиквелі.
Незважаючи на успіх «Джокера», було дуже розумним рішенням не вводити цього суперлиходія у світ Темного лицаря у втіленні Паттінсона одразу, а спершу зіштовхнути його з іншими антагоністами зі сторінок коміксів DC, як Загадник (Пол Дано), Пінгвін (Колін Фаррелл) та Кармайн Фальконе (Джон Туртурро). Якщо ви є шанувальником або шанувальницею фільмів про Бетмена, то, напевно, пам'ятайте того чокнутого Загадника у втіленні Джима Керрі та фантасмагоричного Пінгвіна у виконанні Денні ДеВіто з фільмів минулих років. У світі Рівза ці лиходії виглядають набагато більш реалістично, хоч і зберігають певні риси своїх персонажів з коміксів, і вже точно не схожі на тих казкових антагоністів із франшизи Тіма Бертона. Хоча головним лиходієм нового «Бетмена» виступають не стільки якісь конкретні персонажі, як корумпована жадібністю та жорстокістю людська натура, що дозволяє в Ґотемі процвітати криміналу.
Дуже часто в коміксах та в кіно Бетмену приписують роман з Жінкою-кішкою, але фільм Рівза хоч і показує романтичні моменти між цими двома самотніми і пораненими душами, наприкінці він розкриває головне кохання всього життя Бетмена — це його рідне місто Ґотем, яке він не у жодному разі не покине і боротиметься за його майбутнє й за майбутнє його мешканців до свого останнього подиху. Бетмен є певним похмурим янголом-охоронцем Ґотема, і перший просто не може існувати без другого, як і навпаки. Це дуже поетично та трагічно одночасно. А завдяки приголомшливій операторській роботі Грега Фрейзера, який нещодавно отримав «Оскар» за роботу над фантастикою «Дюна», Ґотем взагалі стає мало не центральним персонажем «Бетмена», який має свій характер і душу.
Рівз зняв не стільки супергеройський фільм (точно не в традиційному розумінні цього жанру), скільки кримінальний детектив з гучними нотами нуару і трилера, який, як і «Джокер», очевидно був натхненний роботами Мартіна Скорсезе про гангстерів. По суті жоден з персонажів цієї історії не має жодних суперздібностей (хіба тільки Бетмен дуже невразливий якийсь); Рівз навмисне відкидає фантастичну складову світу DC і будь-який натяк на суперсили, показуючи персонажів насамперед людьми з усіма їхніми прекрасними перевагами та жахливими недоліками. Тут також відсутній зайвий пафос, немає гучних промов і навіть геройство Бетмена більше схоже на хворобу, некеровану одержимість, яка, як наркотик, змушує його часом безрозсудно ризикувати життям. Та небезпечна гра з високими ставками, в яку його втягує психопат Загадник, здається, є саме тим, чого Брюс чекав вже довгий час, адже він пристрасно бажає жити на вістрі ножа, балансувати над прірвою, вважаючи, що тільки так він зможе знайти хоч якийсь сенс у своєму трагічному житті.
По суті для Бетмена його нічні вилазки в Ґотем і битви зі злочинцями завжди були певною терапією після смерті батьків, які загинули від рук тих самих злочинців, що ховаються в темряві кожного ґотемського підворіття. І фільм Метта Рівза розкриває це чи не найкраще за попередні екранізації його пригод, що часто робили акцент на екшені, а не на глибокому внутрішньому світі персонажів, яким є чим заінтригувати. Це справжній психологічний трилер, який грає за своїми правилами на полі супергеройського кіно. І в цьому полягає секрет його успіху серед глядачів та кінокритиків. Бетмен Паттінсона безумовно зайшов людям у душу, навіть якщо раніше вони не дуже любили цього персонажа. Але після фільму Рівза до нього практично неможливо ставитися байдуже.
Як писав Шекспір: «Немає повісті сумнішої на світі, ніж повість про Темного лицаря з Ґотема». Адже історія кохання цього антигероя та його рідного міста набагато драматичніша, ніж навіть історія Ромео та Джульєтти. Або Едварда і Белли з «Сутінків» (вибач, Паттінсон, це останній жарт на цю тему, ти справді неймовірний в образі Бетмена).
