Рецензії на фільми. Сторінка 22

Пора просыпаться. В современном мире творчества чтобы сказать правду во всеуслышанье, да ещё прямо в глаза нужно и необходимо выдать историю, роман это, статья или фильм, театр, прочее, не только за искусство, а за определённый жанр. Так изначально создавались многие утопии и антиутопии. Так роман или рассказ определялся как фантасмагория или попросту фантастика, ну а сами фильмы всегда были с оговоркой – все события и лица вымышленные, совпадения и параллели случайны.

Так поступают и делают те, кто хочет заявить что-то большее, но под маской кадра, сценария, диалога. Не прибегая к авторской автономии, не прячась, не делая некоторые моменты полностью в угоду определённым структурам, продюсированию, обществу и отдельному лицу. Не потеряв своего лица, данный творец ходит по творческому тонкому льду как по лезвию бритвы. Определённо зная всю опасность данного творения для него и сопричастных ему людей в первую очередь.

После определённых размышлений и просмотра 8-ми серийного сериала Юрия Быкова «Спящие», можно сделать следующие выводы:

Как бы ты не старался угодить многим – всем угодить невозможно.

Всегда будут недовольные, враги личностные, враги общества, враги на всех этапах, ступенях власти.

Быть дипломатом и искать компромисс – значит быть политической проституткой, подстраивающей продажной сущностью, которой режиссёр Юрий Быков никогда не был и не является.

У определённого творца давно свой почерк, своё выражение, установленные (пусть прямолинейные) каноны своего стиля. При столь несгибаемом постоянстве он честен с собой и со зрителем. Его фильмы: перечень… и предпоследний сериал «Метод» ещё раз показывают это.

А очернить любую творческую личность и по мелочи придраться можно хоть к телефонному столбу, к любому и к каждому. Даже президентам такой участи не миновать. Правда бывшим. Бывший президент, бывший министр, бывший консул, атташе, бывший дипломат.

Так Майкл Чедвик, специалист по связям с общественностью международного уровня в центре Вашингтон, Госдепартамент США, говорил о назначении послов в Европу и в сверхдержавы, подобным семи кругам ада, в том смысле, что дипломатичный выдвиженец должен пройти определённую школу в этом Госдепартаменте, потом выборы и утверждение кандидатуры.

Далее такое одобрительное решение должен вынести сенат. Это не решается за три дня и не затягивается на год, потому без одобрения сената в течении трёх месяцев кандидат снимается вовсе. Так в этом сериале оказывается настоящий (теперь уже бывший) посол Майкл Макфол имеющий различные идеологические связи и выход на Белый дом.

Так вот, после подобного фиаско и неоднозначного завершения показанного по сюжету в постановке, посол Макфол на самом деле подал в отставку ссылаясь на семью, здоровье, многоточие.

Понимаем.

До этого инцидента не было отставок и отзыва посла президентом США Бараком Обамой. Вы понимаете, их никогда не было в добровольном желании. Почётная дипломатическая миссия идёт от трёх до четырёх лет. А тут такое … многоточие.

Рассказываю эти тягомотно-познавательные моменты по простой причине, уж много всех и вся некомпетентных высказалось в худшую сторону как сериала, так и самого постановщика, явно не разбираясь, очернив сериал, режиссёра, сценариста и всю съёмочною группу. Ссылаясь на какие-то ничего незначащие места, моменты и куски столь громадной серьёзной работы. Поражает и удручает сей факт дешёвого обезьянничества и популизма на всех уровнях от СМИ, блогеров, горе-рецензентов и каких-то определённых обществ, безмерно пишущих всякую ахинею.

Данный проект соизмерен первому полёту в космос, где ширина и долгота измеряется в масштабах бескрайней внутренней и внешней политики, людей, общества, государства и многих, больших и малых стран в этом мире.

Смелый проект служит весомым заявлением и посланием в этот мир через вид такого искусства. Достойный приемник фильмов о «Резиденте», «ТАСС уполномочен заявить», сериала «Карточный домик», «Босс», … фильмов «Сноуден», «Пятая власть», «Спокойной ночи и удачи!», «Мартовские иды». Где ценен в первую очередь смысл послания, его будоражащее воздействие. И безусловно такой сериал один из главных претендентов на лучший сериал России 2017 года.

В сюжете сериала «Спящие» идёт главное противостояние двух разведок, влияющих на окончательный ход событий. Это завербованные агенты до поры до времени затаившиеся в любой стране на всех уровнях власти. Таких агентов на языке спецслужб называют «спящие». Где годами, десятилетиями они полностью обеспеченные ждут условного сигнала выполнить свою работу. Приступить к активным действиям и сделать переворот, революцию, большой теракт, развалить страну, обезглавить державу, прочее, …

В своей основе реальные события!

Этим сериалом Юрий Быков зарекомендовал себя как главный художественный политолог народного экрана. Позиционирую себя от острого соцреализма в предыдущих работах до масштабов управления народом и сверхдержавами в последнем его заявлении.

Но, как мы поняли из жизни, чем острее высказывание, чем значимей для народа (зрителей) работа, тем больше заглушка, вплоть до уничтожения. Такая уже участь за злободневность и отдельные темы, высказывания. Этот сериал кто только не обвинял.

Первый в списке обвинения, собственно, силовые структуры, которое выглядели не комильфо в некоторых моментах, и на поверку получили результат не совсем тот что хотели.

ФСБ – палка о двух концах, может сыграть в конечном счёте злую шутку. Вы понимаете, что это игра с огнём.

Второй идёт наше притязание на свободу. Так сказать, наш вездесущий либерализм, от свободы человека до обладания всеми правами прописанных в законах, конституции. Везде так и слышишь - либеральная прослойка обвиняет! Ей видите ли наступили на личность, её ограничили, показали не в том свете, государство душитель не даёт развернуться. Ну как всегда мало свободы, свободы и проявления всегда мало, снова мало, и опять мало. Не тронь нашу свободу личности! Другую можешь трогать, а нашу не тронь!

Да если бы всё так, уж не было свободы, то этот сериал вы дорогой зритель никогда бы не увидели. Так бы пролежал бы на полке под запретами.

Именно в «Спящих» говорится о железном занавесе, репрессиях и возврате ежовых рукавиц. Эпоха СССР кроме диктатуры и тоталитаризма дала незабываемый урок истории.

Общество как стадо – куда кость не кинь, клич не дай, везде соберутся и будут митинговать. Манипуляция политической идеологии происходила и происходит. Именно такая идеология снижает уровень общества в государстве и делает социальную политику незащищённой.

Третий в списке, это радикалы! Или как термин под «шубой» называют - радикальным либерализмом. От диктатуры и гигантомании до кардинальных изменений в общественности, любой политике, отрасль, вплоть до масштабов государства.

Далее идёт превозношение одной страны перед другой. Обожествление идеологии, уклада, образа. В данном случае идолопоклонство, где самым большим идолом становится для этого человека государство как всемогущая империя. Любые перекосы вплоть до патриотизма и национализма – вредны. К тому же на 90% они лживые, толи от скудости ума и размышлений, толи от чрезмерной хитрости.

Четвёртый в списке фанатизм и ненависть. Ненависть к чему-либо или кому-либо. Сущность этого - обличение, сравнение и сравнивание с кем-то и чем-то. Неудовлетворённость и «плаксизм», узколобое пронизывающие нытьё о прошлом.

Пятый в данном списке информативный сектор, СМИ, различные теле-радио-видео-интернет издания, выдающие на-гора тонны информации, подспудно влияющей на весь социум. Как крючок с наживкой для каждого смотрящего и слушающего, доверяющего, но не думающего.

Шестой в обвинительном списке - это творческая богема, гуманитарной слой из неких каст, элиты, креативно-диванный аристократизм, который не будет даже слушать и разговаривать с любым ниже статусом. Не то сословие, родословная, царское происхождение дворянства, одним словом зажравшийся привилегированный класс.

Голубая кровь говорит - кто вы чернь чтобы разбираться в высоком искусстве?! Мы небожители, и у нас самый большой статус неприкосновенности.

Седьмой. Будет против этого сериала и также обвинять – это государственный консерватизм чиновников. Все пост-ные деятели (занимающий некий пост). По этой работе, показанных мягкотелыми продажными марионетками. Вся личность и власть заключается в их кресле.

Восьмой. Будет против данного сериала вся подкупленная мразь, которая будет раздувать из мухи слона. Высасывать из пальца всякие несуразицы, небылицы и делать их великой достопримечательностью. От блогеров и киноведов до политиков и пресной тусовки чванства, будит литься грязь на какие-то моменты, нюансы, которые есть везде и всюду, но не являются примечательностью, вызывающей думающей, заметной и сильной работой.

Девятый. Интеллигенция разных основ. От творчества и науки до социологии поведения, чиновников и ведомств.

Можно клеймить, ругать этот сериал, и скандировать как на площади за бутылку водки, мол всё плохо и нельзя народу показывать хоть намёка на правду. Смотрите «Не родись красивой», «Физрук», прочее, такого уровня развлечение и не задумывайтесь больше ни о чём, ешьте ботву и другие отходы, модифицированный продукт, пейте дрожжи и суррогат и будьте счастливы в порно-сознании и извращениях.

Ведь прогрессивное проснувшееся человечество многим перечисленным структурам и организациям невыгодно. Зачем вам закулисные игры, прогрессивная основа и стратегия развития экономики (намёк идёт на стратегически важный контракт с Китаем в сюжете). Где любое государство в своей сути авторитарное с рычагами власти и управления.

Свобода слова не должна превышать канонов власти. Иначе любое мировоззрение обречено на поражение. Есть общее лояльное законодательство и есть диктатура тоталитаризма и принуждения, следовательно, жертвы всегда были и будут. Всегда важен их размер и пропорции, обстоятельства.

Стремиться к мировому господству лишь прикрываясь демократией, как ширмой, деля и отгораживая слои людей для всеобщего полного контроля, безусловно это достижение – это ли лучший выход?

Экономя время и терпение читателя, намеренно не писал об актёрах, ролях, раскрытых и закрытых образах (смеюсь), в данном случае это не столь важно. В заключении такой необычной в моей кинодеятельности статьи-рецензии-мнения и взглядов на кинематографический «нездоровый» резонанс о «Спящих» добавлю ещё пару слов.

Максимально честный открытий и захватывающий мысли сериал под министерством и консультантами, с малой долей политкорректности. Если пропагандирующий, то в первую очередь мыслящий процесс и думающего зрителя, а потом уже стойкость и противостояние структур и организаций, государство и политика, твёрдость и сила духа, верность и душевную привязанность. Где на карту поставлено если не всё, то многое от операции, выбора, до любви к человеку, личности, работе, обществу и отношения ко-многому.

Не взирая на политический острый сюжет, насыщенный разноплановой ценностью восприятия, лейтмотив этого произведения будет всё же во взгляде и отношении человека на простые жизненные «вещи», как в личной жизни, так в политике внутренней и внешней того действия, того государство что тебя окружает.

Данный телевизионный проект много упрощает, делая повествование более доступным и динамичным. В тоже время происходящие события кроме банальных переживаний, увлечённости действием дают закадровый подтекст. Взаимодействие кадра и сценической речи даёт глубину погружённости в смысл творения.

Фестивальное кино, Торонто, Санденс, "Независимый дух". Авторское, другое кино о студии, репортажах, тележурналистах и скандально-известном происшествии в прямом эфире. Кристин Чаббак известный репортёр на местной станции, где студия новостей – отдельная кухня избранных!

Воплощение авторской идеи идёт красным пунктиком, невзирая на прибыль и мнение критиков. Такое кино для узкого малого круга киногурманов и эстетской среды, невзирая на кинотеатры, зрителей, и какие-то там прибыли. Одним словом, человек кино делает, человек кино смотрит, человек кино пишет о таком некоммерческом.  

Пробивает больше чем некоторые картины социального психологического арта Гас Ван Сента. Кто не знает кто это, можно не утруждать себя натужными просмотрами, это не ваше. Приведу лишь пару цитат известного мастера арт-социума.

Человечество не стало ни счастливее, ни одухотвореннее, как мечталось когда-то поборникам прогресса.

Мы живем в таком жестоком, милитаристском мире, что от художника ждут не рассказов о глубинах сердца, а социального анализа. К сожалению.

Гас Ван Сент

Мне они показались уместны с этим фильмом.

Слова, жесты, образ, всё имеет значение. И гонка за сенсацией, рейтингами и зрителями уже в 60-е годы прошлого века была как загнанная лошадь в мыле. Кстати по фильму идеально передаётся дух, атмосфера и операторская работа 70-х, подчёркивая это всё старой хиппи-новеллой, музыкой битников той эпохи.

Уникальная роль актрисы Ребекки Холл, известной у многих знаменитых режиссёров, от Стивена Спилберга и Вуди Аллена до Стивена Фрирза и Рона Ховарда, достойна "Оскара" и других наград.

От вхождения в роль, до перевоплощения прожитого на экране, Ребекка Холл – это сплошной пульс, сплошной нерв. Так передаётся эмоционально-чувственная энергетика в этом образе.

Также вы можете узнать известного по сериалам и фильмам «Час расплаты» (2003), «Декстер» (2006-2013), «В омут с головой» (2004), «Клиент всегда мертв» (2001-2005), актёра Майкла С. Холла, ведущего мужскую линию коллеги по тележурналистике.

Сюжет и ключевые сцены не стоит рассказывать, хоть они и дают ещё ту пищу для ума, или как минимум задуматься. Скажу лишь следующее. Для творческих людей, тем более сопричастных каким-то образом с профессиональной этикой, журналистикой и даже модным сейчас блогерством – просмотр такого неоднозначного и вызывающего фильма просто необходим.

Ютуб, куча различных видео в прямом эфире после пару таких фильмов если не изменятся, то переменятся.

И, напоследок вопрос:

Что вы готовы сделать для очередной сенсации? (риторика)

Довгий і важкий шлях подолав фільм Рідлі Скота «Той, хто біжить по лезу», прем’єра якого відбулася у далекому 1982 році. Прийняли стрічку дуже холодно, вона піддавалася численній критиці. Але згодом світ побачила режисерська версія картини і її переосмислили. Сьогодні «Той, хто біжить по лезу» вважається культовим, чи не кращим науково-фантастичним фільмом в історії. Більш ніж через три десятки років нуарній антиутопії вирішили дати «друге дихання», що викликало неабияке хвилювання фанатів. Ніхто і уявити не міг, що нова стрічка нічим не поступиться оригіналу і буде гідним продовженням класики. «Той, хто біжить по лезу 2049» – глибокий, далеко не одноразовий та дійсно захоплюючий фільм, який не зрадив стилістиці та змістовності оригіналу.

Музичний супровід, візуал – ідеальні, чудово підкреслюють похмуру, гнітючу атмосферу. Вони з перших же хвилин переносять у депресивний, сірий, повільно помираючий світ альтернативного майбутнього. Радіоактивні пустелі, безплідні землі, руїни та звалища простягаються на десятки кілометрів, а перенаселені міста – на сотні. Показані технології дуже цікаві, практичні. Одразу помітно старання та оригінальність творців стрічки. Людство у фільмі дуже розвинене технологічно, але в результаті втратило свою душу. Ідеали, мораль, справедливість – усе втратило свій зміст, сприймається не як орієнтир, а, скоріш, як пережиток минулого. У 1982 році це не привертало такої уваги, але зараз легко помітити, що техніка дійсно витісняє духовність з життя людей. Виникає питання – чи не подібне майбутнє чекає наших нащадків? Ідеально поставлені сцени разом із операторською роботою зачаровують. Візуал яскравий та похмурий одночасно, дуже красивий, буквально кожен кадр – витвір мистецтва. Багато уваги приділено деталям, які ніяк не впливають на сюжет, але формують загальну атмосферу стрічки, передають хаос та депресивність у суспільстві. Дені Вільньову, режисеру картини, низький уклін.

Крім неперевершеної атмосфери, «Той, хто біжить по лезу 2049» може похвалитися шикарним сценарієм.

Фільм піднімає дуже глибоку проблематику. І це стосується не лише показаного альтернативного майбутнього, але й нашого, реального світу. Так, зараз уже немає офіційного рабства, але з дня на день вчені створять клона людини. Можливо, виключно з цікавості, але це підніме важливі моральні питання. Де та абстрактна лінія, що розділяє людяність та інноваційність, правильність та практичність? У контексті картини не важко зачепити і релігійне питання сутності людини: Чи має душу особа, створена не Богом, природньо, а іншою людиною, штучно? «Той, хто біжить по лезу 2049» змушує замислитися над усім цим. Де межа між річчю, творінням рук людських, та, власне, людиною-творінням? Де знаходиться границя між порушенням наших невід’ємних прав на життя, гідність та експлуатацією речі, коли ми і є цією річчю? У часи Античності (коли рабство процвітало) подібні питання не задавали, але сучасне покоління бачить світ набагато багатограннішим, складнішим. Таким же і є фільм.

Слід відмітити неабиякий драматизм стрічки. Проявляється він не лише через головних героїв, але і через другорядних персонажів та загальну проблематику стрічки.

Сюжет неперевершений. Чудово прописаний, нелінійний, містить несподівані повороти. Інколи зачіпає історію, показану в оригінальній картині. Ці моменти дуже емоційні.

Детективна сюжетна лінія зачаровує, тримає у напруженні до останніх хвилин фільму, постійно змушує аналізувати кожен крок героїв, кожну «зачіпку». При цьому, справу цілком можна розгадати самому впродовж перегляду фільму, тут немає приховувань заради несподіваної розв’язки, усе логічне та, при достатньому рівні уваги, очевидне. Але для цього необхідно уважно обдумувати кожну деталь, кожну дрібницю, показану і непоказану, сказану і несказану. Ця простота і складність одночасно створюють неабияку інтригу та зацікавлюють глядача, який впродовж перегляду неначе складає частинки мозаїки в цілісну та дещо неочікувану картину.
Незвична, неоднозначна і переповнена хімією, чуттєвістю любовна сюжетна лінія. Одразу вона трішки збиває з пантелику, але згодом ти уже співпереживаєш їй. З одного боку вона відображає те, що є для кожного з нас справжнє кохання, як легко нам прив’язатися до когось, хто завжди нас розуміє та підтримає. З іншого бачимо гнилість суспільства, яке проміняло духовність на технологічність, те, як легко остання може замінити найбільш людське, що лише може бути. Все ж, любовна сюжетна лінія насичена почуттями та глибоким змістом, героїв розумієш, з ними хочеться переживати всі ті моменти близькості, хвилювання, щирого кохання, болю.

Персонажі глибокі, продумані, чудово розкриті завдяки акторській грі та контексту фільму. Майже нічого не говорячи більшість фільму, вони передають більше емоцій, змісту, ніж це можна було б зробити за допомогою слів. Раян Гослінг неперевершений, Дейв Батіста, Харісон Форд, Джаред Лето, Робін Райт, Ана де Армас чудово втілили своїх персонажів, приємно здивували.

Стрічка важка, змушує замислитися над сюжетом, над героями, над піднятою проблематикою. Складність підсилює велика тривалість, неспішність, гнітючість та депресивність картини. Проте, вона не залишить байдужим глядача, який хоче побачити змістовне кіно. Фільм спонукає задавати собі питання: Що є людина у цьому світі? Біологічний вид, що має набір потреб та емоцій? Чи може істота, яка осмислює своє існування? Тут ця межа розмита і стрічка дає змогу кожному дати власну відповідь. Крім цього, закінчення картини відкрите, що прив’язує завершення історії до суб’єктивного її бачення глядачем. Майже три години за переглядом пролітають непомітно, залишаючи сильний післясмак та бажання знову передивитися цей витвір мистецтва. «Той, хто біжить по лезу 2049» – фільм специфічний, але його важко не назвати шедевром, гідним продовженням класики.

Я ніколи не поділяв франшизи про Людину-Павука на погані та хороші. Мені подобається дилогія «Нова Людина-Павук» з Ендрю Гарфілдом. Так, вона слабка в багатьох аспектах, але ці дві стрічки мають шикарний візуал, захоплюючий екшен та дуже емоційні сцени, які зачіпають за живе. Трилогія із Тобі Магвайром не може похвалитися такими якісними спец-ефектами, але там більше уваги приділялося саме становленню Людини-Павука як супергероя – формуванню характеру Пітера Паркера, його мотивації до боротьби зі злочинністю, було показано, як він отримав свої сили та крок за кроком опановував їх. Крім цього, за три фільми ми побачили багато колоритних антагоністів дружнього сусіда. Обидві франшизи мають свої переваги та недоліки. І обидві варті уваги.

Здавалося, чим же може здивувати глядача уже шостий за останні роки фільм про Павучка? Студійні боси Марвел дуже серйозно поставилися до цього питання, адже Людина-Павук – один з найпопулярніших персонажів коміксів, який уже має величезну кількість фанатів, і тому дуже цінний для кіностудії. І здивувати вдалося. «Людина-Павук: Повернення додому» – цікавий фільм і чудова (якщо не найкраща) картина про дружнього сусіда.

Технічна складова. Студія Марвел уже давно довела, що не шкодує ресурсів та сил для своїх творінь. Візуально картина дуже якісний: чудові спецефекти, декорації, підбір акторів, грим, костюми. Багато натуральних зйомок. Зображення продумане до деталей, багато відсилок до коміксів та майже непомітних дрібничок, які формують загальну атмосферу фільму. Взяти хоча б школу Пітера, де на стінах зображені Великі науковці даного всесвіту – Говард Старк (батько Тоні Старка) та Брюс Бенер. Сюжет стрічки динамічний, цікавий, містить навіть кілька несподіваних поворотів. Хороший сценарій та візуал дозволяють передивлятися картину «Людина-Павук: Повернення додому» знову і знову.

Гумор, як завжди, на висоті. Найчастіше він ситуативний, робить фільм в загальному легким та веселим. При цьому, перед нами не банальна комедія. Стрічка зачіпає досить глибокі питання, що відображається як в головному героєві, так і в антагоністові (детальніше про це далі). Також моментами в картині присутнє навіть напруження, що цілковита заслуга Майкла Кітона, який зіграв противника Павучка. Все це разом робить фільм багатогранним, простим та змістовним одночасно.

Чудово прописані персонажі. Навіть другорядні герої індивідуальні, цікаві та мають свою каплю харизми. Найкращий друг Пітера Нед (Джейкоб Баталон), тітка Мей (Маріса Томей), Ліз (Лора Херіер), Флеш Гордон (Тоні Револорі), Герман Шульц, або Шокер (Букем Вудбайн) та інші – запам’ятовуються, попри невелику кількість екранного часу, мать різні характери, відіграють свою роль у подіях фільму та житті Пітера Паркера. Особливо слід відмітити Мішель Джонс (Зендая Коулман), яка вкрала буквально кожну хвилину свого перебування на екрані. Розумна, кумедна і трішки чудернацька дівчина, персонаж, в якого закохуєшся буквально з першої ж сцени. Тепер про основних героїв.

Пітер Паркер у виконанні Тома Холанда вийшов дуже навіть хорошим. Актор чудово зіграв дружнього сусіда, серйозно поставився до ролі. Навіть більшість трюків виконував самостійно. Павучок Холанда зовсім не схожий на попередні втілення цього персонажа. Людина-Павук тепер дійсно школяр, який вчиться життю, формується як особистість, доброзичливий та наївний. Багато часу приділяється показу саме шкільного життя хлопця. На плечі Пітера впав важкий тягар у вигляді надлюдських сили й спритності. Юнак намагається вчинити правильно, використовуючи дар для допомоги звичайним людям (адже з великою силою приходить велика відповідальність!). Він намагається стати таким, як Месники, пробує допомагати іншим, боротися зі злочинцями. Але він лише вчиться і тому робить помилки, багато помилок. Така недосвідченість спричиняє багато кумедних ситуацій. Людей, які чекають на видовищний екшен, цілком самостійного та сформованого Людину-Павука, чекає розчарування. Але фільм і не розповідає про те, як Пітер отримав свої надздібності і як вирішив почати боротися зі злом. Павучок Тома Холанда – це щось середнє між людиною, яка знайомиться зі своїми силами і уже повноцінним супергероєм. Така недосконалість Павучка наближує його до простого люду, робить його подібним до кожного з нас.

Окрім цього, фільм через становлення Пітера Паркера як Людини-Павука зачіпає дуже важливу для супергероїки проблему – повністю присвячуючи себе допомозі людям, доводиться жертвувати чимось особистим. По-суті, подібне питання неодноразово поставало і перед кожним із нас – «Загальне благо чи особиста вигода?». Просто в контексті супергеройства виглядає це набагато яскравіше.

Тоні Старк у фільмі «Людина-Павук: Повернення додому» хоч і являє собою другорядного персонажа, але фактично виконує одну з основних ролей у сюжеті. Він є причиною появи Стерв’ятника, сильно вплинув на створення його ідеології. Також Старк – наставник Пітера, створив йому високотехнологічний костюм, наглядає за школярем та допомагає порадами. Більше того, Залізна людина для Паркера кумир і джерело натхнення. Але і юнак для Тоні не пересічна людина. Він відчуває відповідальність за можливості, які надав хлопцеві, та навіть прив’язаність до нього. Така піднята проблематика наставництва, навіть батьківства ще краще розкриває і без того глибокого персонажа, адже стосунки з батьком для нього досить болюча тема. Герой, при всій своїй серйозній ролі в показаній історії, не втрачає комічності, його жарти – перли картини. Неперевершено зіграний Робертом Дауні молодшим, він все той же всіма улюблений геній, мільярдер, плейбой і філантроп, який своєю харизмою затьмарює усіх в кадрі.

Тепер про те, що робить фільм «Людина-Павук: Повернення додому» на голову вищим за більшість інших проектів (якщо не усі). Антагоністом стрічки виступив Адріан Тумпс, або Стерв’ятник. На екрані його неперевершено втілив талановитий актор Майкл Кітон. Чудово прописаний та розкритий у фільмі, розумний, самостійний, мотивований персонаж з сильним характером. Не можна не згадати про шикарний дизайном костюма, який виглядає велично і практично,  красиво і лякаюче одночасно. З одного боку перед нами людина, ображена на верхівку суспільства, бо та вважає себе кращою за пересічних жителів. Старк, якого усі вважають рятівником, ледь не боготворять, продавав зброю, якою знищували сотні тисяч невинних. А чому Адріан не може також заробляти собі гроші, торгуючи смертю? Чим він гірший від Старка? З іншого – бачимо чоловіка, який щиро любить свою сім’ю, давно уже сформовану особистість, яка має принципи, здатна на співпереживання та вдячність. Тумпс ладен піти на все заради близьких, їхнього добробуту. І наявність специфічних умінь та знань дозволили йому своєрідно пристосуватися до тогочасного стану в суспільстві. Добре написаний сценарій разом із чудовою акторською грою створили шикарного, нетипового та дуже цікавого персонажа. Стерв’ятник – хижак, так він виглядає зі своїми гігантськими металевими крилами, так він і діє – стрімко, агресивно та впевнено. При цьому, Адріан – звичайна людина, який вміє любити, поважати інших, а не лише сліпо ненавидіти. Це не картонний, не шаблонний злодій, а живий і дійсно харизматичний антагоніст.

Події фільму «Людина-Павук: Повернення додому» мають локальний характер. Тут не побачиш порятунку світу від страшної загроза, пафосних монологів чи філософських роздумів. Павучок лише хоче допомагати звичайним людям, своїм сусідам та знайомим, зашкодивши постачанню небезпечної зброї на рідні вулиці. Паркер ще молодий, брак досвіду змушує його робити помилки. Звичайні мотиви керують і Стерв’ятником – він зневажає людей, які забувають, хто будує їхні міста, хто воює за них у війні. Він хоче, щоб його родина не думала, що вони їстимуть завтра, могла вдихнути на повні груди і жити, не рахуючи кожну копійку. Хіба ці бажання зловісні? Обоє – звичайні люди, зі своїми радощами та проблемами, потребами та інтересами, як і ми з вами. Ця простота героїв, їх близькість до пересічного народу, загальна легкість картини і створюють те, за що усі так люблять фільми про дружнього сусіда, – душевність.

Все ж, стрічка не позбавлена і мінусів. Невиразність саундтреку, яка хоч і не впливає на атмосферу, але помічається уважним глядачем. Також багатьом може не сподобатися те, що Людина-Павук досить слабкий у стрічці, немає захоплюючого екшену. Але цим пожертвували для загальної стилістики фільму, тобто реалістичності, приземленості сюжету, показу Павучка-початківця, який лише вчиться бути героєм. Це робить Людину-Павука ближчим до глядача. Та найзначнішим мінусом фільму «Людина-Павук: Повернення додому» є його сильна прив’язаність до інших стрічок. І стосується це не лише кіновсесвіту Марвел. Нам не показали зародження сил Пітера Паркера, формування його жаги до справедливості (поштовхом до чого стала смерть дядька Бена). Мотивувалися боси Марвел тим, що це показали вже двічі в інших фільмах. Але ж людині, яка не знайома з попередніми картинами про Людину-Павука, буде важкувато зрозуміти, що сталося з Пітером, про яку втрату, пережиту тіткою Мей, він говорив у фільмі. Те саме стосується й прив’язки до кіновсесвіту. Події стрічки відбуваються одразу після третього фільму про Капітана Америка, а філософія антагоніста напряму сформована подіями фільмів про Месників. Тоні Старк же, будучи одним з основних персонажів фільму, має три сольних фільми і грав важливу роль ще в трьох стрічках. І впродовж усього цього часу герой Роберта Дауні молодшого розкривався і розвивався. Тобто, щоб повноцінно розуміти й оцінити фільм, потрібно подивитися ще десяток інших. З одного боку це розвиток улюбленого всесвіту Марвел, але з іншого – досить несамостійний фільм.

«Людина-Павук: Повернення додому» – одна з найкращих стрічок Марвел, яка нічим не поступається попереднім втіленням Людини-Павука, а в дечому і перевершує їх. Фільм дійсно вартий уваги. Якщо Ви ще з якихось причин не бачили його, то постарайтеся якнайшвидше виправити це! Картина легка, весела, змістовна, красива та продумана, містить багато відсилок, цікавих персонажів. Та найголовніше у новій історії про Павучка – це її душевність, яка залишає після перегляду приємне враження і сильне бажання знову повернутися у світ дружнього сусіда.

В 1982 році фантастичний нео-нуар Рідлі Скотта «Той, хто біжить по лезу» струснув кінематограф, показавши глядачам світ майбутнього, де людство стикається не з жахливими інопланетянами, а з створіннями, що зовні не відрізняються від людей, яких воно саме створило для брудної роботи та інших потреб. Але репліканти виявилися не просто блідими копіями людей, вони стали розумними організмами, здатними самостійно мислити, відчувати і любити. І світовий порядок опинився під загрозою, адже раби переставали бути рабами...

Переказувати події «Того, хто біжить по лезу», що відбувалися в 2019 році, немає сенсу, просто подивіться його у вільний час. Причому неважливо до або після перегляду сіквела, оскільки «Той, хто біжить по лезу 2049» є не лише продовженням, а й цілком самостійною історією. Скотту вже не в перший раз повертатися у свій же світ через багато років, адже нещодавно він зробив це з франшизою «Чужий» у «Прометеї», але до сіквела «Той, хто біжить по лезу» кінематографіст підійшов з ще більшим трепетом і вирішив зробити його сучасною фантастикою, в деякому роді інноваційною, якою і був оригінал. А для цього потрібно було свіже бачення.

Торішнє «Прибуття» розвіяло останні сумніви щодо правильного вибору Дені Вільньова на роль режисера сіквела культової фантастики, але після перегляду «Того, хто Біжить по лезу 2049» можна сміливо сказати, що тепер він може знімати і перезнімати все, що тільки йому заманеться, оскільки такого фільму ніхто не очікував. Багато хто сподівався, але однозначно стверджувати, що він створить щось настільки дійсно інноваційне, прекрасне, чарівне і, врешті-решт, фантастичне, ніхто не наважувався. А він просто взяв сценарій Скотта, таланти Райана Гослінга і Харрісона Форда і зробив це.

« – У мене є спогади, але я не можу сказати, чи реальні вони.»

Головним героєм продовження виступає реплікант, який ловить реплікантів іншого випуску, що втекли після війни. На цю роль вибрали Гослінга, який нагадав торік всьому світу, що він є одним з кращих акторів сучасного Голлівуду, і тут вони влучили в точно в яблучко. Якщо хтось і міг позмагатися в прямому і переносному сенсі з Фордом, то це саме Гослінг. Понад 70% фільму його герой проводить у крові, і кожна нова ниточка в його розслідуванні приносить ще більше фізичного і психологічного болю, ламає його, але він продовжує копати далі. Вперше за своє життя на службі він не просто виконує накази. Він робить те, у що вірить і до чого лежить його серце. У «Того, хто Біжить по лезу» Гослінга не заганяли в рамки, даючи акторові час зануритися в емоції, і він зміг так досягти нових глибин. Форд зробив Ріка Декарда знаменитим, культовим персонажем фантастики, і Гослінг зробив те ж саме зі своїм, зігравши його так, що перехоплює подих. На наступних комік-конах напевно буде купа хлопців у такому плащі, як у нього.

« – У тебе ж немає дітей?

– У мене їх... мільйони.»

Головним антагоністом історії став власник компанії по виробництву реплікантів Ніандер Воллас. Вживаючись в образ, Джаред Лето знову пішов на все, замовивши собі лінзи, в яких він справді нічого не бачив. Деякі скажуть, що достатньо було просто зіграти сліпого, але в чому тоді були б веселощі? Разом з Лето або йти до кінця, або шукати когось іншого. А інший нам тут не потрібен. Ніхто не зміг би створити на екрані образ такого розважливого й самозакоханого пророка. Адже навіть в життя Лето схожий на Ісуса зі своїми чистими очима, довгим волоссям і бородою. Але за цією милою зовнішністю може ховатися хто завгодно, що знову доводить актор. У його персонажа є щось гіпнотичне, а присутність Ніандера відчувається, навіть коли він ще не увійшов в кадр. Він буквально грає Бога, який створює життя і відбирає його. Не дарма ж він говорить, що у нього мільйони дітей. У нього навіть є свій ангел – реплікант Лав, його права рука. Вона готова заради нього на все, і вона йде на все, аби виконати волю свого творця. Її втілює голландська актриса Сільвія Хукс, яка вперше шокувала мене у фільмі «Найкраща пропозиція» кілька років тому. Тут вона знову шокує в приємному сенсі – в ній є стільки злості, сили, спраги, одержимості і прагнення бути кращою, що тому, хто опинився у неї на шляху не позаздриш.

« – Ти ніколи не бачив дива.»

Гослінг, Форд, Лето... Всі вони актори зі світовим ім'ям і не однією нагородою на полиці, але особисто для мене справжнім одкровенням фільму став Дейв Батіста. Ви напевно знаєте цього колишнього рестлера по ролі інопланетянина без почуття такту Дракса в «Вартових Галактики», де він виглядає гармонійно, але за ці кілька років його популярності у багатьох виникало питання, чи може він зіграти серйозну роль. І в «Той, хто Біжить по лезу 2049» Батіста отримав шанс відповісти на це питання одразу всьому світу: так, він може зіграти драматичну роль, і, зворушивши мало не до сліз, показати одного з найбільш людяних персонажів цієї антиутопії, залишаючись при цьому горою м'язів, зустріч з якою для К пройшла досить травматично. Обов'язково подивіться з Батистою короткометражку-пріквел «2048: Нікуди бігти». Він вразить вас і там.

« – Я завжди говорила тобі, що ти особливий.»

В оригінальному фільмі знайшлося місце для історії кохання, і сіквел теж не стає винятком. Ось тільки у 2049 році знайти справжню любов для репліканта не простіше, ніж в 2019 або навіть в нашому 2017. Тому у К є його ідеальна Джої, але з першої хвилини знайомства з нею виникає двояке відчуття по відношенню до цієї пари. Вони то переконують тебе, що це справжня любов, то повертають в реальність, показуючи, що якою б не була реалістичною Джої, насправді у ній все фальшиво. В один момент К це розуміє, коли стоїть навпроти її реклами, але від цього менш боляче не стає. Актриса Ана де Армас в образі Джої зачаровує. Вона будить в К найсвітліші почуття, а глядачеві показує, як небезпечно відгороджуватися від справжніх людей і заводити стосунки з красивою ілюзією. Дуже сучасна і гірка лав-сторі.

Вільньов зняв «Той, хто Біжить по лезу 2049» не тільки для шанувальників оригіналу або жанру наукової фантастики в цілому, він зняв цю картину для справжніх цінителів кінематографа. Для тих, хто, занурившись з головою в цю похмуру антиутопію майже на три години, виринувши, скажуть, що хочуть знову туди повернутися. Оператором цього візуального дива став Роджер Дікінс, на чиєму рахунку 13 номінацій на «Оскар». І якщо за «Той, хто біжить по лезу 2049» його не номінують і не нагородять цією статуеткою, то світ зовсім несправедливий. Такої приголомшливої картинки ви ще не бачили. А на додаток – музика Бенджаміна Воллфіша і Ханса Циммера, ще більш чудова, ніж Циммер створив для «Дюнкерка».

Жанр антиутопії покликаний показувати жорстоке майбутнє, яке, як ми сподіваємося, ніколи не настане, але антиутопія Вільньова (вже не Скотта, а саме Вільньова) манить у свій неідеальний світ. Люди, репліканти, літаючі машини, технології, що створюють ідеальних примарних партнерів, стіна між двома світами, шикарне місто минулого, окутаний пилом, перенаселене місто нинішнього, де всіх пожирає самотність... Цей екранний світ може багатьом здатися дуже знайомим, оскільки ми частково вже живемо в тому 2049 році. Але незважаючи на всю його темряву, в ньому яскраво сяє тріумф людського духу, як обіцяв Форд в недавньому інтерв'ю, і не важливо, виходить він від людини, чи від репліканта. Тому в кінці просто хочеться бути там і сидіти на сходах поруч з К, тримаючи його за руку, поки навколо йде сніг.

Відкритий фінал дає волю фантазії, показуючи, що у цієї історії є майбутнє. Чи покажуть нам його коли-небудь кінематографісти, або ця сага закінчиться 2049-м роком, залишається тільки гадати. А зараз давайте просто насолодимось подарунком Вільньова, який вже хочеться переглянути і додати в свою колекцію найкращих фільмів.

Тепер ніхто не зможе звинуватити офіцера, що біжить по лезу, в тому, що він не бачив дива. І ми бачили це диво разом з ним.

У 2014 році кінокартина «Кінгсман: Таємна служба» підірвала жанр шпигунських бойовиків своїм нестандартним підходом, гострим гумором і безсоромною (і міткою) сатирою на інші історії про відомих шпигунів. І ось три роки по тому режисер Меттью Вон поспішив представити його продовження, в якому історія набуває міжнародного масштабу.

Після представлення бравих британських шпигунів «Кінгсман» у першому фільмі, було досить логічно включити в розповідь американських агентів, адже разом зі своїми британськими колегами вони завжди були найзнаменітішими героями кінофільмів. Тому коли на штаб-квартиру «Кінгсман» вчиняється напад (і це ще слабке слово, враховуючи масштаб руйнувань), Еґґсі і Мерлін пакують валізи і відправляються до США, в гості до агентів «Стейтсмен», адже тільки разом вони зможуть врятувати людство від небезпечної загрози.

Як і агенти «Кінгсман», агенти «Стейтсмен» також були натхненні різними стереотипами про свою націю, як ковбойські капелюхи, південний акцент, запальність, любов до рушниць і віскі і навіть ласо. Адже в Америці кожен другий – ковбой. Одного з таких агентів втілив Ченнінг Татум, і зустріч з ним Еґґсі і Мерлін точно ніколи не забудуть.

Завдяки їх відмінностям за співпрацею «Кінгсман» і «Стейтсмен» дуже цікаво спостерігати, і ні британці, ні американці не дають ні розслабитися, ні занудьгувати в цьому вибуховому у всіх сенсах сіквелі. Перший «Кінгсман» зробив Терона Еджертона зіркою світового масштабу, і бачити його знову в образі Еґґсі – одне задоволення. Він залишається самобутнім персонажем у світі шпигунського жанру, якому легко співпереживати, адже він, ставши шпигуном, не втратив ні грама своєї людяності. І в тому помаранчевому смокінгу, що б там хто не казав, він виглядає шикарно.

Найочікуванішою подією «Кінгсмана: Золоте кільце» без сумнівів стало повернення Коліна Ферта в образі агента Гаррі Харта. Кілька років тому ми попрощалися з ним, коли лиходій Валентайн (Семюел Л. Джексон), вистрілив йому прямо в голову, і з тих пір гадали, як він може після такого вижити. Зрозуміло, тут не обійшлося без фантастичної технології з майбутнього, яка дозволяє агентам вижити після такого ушкодження мозку. І хоча це звучить трохи абсурдно, таким сюжетним поворотом Вон вбив двох зайців одразу: повернув глядачам персонажа, що полюбився, і посміявся над усіма «поверненнями з мертвих», які так люблять голлівудські сценаристи.

Що стосується інших персонажів, то ставлення до кожного з них різне. Наприклад, дуже сподобалася гра Марка Стронга, який втілює агента Мерліна. Тут йому дали розвернутися, і сцена з ним співаючим у фіналі має особливий шарм. Але шкода, що злили героїню Софі Куксон. Таке відчуття, що як тільки сценаристи вирішили, що у них з Еґґсі не буде роману, то її можна без жалю списати. Шанувальників Татума попереджаю, що сцен з ним тут не так вже й багато, а ось ті, кому подобається чарівний диявол Педро Паскаль з серіалів «Гра престолів» і «Нарко», не будуть розчаровані, оскільки у нього предостатньо екранного часу. І круте ласо, у якого є функція лазерної різки противника, як у меча джедаїв. Звичайно, це зброя зовсім з області фантастики, але відмінно поєднується з ковбойським стилем «Стейтсменів». А ось потенціал Холлі Беррі тут не був використаний на повну. Її героїня так сильно хотіла бути агентом-оперативником, що було просто гріх не дати їй хоч одну хвилину екшену.

Переплюнути лиходія Валентайна у втіленні Джексона з першого фільму, здавалося б, неможливо, але тут на екрані з'являється Поппі і за кілька хвилин заробляє звання найнавіженішої і ексцентричної лиходійки всіх часів. Вона як Беллатріса Лестранж, тільки любить яскраві кольори, стиль 1960-х і набагато витонченіші методи тортур і покарань (сцена з бургерами показала, що є куди видумувати). У фільмографії Джуліанни Мур це безперечно одна з найбарвистіших і абсолютно неадекватних ролей.

Всі, хто дивився «Кінгсман: Таємна служба», напевно пам'ятають ту принцесу, яка в кінці фільму запропонувала головному герою сексуальну нагороду за своє спасіння. Здавалося б, її роль закінчилася, так і не почавшись, але в сіквелі сценаристи вирішили повернути Тільду в якості одного з основних персонажів і, більш того, побудувати з нею і Еґґсі любовну лінію. Ви можете сміятися, але вся їх історія була так спритно обіграна Еджертоном і актрисою Ханною Альстрем, що швидко забуваєш про їх делікатне знайомство і справді віриш у почуття цієї дивної, але щирою парочки. З їх допомогою Вон зруйнував ще кілька стереотипів про принцес, секс на першому побаченні, і про те, що шпигуни не здатні на справжні почуття і повинні в кожному новому фільмі спати з новою дівчиною (або дівчатами).

Коли стало відомо, що у «Кінгсман: Золоте кільце» з'явиться Елтон Джон, то всі чекали невелике камео, як у Пола Маккартні в останніх «Піратах Карибського моря». Але діставши таку зірку такого масштабу в свій фільм, Вон вирішив, що однією хвилиною екранного часу Елтон не відмажеться. За це йому величезне спасибі, адже кожна сцена зі співаком приносить море позитивних емоцій і задоволення. Після перегляду він цілком може виявитися вашим улюбленим персонажем цього сіквела.

Зрозуміло, «Кінгсман: Золоте кільце» виявився не таким свіжим і інноваційним поглядом на шпигунський жанр, яким був оригінал, але його суть полягає в тому, щоб розповісти більше про світ агентів «Кінгсман», і він з цим успішно справляється. На екран повертаються старі улюблені герої; нам показують, що в світі існують і інші подібні організації, що стоять на варті світового порядку; плюс вибухи, добре поставлені бійки, круті гаджети і стиль у всьому. У цьому Вону не відмовиш. Почуття гумору фільму не поступається «Кінгсман: Таємна служба», вміло балансуючи на грані фолу і повністю виправдовуючи рейтинг R. Після прилизаних голлівудських картин, орієнтованих в основному на дитячу аудиторію, навіть рот від подиву відкриваєш, бачачи, що цим агентам дозволили робити і говорити в кадрі. Загалом, дуже раджу до перегляду шанувальникам першої частини.

Коли у світі з'являється нова ексцентрична лиходійка з божевільним планом, то впоратися з нею зможуть лише найексцентричніші, самовпевнені і чарівні агенти по обидві сторони Атлантики – «Кінгсман» і «Стейтсмен». Ховайте свої костюми і випивку, вони вже мчать на допомогу.

Дев'ять років тому режисер Джастін Чадвік дебютував у великому кіно, знявши історичну мелодраму «Ще одна з роду Болейн», яку ви якщо не бачили, то, принаймні, про неї чули. І ось Чадвік вирішив знову відправитися в минуле і зняти костюмовану історію кохання, що розгортається на тлі тюльпаноманії в Амстердамі 17 століття, зібравши для цієї кінокартини іменитий акторський склад. Та чи змогли знамениті і відзначені багатьма нагородами актори врятувати цей фільм?

«Тюльпанова лихоманка» слідує за сиротою Софією, яку виховували черниці, і для якої єдиним шансом на життя поза стін монастиря виявився шлюб з престарілим торговцем Корнеліусом. Він вже був одружений, але його дружина померла, дітей у нього немає, і молода дружина є для нього останньою надією продовжити рід. Ось тільки як він не намагається (сцени їх спроб зачати виглядають до болю безглуздо і смішно), як не молиться, Бог все одно не посилає їм дитину. Софія спочатку дуже прагне завагітніти, щоб віддячити доброті Корнеліуса за дах над головою і забезпечене життя, про яке раніше і не мріяла, але нічого не виходить. А потім в їх будинку з'являється бідний художник Ян, вони з Софією закохуються один в одного, і тут же вимальовується любовний трикутник, про який наївний Корнеліус ні слухом, ні духом.

На ролі нещасливого подружжя запросили двох володарів премії «Оскар» Алісію Вікандер і Крістофа Вальца, і будемо говорити чесно, якщо б не ці актори, які намагалися всупереч поганому сценарію, фільм вийшов би зовсім нікудишній. Знаючи можливості Вальца, хотілося побачити, як він тероризує молоду дружину, щоб їй співпереживати і бажати позбутися від жорстокого чоловіка разом з нею, але в «Тюльпановій лихоманці» Вальц постає самою білою і пухнастою людиною на світі. Він дуже любить свою нову дружину, розуміє, що їй непросто жити зі старим, з усіх сил піклується про неї, догоджає їй, щиро переживає про її здоров'я і розважає, чим може. А замість подяки отримує зраду.

Роль молодого, талановитого, але загрузшого по вуха в боргах художника Яна виконує Дейн ДеХаан, для якого це вже третя роль на великому екрані цього року. І, на жаль, далеко не найкраща. Хоча «Валеріан» з ним вийшов все-таки гірше, ніж «Тюльпанова лихоманка». У них з Вікандер немає особливої хімії, яка зробила б відносини і почуття героїв правдоподібними. Між його Яном та її Софією існує від сили скороминуща пристрасть, захоплення, але точно не велика любов, заради якої варто йти на таку складну авантюру, яку вони придумують, щоб обдурити Корнеліуса. А героя Вальця і зовсім шкода від початку і до кінця фільму.

Набагато більше задоволення отримуєш, спостерігаючи за парою покоївки і рибак у втіленні Холлідей Грейнджер і Джека О'Коннелла. Вони безсоромно перетягують на себе увагу в кожній сцені, та й їх роману віриш набагато більше, ніж «великій любові» головної героїні і художника.

Щоб акторський склад фільму здавався ще більш значним, ніби двох оскарівських лауреатів недостатньо, Чадвік запросив піддатися своїй «Тюльпановій лихоманці» Джуді Денч, Зака Галіфіанакіса і Кару Делевінь, яка зіграла цього літа з ДеХааном в горезвісному «Валеріані». Денч у ролі аббатиси-бізнесвумен, завідуючої грядками цінних квітів, як завжди незрівнянна, і без її героїні ця історія була б пріснуватою. Галіфіанакіс останнім часом так сильно схуд, що його майже не впізнати, але його персонаж, хоча і чарівний, показує, що не варто довіряти п'яниці. Причому це настільки очевидно, що коли йому доручають справу, від якої залежить все, то просто дивуєшся, наскільки ці персонажі дурні і нездатні побачити, до чого призведе їх вибір і вчинки. У Делевінь роль тут почасти фатальна, але вельми скромна по екранному часу, так що якщо плануєте подивитися фільм виключно заради неї (раптом ви – її затятий шанувальник або прихильниця), то воно того не варто.

Часом «Тюльпанова лихоманка» нагадує еротичний жіночий роман у дусі «Графиня і садівник», тільки замість садівника – художник. Тобто по своїй суті є дешевою белетристикою на один вечір, яка не несе в собі ніякої художньої цінності. Зате візуально кінокартина вийшла дуже красивою: продумані до деталей костюми від володаря «Оскара» Майкла О'Коннора, музика від 4-кратного номінанта на «Оскар» Денні Елфман, декорації, красиво поставлені кадри... загалом над «Тюльпановою лихоманкою» працювала величезна кількість людей, зазначених престижними нагородами або хоча б номінаціями, а вийшов дуже посередній фільм, який немає бажання передивлятися. Хоча я не сильно здивуюся, якщо до початку наступного року він опиниться в числі номінантів на «Оскар» в категорії Найкращі костюми.

І, на завершення, як сказала одна жінка, виходячи з зали: (обережно, зараз буде спойлер!) «Краще б головна героїня втопилася». А то цей притягнутий за вуха хепі-енд нічим не порадував. Не вистачило драматичного або трагічного фіналу, як, наприклад, в «Грозовому перевалі», щоб хоч якось реабілітувати історію. «Тюльпанову лихоманку» не врятувало ні те, що зйомки проходили у Великобританії, ні британський режисер, ні європейські актори – у Чадвіка в результаті все одно вийшла типова голлівудська мелодрама. Хіба тільки в ній постільних сцен більше. І то вони вражають приблизно так само, як постільні сцени з «П'ятдесяти відтінків сірого». Тобто ніяк.

Коли в будинок до нудьгуючої молодої і красивої жінки, яка заміжня за чоловіком, рази в два її старшим, приходить молодий художник зі своїм гострим олівцем напоготові, любовного трикутника не уникнути.

«Машина війни» – це американський драматично-комедійний фільм від Netflix, знятий за мотивами документальної книги «Координатор» Майкла Гестінгса. Картина розповідає про американського генерала, який командував Міжнародними силами сприяння безпеці в Афганістані. Кіно з одного боку висміює сучасний стан армії та війни, з іншого - показує дуже глибоку та цікаву особистість.

Гумор просто пречудовий. Ситуативний, тонкий, моментами заснований на грі слів, або на акторській грі, моментами навіть націоналістично забарвлений, але без перебільшень та вульгарності. Бред Піт виглядає у ролі дивакуватого генерала-простака Глена МакМана дуже кумедно. При цьому, якщо на початку фільму тонкий та легкий ситуативний гумор, простота стрічки дійсно веселить, то ближче до кінця картина уже набуває сумних, навіть дещо песимістичних тонів. Ми бачимо, який прогнилий світ і як мало насправді у ньому може зробити людина дії, принципова людина, яка просто хоче втілити у життя щось корисне.

Багато часу приділяється розкриттю суті миротворчих війн. Фільм не драматизує, не використовує пафосні сцени чи діалоги. Тут все пояснюється гранично доступно та просто. Взяти хоча б наведену в стрічці формулу війни з повстанцями: 10–2=20, де 10 - кількість повстанців, 2 - вбиті солдатами повстанці, а 20 - це кількість повстанців після двох смертей, коли до руху приєднуються друзі та родичі вбитих чужинцями людей. Як і більшість страшних реалій сучасності, показаних у картині, і цей аспект головний герой висвітлює небагатослівним, але змістовним жартом:

Не можна одночасно вбивати і рятувати. Ніяк.

Несподівано вразив герой Бреда Піта. Він, хоч і здається спочатку генералом-простаком, зовсім скоро постає перед нами як дуже сильна особистість, персонаж драматичний, практичний та принциповий за характером, своєрідний та добрий у душі. Окрім всього цього, він відображає популярний у військових драмах вислів «війна – це наркотик». Генерал МакМан присвятив армії левову частку свого життя і не уявляє себе без військової форми та бойових товаришів. Актор просто чудово зміг об'єднати одночасно дивакуватість та драму в одному героєві. Головний герой – справжній лідер. Та сучасному світу потрібні промовці, популісти, а не лідери. Стрічка ніби подає це як жарт, та сприймається це як вилите на голову відро холодної води.

Кіно через призму війни США в Афганістані висміює несприйняття розбіжностей менталітету народами, коли потреби одних сприймають як потреби інших, коли дорослі люди не розуміють елементарного. Також у стрічці висміюється бюрократія, корисливість та байдужість сучасного світу, його політизованість та дволикість. Усе це підсилено за рахунок головного героя-простака, який, будучи солдатом старої закалки, принциповим та правильним, почуває себе некомфортно поміж усіх цих людей та їхніх інтересів. Відповідно, будучи затисненим у лещата політики, ідеаліст змушений програти, так і не отримавши можливості щось зробити в умовах військової підпорядкованості старшим по званню. Та і заміну таким легко знайти. Так і працює сучасна машина війни.

Вирішуючи переглянути фільм «Машина війни», я очікував просто згаяти дві години часу за якоюсь непоганою комедією. В результаті відкрив для себе дуже змістовне кіно, яке змусило серйозно задуматися над тим, в якому світі ми живемо.

Про нове творіння Даррена Аронофскі, який створив культовий «Реквієм за мрією» і не менш знаменитий «Чорний лебідь», було відомо зовсім небагато. Але історія про подружну пару, чиє мирне існування порушують непрохані гості, виявилася набагато складнішою і багатограннішою, ніж можна було припустити.

З виходом першого трейлера «Мати!» багато хто дивувалися, чому у головних героїв така велика різниця у віці, вважаючи, що на роль Матері потрібно було взяти актрису постарше. Але Дженніфер Лоуренс взяли у фільм аж ніяк не через голлівудський сексизм, а за сюжетом. Один з гостей навіть відпускає жарт з приводу того, що дружина головного героя годиться йому в дочки. За віком так і є, але по глибині своєї гри Лоуренс стала ідеальним екранним партнером для Хав'єра Бардема. Спочатку дивишся на їхні стосунки, де вона віддає йому всю себе, прагне у всьому йому догодити, любить його безмежно і вкладає в нього весь сенс свого життя, і розумієш, що це її перша і єдина любов. Таку невинність і наївність можна зіграти тільки в молодому віці. Тому більш доросла героїня Мішель Пфайффер, одна з непроханих гостей, так різко контрастує на фоні Лоуренс, що допомагає створити між ними конфлікт.

Еволюція Матері протягом цих двох годин, які часом здаються цілим життям, потрясає до глибини душі. Лоуренс просто вивертає себе навиворіт у другій частині фільму. Це складно описати словами, це потрібно бачити, якщо вам подобається ця актриса. Так далеко вона ще не заходила, і справа не тільки в сцені, де вона частково оголилася. Справа в голих емоціях, які пульсують крізь екран. Разом з нею хочеться кричати і рвати волосся на тих, хто руйнує своїми руками її Едем, її Рай, її Будинок. Без сумнівів краща роль Лоуренс на сьогоднішній день, а та роль, за яку вона отримала «Оскар» і в підметки не годиться її Матері.

По мірі того, як все нові і нові люди та події струшують життя головних героїв, це подружжя перетворюється в щось більше, ніж звичайні чоловік і дружина. Так вони і ніколи ними не були. У сенсі, звичайними людьми. Вони – це дві тісно переплетені метафори, одягнені в людську плоть. Вона – Мати-природа, віддає всю свою любов, дарує життя, яку ніхто не цінує, а він – хто ж він насправді? Бардем не раз (і не два) втілював на екрані страшних персонажів, але його герой з «Мати!» є їх вінцем. У нього немає імені, але всі називають його Поетом, а в титрах його персонажа звуть Him – тобто, Він з великої літери. Як Бог. При перегляді ви можете подумати, що він швидше Диявол, що підживлюється людською любов'ю і пожадливістю, але ні. Тут Аронофскі сміливо грає з метафорою створення фальшивих ідолів, і в результаті у них з Бардемом вийшла найсміливіша інтерпретація Всевишнього, що коли-небудь була показана на екрані.

Особливим персонажем виступає сам будинок, де відбуваються ці жорстокі події. Він вабить і лякає одночасно. Постійно здається, ніби він є живим організмом: він дихає, він рухається, він живе. Його зв'язок з Матір'ю нагадує симбіоз – вони підживлюють одне одного, і тут складно не помітити паралель не таку глибоку, як Мати-природа, зате більш близьку кожному – паралель з кожною жінкою-дружиною, жінкою-матір'ю, яка віддає стільки сил і любові до свого дому, своєї сім'ї, вкладаючи значну частину себе в кожну цеглинку, кожну стіну, кожну кімнату. Як говорить героїня Пффайфер: «Ти даєш і даєш, але цього завжди мало». Ці слова звучать правдиво як в контексті звичайних людських відносин, так і в більш глобальному сенсі, якщо згадати, що перед нами – сама Мати-природа. Вона дає нам все, а ми її мало того, що не цінуємо і приймаємо як належне, так ще й б'ємо і гвалтуюємо в планетарному масштабі. Чи варто потім дивуватися, що вона відповідає нам руйнівним гнівом? Не варто, але колесо продовжує крутитися, і ми не хочемо вчитися на своїх помилках. Адже людство саме уявило себе Богом і вважає, що може робити з Матір'ю-природою все, що йому заманеться. До чого це призводить, можна подивитися в новинах.

«Мати!», змушує засумніватися в тому, що є реальністю, а що – кошмарною фантазією. Часом здається, що це найстрашніша і тривожніша кінокартина, яку я коли-небудь дивилася. Тут немає монстрів в традиційному розумінні, як демон Пеннівайз в «Воно», але є люди та їх всепоглинаюче божевілля, що накочує хвилями, все сильніше і сильніше, намагаючись змити тебе в океан свого божевілля. Після перегляду виникає відчуття, що зараз теж розверзнеться земля під ногами і поглине тебе. Це непросто витримати, але деколи необхідний такий струс.

У Аронофскі вийшло порушуюче табу і безкомпромісне міркування про те, звідки ми походимо, куди йдемо, до чого прагнемо все наше життя і де в результаті закінчуємо, поглинені Матір'ю-природою. Ми відчайдушно намагаємося її контролювати, але вона все одно рано чи пізно бере над нами верх. Замкнуте коло, яке, як не старайся, не розірвати.

Серед численних деталей, які створюють неповторну атмосферу фільму, хочеться окремо відзначити звук. Я обожнюю слухати в кіно різні незвичайні звуки, і цей звук струни, що надривається, з фільму «Мати!» проникає під шкіру і залишається там надовго. За свої звукові ефекти фільм Аронофскі точно гідний «Оскара».

Мало кому даний фільм припаде до душі, небагато хто зможе його висидіти і захоче в нього зануритися і зрозуміти його, але якщо ви готові до цього, то він переверне ваш світ і поповнить колекцію ваших особистих кіношедеврів. Дуже хочеться, щоб «Мати!» зібрала гарну касу; Аронофскі треба підтримати, щоб він зняв ще в майбутньому щось таке, але реакція основної маси глядачів під час допрем'єрного показу мене неприємно здивувала. Здавалося б, у залі були журналісти, інтелектуали та інші «вершки суспільства», але масові дурні смішки від поверхневого сприйняття кінокартини все одно присутні. Хоча і оплески від іншої частини глядачів в кінці теж були (не могла ж я одна так голосно плескати!). Загалом, така ж реакція, як і на Венеціанському кінофестивалі. Тому можу сказати, що це найнемейнстрімний фільм Аронофскі і до нього потрібно підходити обережно. Виберіть собі відповідну компанію для перегляду «Мати!», або сходіть на неї самі, щоб вам ніхто не нудів над вухом, не розуміючи і не бажаючи розуміти, що відбувається на екрані. В ідеалі, я перегляну його як-небудь вдома сама в повній тиші.

І пам'ятайте: Матір-природу краще не злити.

У США співаки нерідко стають акторами, згадати хоча б Девіда Боуї, Барбру Стрейзанд, Джастіна Тімберлейка, Вілла Сміта і Леді Гагу (і цей список можна продовжувати і продовжувати). В сучасному українському кінематографі послідувати їх прикладу вирішив мегапопулярний в останні роки (і з цим складно посперечатися) Дзідзьо. Так відносно швидкими для України темпами на світ народилося його перше кінотворіння в жанрі комедія «DZIDZIO Контрабас»...

Зрозуміло, перераховані вище імена співаків/акторів є лише прикладом, а не порівнянням для цілком самобутнього і прагнучого бути ні на кого не схожим Дзідзьо і його кінодебюта. Його «DZIDZIO Контрабас» не світять «Оскар» і «Золоті глобуси», але для українського кіно цей фільм – справжня подія, яка у перший же тиждень прокату показала, що здатна змагатися і з голлівудськими стрічками.  У чому ж його секрет? Чим він так зумів зачарувати глядачів? Давайте спробуємо розібратися.

Знята повністю в Україні комедія для масового глядача і без участі студії «Квартал 95» (що сьогодні рідкість) виявилася простенькою історією про хлопця, у якого є мрія, і він на всіх парах мчить до неї на своєму червоному розбитому пасаті. В головній ролі, зрозуміло, сам Михайло Хома, він же Дзідзьо, і його відома на всю країну борода. Якщо ви запитаєте у мене, чи варто дивитися «DZIDZIO Контрабас», то першим ділом я запитаю, як ви ставитеся до Дзідзьо. Якщо позитивно або нейтрально, то в цьому фільмі у нього є всі шанси вас зачарувати ще більше своєю неосяжною харизмою та самоіронією. Якщо ж він у вас не викликає теплих емоцій (ну раптом такі люди все-таки є), то дивитися фільм за його участі не треба, оскільки його тут буде ну дуже багато (про що голосно заявляє в цьому кіно все, починаючи від його назви).

На відміну від себе реального, екранний Дзідзьо – абсолютно непопулярний співак, який будує будинок на кошти матері, яка перебуває на заробітках в Італії, і виступає на святах у своєму селі. Риси характеру цього героя, а зокрема амбіційність і самовпевненість тут гіперболізовані до межі і не раз грають з ним злий жарт. Він вплутується в такі ситуації, що залишається просити допомоги тільки у Бога (їх відносини з Всевишнім – особлива фішка фільму) і сподіватися на диво. Але він не здається і йде до кінця, і поступово його гарні риси беруть гору чи то по доброті душевній, чи то під страхом божої кари, не важливо, головне, що асоціювати себе з ним може кожен, адже кожному хотілося б, щоб його заповітна мрія здійснилася, та й від спокуси зірвати великий куш за мінімум часу навряд чи б хтось відмовився.

Компанію Дзідзьо у фільмі складають його колеги по музичній групі Назар Гук і Орест Галицький, і з них теж вийшли вельми колоритні персонажі. Особливо переймаєшся симпатією до простодушного «сек'юріті/водія», якого грає Гук. За характером він – малюк Грут в людській подобі.

Олена Лавренюк хороша в образі крутої стерви, яка попадається хлопцям на їхньому і без того нелегкому шляху, але, незважаючи на те, що я розмовляю переважно російською мовою, на фоні інших україномовних персонажів її російський акцент сильно різав слух. Краще б вже всі говорили одною мовою (переважно українською).

На суперблокбастер «DZIDZIO Контрабас», звичайно, не тягне, хоча цей «жанр» згадувався на постерах фільму скоріше з іронією, ніж серйозно. Зате комедія Олега Борщевського знята з душею і щиро прагне подарувати глядачеві гарний настрій, що, до речі, у неї виходить на ура. А в якості бонусу після перегляду додається почуття гордості за українське кіно, що стрімко розвивається, оскільки дана кінокартина вийшла набагато кращою за багато американських комедій зі знаменитими акторами. Варто і про сіквел подумати.

За своєю мрією можна гнатися на чому завгодно. Хоч би і на старому червоному пасаті. Головне, щоб мрія була.

Коли талановитому акторові пропонують зіграти багатостороннього персонажа, він з цікавістю хапається за таку можливість. Що вже говорити за сім ролей одразу, яких потрібно зіграти в одному фільмі. Встояти перед таким викликом зможе далеко не кожен, тверезо оцінивши свої можливості. Ось і Нумі Рапас не втрималася, підписавшись на роль сімох близнючок у науковій фантастиці «Сім сестер», але «Спліта» з цього не вийшло...

Історія про те, як в антиутопічному майбутньому, де сім'ї за законом дозволено мати лише одну дитину, живуть семеро сестер-близнючок, ховаючись і обманюючи всіх навколо, щоб вижити, звучить досить цікаво. Але потім за її екранізацію взявся Віркола, режисер таких «хітів», як «Операція Мертвий сніг» і «Мисливці на відьом».

У Вірколи вийшов фільм, який розрахований не стільки на шанувальників наукової фантастики і антиутопій (оскільки їх це творіння точно розчарує), скільки на шанувальників Нумі Рапас, якої тут набагато більше, ніж потрібно. Актриса дуже старалася створити 7 різних героїнь, але це завдання настільки її перегрузило, що все обернулося тим, що в кожній сцені, де потрібно показати хоч якусь яскраву емоцію, актриса жахливо переграє. Смерті її героїнь – упс, спойлер, ну нічого, може, якщо я досить багато наспойлерю, ви не підете на цей фільм в кіно і не будете мучитися цілих 2 години, як я – нагадали ту смерть Маріон Котійяр у фільмі «Темний лицар повертається», над якою досі глядачі сміються, оскільки вона абсурдна і неправдоподібна.

Рапас була хороша в «Дівчині з татуюванням дракона», «Прометеї» і в менш серйозному «Шерлоку Холмсі: Гра тіней», чому на неї дивитися в «Сім сестер» практично неможливо – велике питання. Очевидно, зіграти одночасно сімох людей до снаги не кожному. Не кожен народжується Джеймсом Макевоєм.

«Великою лиходійкою» історії виявляється Гленн Клоуз, і що в цьому балагані забула 6-кратна (!) номінантка на премію «Оскар», сказати тяжко. Її героїня вводить частково адекватний закон: по одній дитині на сім'ю. Чому частково? Тому що через генно-модифіковані продукти у людей народжуються по п'ять-сім дітей за раз. І замість того, щоб видаляти зайві ембріони на ранній стадії вагітності, ця мадам пропонує вводити дітей у кріосон, щоб потім вони прокинулися в світлому майбутньому. Тобто технології перемогти голод і мутацію ембріонів у них немає, а ось як заморожувати і розморожувати живих людей, вони вже вміють.

Жахлива правда, що стоїть за порядком у світі «Семи сестер», по ідеї, повинна нас шокувати, але вона була очевидна на самому початку фільма. Тому хочеться запитати у жителів цього майбутнього: невже ви дійсно повірили героїні Клоуз? Невже повелися на те, що в уряду немає мізків і ресурсів прогодувати наявне населення, зате через кілька років вони цю проблему вирішать і виведуть з кріосна мільйони (якщо не мільярди) голодних ротів, які тут же повернуть все на круги своя? Це ж повна маячня. А в кінці нам показують графік того, як завдяки її закону про одну дитину зменшилося населення чи Америки, чи то всієї планети (сказати складно). І толку? Жити люди краще не стали, їх міста розділені на гетто, вони харчуються щурами і бояться народжувати. Чергове безрадісне майбутнє, плід хворої фантазії кінематографістів, як не крути.

в «Семи сестрах» з'являється Віллем Дефо, який грає не батька, а дідуся головних героїнь. Саме він навчає дівчаток, щоб вони жили під одним іменем, і вчить їх ховатися від інших. Він розуміє, на який ризик іде, залишаючи семерняшок в цьому жорстокому світі, але діти цього не розуміють. Краще б вони стали ключовими героїнями в його підступному плані з повалення нинішнього порядку, а то жити під замком і прикидатися однією людиною до самої старості – зовсім не весело.

На додаток до всього фільм показує одну з найгірших постільних сцен в історії кіно, яку дивитися нестерпно ніяково (а ми спокійно дивимося сцени інцесту Серсеї і Джеймі). Не можу зрозуміти, навіщо Рапас погодилася заради неї повністю роздягтися перед камерою. Заради «Дівчини з татуюванням дракона» зрозуміло, навіщо роздягатися, а тут... Хоча може Рапас просто дуже сподобався актор Марван Кензарі, от і вирішила показатися йому в чому мати народила. До речі, він скоро зіграє Джафара в «Аладдіні» Гая Річі, шкода що там у нього не буде постільних сцен.

Загалом, якщо ви збираєтеся провести літо/відкрити осінній кіносезон фільмом «Сім сестер» – категорично не раджу цього робити. Подивіться поки що «На драйві», або почекайте виходу «Воно», цей ужастик просто зобов'язаний не розчарувати після такого кіноліта.

Навіть якщо вам дуже подобається Рапас, ви навряд чи витримаєте ці дві години безглуздої антиутопії і погано поставленого екшену.

Літо 2017 року хоча і порадувало кількома хорошими фільмами, як «Чудо-жінка», «Війна за планету мавп» і «Дюнкерк», в основному розчарувала своїми кіноновинками, тому відчайдушно хотілося чогось веселого, несерйозного і дико розважального. І тут на тлі інших комедій (і екшенів) з виходу свого першого трейлера, де звучить зворушлива пісня Вітні Х'юстон, виділився «Тілоохоронець кілера», що обіцяє незабутній дует в особі Райана Рейнольдса і Семюела Л. Джексона. Озброєні і лихослівні Дедпул і Нік Ф'юрі в одному фільмі – що може бути краще?

На рахунку режисера Патріка Хьюза (не плутати з творцем «Клубу Сніданок» Джоном Хьюзом) є не багато повнометражних робіт: не особливо популярний вестерн «Червоний пагорб» і бойовик «Нестримні 3»; і що б там хто не говорив, останній з них мені все-таки припав до душі. Тим не менш, було неясно, чого від Хьюза очікувати цього разу, зате після «Дедпула» від Рейнольдса в комедії для дорослих можна очікувати лише одного – запаморочливого божевілля, яке актор забезпечує в «Тілоохоронці кілера» повною мірою.

Рейнольдс грає тут колишнього елітного охоронця Майкла Брайса, чия успішна кар'єра йде шкереберть після одного проваленого завдання великої важливості. Втративши свій статус, хороші гонорари і, на додачу, кохану дівчину, він скотився на дно ланцюга живлення охоронців, але не розгубив своїх навичок. І незабаром вони припадають якраз до речі, коли та сама колишня дівчина, працююча на Інтерпол, просить його про послугу: доставити до Гааги для дачі свідчень проти жорстокого диктатора одного небезпечного кілера, з яким Брайс вже заочно знайомий. У минулому горезвісний Даріус Кінкейд намагався вбити Брайса 28 разів, а тепер вони разом повинні відправитися в дорожню подорож і постаратися випадково не вбити одне одного.

Для «Тілоохоронця кілера» ні Рейнольдсу, ні Джексону не довелося винаходити абсолютно нових героїв; Брайс – це більш істеричний Дедпул без надздібностей, а Кінкейд – всі круті персонажі Джексона разом узяті, приправлені значною часткою романтизму, адже його герой так сильно любить свою дружину і все заради неї зробить. Зате разом вони створили такий крутий дует, яких вже давно не було видно на великому екрані. Їхні стосунки на межі ненависті і любові не дають нудьгувати, і спостерігати за цією парочкою в їх вибухонебезпечних пригодах – суцільне задоволення.

Компанію Рейнольдсу і Джексону в цьому божевіллі склали такі першокласні актори, як Сальма Хайєк і Гарі Олдман, а також менш відома Елоді Юнг, яка, до речі, і сама є частиною супергеройського світу Marvel, втілюючи Електру в «Зірвиголові». Хайєк в образі бойової дружини Джексона підкорила з першої сцени, як і їх звихнута історія кохання в цілому. Надзвичайно серйозний лиходій Олдмана – диктатор з Білорусі (не всім же голлівудським лиходіям бути з Росії) на ім'я Владислав Духів – разом зі своєю армією найманців став гідним супротивником для такого професійного кілера і його першокласного (3А класу!) тілоохоронця. Та й приємно хоча б в кіно бачити гаазький суд над сучасним тираном, оскільки в реальному житті ми навряд чи дочекаємося. У Юнг тут теж є кілька крутих моментів. І на роботі, і в стосунках з Брайсом її героїня веде себе так, що її поважаєш. Вона знає собі ціну і вже точно не потребує того, щоб її прощали за те, чого вона не робила.

Творіння Хьюза є досить хорошим екшеном з гострим і влучним гумором в стилі «Смертельної зброї» і торішніх «Крутих чуваків», хоча місцями і не дотягує до цих фільмів. Тим не менш, на фоні більшості кінокартин цього літа, яке виявилося багатим на провали, «Тілоохоронець кілера» виступає саме тим розважальним атракціоном з вибухів, перестрілок і стрибків через лобове скло, якого потребує глядач. І все це відбувається під відмінний саундтрек у стилі того ж «Дедпула».

При перегляді зал щиро сміявся над пригодами Рейнольдса і Джексона у весь голос і навіть місцями аплодував, що траплялося цього літа в кіно досить рідко. Ці двоє заслужили вашої уваги. Обов'язково перегляну при нагоді.

Кращі моменти фільму: бійка Рейнольдса і Джексона (так, це тут буде); їх музична поїздка в автобусі з черницями; істеричні тиради Рейнольдса; історія про те, звідки у кілера татуювання з воронами; історія знайомства Кінкейда зі своєю коханою Сонею (так зворушливо); всі сцени з Хайєк у в'язниці; погоня в кінці фільму (до речі, одна з кращих кінопогонь 2017 року, може і з «Форсажем 8» позмагатися) і кожен раз, коли Джексон обзиває героя Рейнольдса (обзиватися, звичайно, погано, але у Джексона особливий талант в цій області).

Якщо у фільмі об'єднати Рейнольдса і Джексона, дати їм в руки зброю і відправити в поїздку, періодично підриваючи щось на їх шляху, вийде веселий комедійний екшен, що знатно піднімає настрій. Категорично рекомендується до перегляду шанувальникам обох цих акторів.

Люк Бессон з дитинства був шанувальником фантастичних коміксів «Валеріан і Лорелін», і ось нарешті технології дозволили йому втілити давню дитячу мрію на великому екрані – зняти екранізацію їх космічних пригод. Та чи вийшла вона такою епічною, як замислювалася?

Фільм відкривається хронікою польотів людей в космос і епізодом, що показує, як спершу людські станції стикуються в космосі, створюючи основу для міста над Землею, а потім до них приєднуються і інопланетяни. Потім нас відправляють на планету Мюл з її перлинними жителями, яку раптово знищують величезні військові кораблі, які падають з неба. Здається, ми потрапили в абсолютно новий світ, але після історія стрімко починає втомлювати своїми нудними персонажами, включаючи головних героїв, і передбачуваними сюжетними поворотами, а також абсолютно не радує візуальною частиною, на яку було витрачено стільки грошей (понад 170 мільйонів доларів). І ось вже через годину, коли весь попкорн був з'їдений, починаєш цікавитися у сидячих поруч глядачів (хоча я і сама повинна це знати, адже я критик), як довго все це триватиме... Після виявилося, що фільм йшов більше 2 годин, але було таке відчуття, що всі 4.

Відкривати місто тисячі планет і інші закутки галактики Бессона нас відправляють в компанії бравих агентів майора Валеріана (на вигляд йому років 25, а вже майор) і сержанта Лорелін (на вигляд їй теж 25, але з просуванням по службі їй пощастило менше). Спершу вони літають на своєму зорельоті по космосу, потім полюють на контрабандистів на базарі, який розташований в іншому вимірі (там все відбувалося наскільки швидко, що вникнути в цю хитромудру концепцію не було часу), і в результаті прибувають до міста тисячі планет під назвою Альфа, де повинні виконати складну місію. Загадкові істоти викрадають командора Аруна Філітта, їх боса, і Валеріану з Лорелін доведеться напролом мчати за ними на інший кінець цього складного міста, дрейфуючого у космосі, щоб врятувати його і розкрити жахливу змову. В доповнення їм потрібно охороняти останню істоту у своєму виді – конвертора, який здатний розмножувати все, що з'їсть, включаючи перлини, володіючи силою атомної електростанції (або навіть більше). Встежити за всім, що відбувається складно, тому в один прекрасний момент просто вимикаєш свою увагу, а на екран все продовжують і продовжують вискакувати чергові інопланетяни, яких тут же забуваєш.

Мені подобається Дейн ДеХаан, в недавньому «Ліки від щастя» він був гарний, але Валеріан – не його роль. Тут з нього відчайдушно намагаються зліпити когось на зразок Зоряного лорда з «Вартових Галактики» – такого космічного мачо, але це не типаж ДеХаана, не його амплуа. А от Кара Делевінь, чиєю найцікавішою на сьогоднішній день роллю є Чародійка в «Загоні самогубців», в образі Лорелін виглядає занадто впевнено на тлі ДеХаана, який частенько переграє. Зате вона відчуває себе в скафандрі космічного агента, як риба у воді, чим постійно витісняє Валеріана на другий план, і змушує замислитися над тим, чому фільм названий на його честь, а не її.

Але найбільше у відносинах Валеріана і Лорелін дратує те, що хімії між акторами нуль, але за сюжетом вони повинні бути шалено закохані одне в одного. Більше того, на початку фільму Валеріан робить Лорелін незручну пропозицію, яку потім не раз повторює на його протязі. Дивитися на це без новокаїну дуже складно. Бессон ніби примушує їх бути разом силою своєї уяви, а вони відштовхуються один від одного ще далі.

Клайв Оуен тут втілює найзаїждженішого лиходія, який вам може зустрітися на просторах всесвіту. Сценарій відчайдушно намагається створити інтригу навколо історії зі знищеною планетою, але з перших секунд появи на екрані ясно, що це був його командор. А нам цю «новину» підносять у фіналі, через 2 години, як щось, що повинно нас вразити.

На роль однієї з ключових інопланетянок – гламопода на ім'я Баббл – Бессон запросив співачку Ріанну, яка останнім часом все частіше пробує себе в якості актриси. Її Баббл володіє здатністю перетворюватися в будь-яку живу істоту і працює в барі на околиці Альфи, де її і знаходить Валеріан. Спершу вона демонструє йому всі свої принади в еротичному танці біля шеста, а після герой визволяє її з рабства і відправляється з її допомогою рятувати свою напарницю/кохану Лорелін з лап людиноїдних булан-баторов (черговий вид інопланетян). Це друга більш-менш велика роль Ріанни на великому екрані після провального «Морського бою», і їй ще працювати і працювати над своєю грою, оскільки в образі синього гламопода зі щупальцями вона виглядає набагато цікавіше, ніж зі своїм справжнім обличчям і тілом, нехай і вбрана в різні костюми. Сподіваюся, що «Восьми подруг Оушена» їй пощастить більше.

Коли кажуть, що «Валеріан» знаходився в розробці 40 років, то намагаються вразити нас настільки довгим шляхом комікса на великий екран, але насправді його просто перетримали на стадії передпродакшн. Бессон сам згадував, що саме «Аватар» і його спецефекти дозволили зняти «Валеріана», і в цьому полягає основна проблема даного фільму. Він не став першим, він став черговим позашлюбним (тобто позафраншизним) нащадком «Аватара», в чиїй ДНК присутні далекі гени «Зоряних воєн». Дуже далекі, оскільки на відміну від «Валеріана» «Зоряні війни» вміють створювати нові правдоподібні планети і істот, які органічно живуть в кадрі, а не кидаються на глядача довгим списком імен і здібностей, як з міжгалактичної енциклопедії, що знатно стомлює при перегляді. В результаті у режисера вийшов якийсь «Аватар» для дітей. Така собі дитяча наукова фантастика, яку не хочеться передивлятися.

Дивишся «Валеріана» і виникає відчуття, що Бессон хотів вмістити в ньому одразу все. У результаті фільм зі своїми 200 видами істот зі складною назвою став схожим на міжпланетний вінегрет. Якщо не підглядати попередньо їх імен в інтернеті, можу сказати, що з усіх запам'ятався малюк Да – круглопика маленька істота зі злісною матусею. Ну і конвертер, якого могли б назвати і звучніше. До речі, конвертер і надміцні скафандри Валеріана і Лорелін – дві речі з даної історії, які хочеться мати в своєму розпорядженні.

Після перегляду «Валеріана» захотілося по-справжньому епічної фантастики, тому переглянула «Бунтар-один». І вам раджу.

Як би далеко не просунулися комп'ютерні технології, Бессону вже не перевершити свій «П'ятий елемент» ніякими «Валеріанами».

Спін-офф «Закляття» під назвою «Аннабель», що розповідає про одержиму демоном ляльку, зміг окупити свій бюджет майже у 40 разів, тому поява чогось в дусі «Анабель: Створення» була невідворотньою. І тут творці вирішили знімати не продовження, а пріквел, щоб показати, звідки взялася ця страшна лялька, яку ніхто при здоровому глузді не подарував би своїй дитині.

Слоган фільму інтригуюче заявляє, що ми не знаємо справжньої історії походження Анабель, але при перегляді постійно ловиш себе на тому, що все це вже було показано в інших сучасних хоррорах. Зокрема сюжет перегукується з франшизою «Віджа», в торішньому приквелі якої можна було побачити ту ж Лулу Вілсон – юну актрису, що втілює в «Анабель: Створення» одну з основних героїнь. Події цього фільму теж розгортаються в недалекому минулому у великому похмурому будинку; в центрі подій – діти; демон теж спершу прикидається мертвою близькою людиною, а потім відкриває свою сутність; та й саме його втілення дуже схоже. Але у цій історії з фільмом «Віджа. Походження зла» все-таки є одна відмінність – тут одержима не героїня Вілсон, а її подружка.

Сюжет «Анабель: Створення» зав'язаний навколо смерті маленької дівчинки, дочки лялькаря, яка що при житті, що після смерті виглядає лякаюче. 12 років потому трагічних подій кукольник разом з дружиною пускають у свій величезний (і моторошний) будинок пожити черницю з дівчатками-сиротами, яким нікуди податися. І одна з цих дівчаток, яку звуть Дженіс (Таліта Бейтман), незважаючи на свій фізичний стан – дівчинка погано ходить після поліомієліту – зі своєї цікавості забрідає в кімнату мертвої дочки, куди суворо-пресуворо заборонили входити, і випускає на свободу злий дух, пов'язаний з потворною лялькою. Після цього кожна ніч в будинку для дівчаток стає катуванням – на них почалося полювання, і демон не заспокоїться, поки не забере їх душі (дуже оригінально, загалом). Замість того, щоб втекти звідти наступного ранку, Дженіс і інші дівчата продовжують блукати будинком ночами, заглядаючи в темні  його куточки. Не знаю, що це за діти такі, але мене в їхньому віці (та й зараз) там ніякими ляльками і пирогами не втримали б. Краще вже жити в полі без даху над головою.

Важко сказати однозначно, коли саме кінематографісти раптом вирішили, що глядачів треба лякати страшними дітьми, але точно десь після виходу на екрани рімейка «Омена». Та й навіщо морочитися, придумувати якихось крутих монстрів з гримом і особливими суперздатностями і цілями, якщо можна взяти стрьомну дівчинку або хлопчика, сказати їй або йому ходити в кадрі з беземоційним обличчям, і все – монстр готовий. А потім у другій частині фільму перетворити дитину в демона з виблискуючими очима, блюющого чорною рідиною і повзаючого по стінах, і хоррор готовий. Ось вам і короткий переказ «Анабель: Створення».

З акторів фільму більш за всіх сподобалася Стефані Сігман, яку ви могли побачити раніше в «Спектрі» і «Нарко». Її героїня здається єдиною більш-менш адекватною людиною в цій історії, і навряд чи знайдеться в кіно більш красива черниця. І Ентоні ЛаПалья, який втілює батька Анабель, тут непоганий. Йому б грати маніяка, тоді ніякий демон і не знадобиться. А от Міранда Отто, з якою невід'ємно асоціюється той потужний епізод з третього «Володаря кілець», де її героїня Еовін вбиває самого Короля відьмака, в образі матері Анабель нудна.

Більшість зарубіжних критиків хвалять нову частину франшизи «Закляття», але чим вона їм так сподобалася, сказати не можу. Жахливо нудний і абсолютно не страшний хоррор, при перегляді якого безглуздості сюжету викликають розчарований сміх. Звичайно, найбільш вразливих глядачів дане творіння буде змушувати підскакувати в кріслі від несподіванки, коли в кадр щось вистрибує, але це єдине, що вас може налякати в «Анабель: Створення». Після перегляду фільм швидко забудеться і не буде вам згадуватися ночами, як буває з відмінними жахами. Це історія, яку діти розповідають в таборі навколо багаття, щоб налякати один одного. Я можу назвати щонайменше по 5 серій «Доктора Хто», «Баффі» і «Надприродного», які набагато страшніші і більш продумані, ніж кінокартина режисера Девіда Ф. Сандберга. До речі, цей режисер зніматиме супергеройський екшен «Шазам» по коміксам DC, що насторожує, оскільки DC вже вистачає посередніх екранізацій.

Перед фільмом показують трейлер «Воно», нової адаптації роману Стівена Кінга, і він виглядає набагато цікавішим, ніж цей сіквел, як і його головний антагоніст – клоун Пеннівайз. Сподіваюся, що з нього вийде щось путнє.

Коли даруєш дитині страшну ляльку – не чекай потім нічого хорошого.

«Анабель» – це американський фільм жахів 2014-го року режисера Джона  Р. Леонетті, продюсера Джеймса Вана. Стрічка розповідає про ляльку, одержиму демоном, яка потрапила до звичайної американської сім’ї. Історія, знайома як любителям жанру (Анабель згадувалася в стрічці «Закляття»), так і людям, які цікавляться надприродним (така лялька дійсно існує і знаходиться в скляній клітці, у домі Еда та Лорейн Уорен, відомих мисливців на нечисть). Я багато схвального чув про дану картину, але перегляд почав з досить скептичним настроєм. Переважна більшість сучасних фільмів жахів – це одноразові страшилки, а не історії, які дійсно лякають. Ще рідше зустрічаються картини цього жанру, які є якісними як кіно (мається на увазі якість режисури, музики, акторської гри і т.д.). Проте, перші ж хвилини фільму змінили мою думку.

Почну з мінуса, єдиного, чим грішить «Анабель», - простота сюжету. Та пов’язане це лише з тим, що нечисть у кіно майже завжди прямолінійна. У даній стрічці демон має певну мету і йде до неї. Фактично, це мінус усіх фільмів жахів. Проте, у даному випадку не потрібно простоту сюжету сприймати як його передбачуваність. Картина не належить до сміття жанру, де кожен крок головних героїв глядач знає наперед. Навпаки – вона постійно дивує.

Тепер про те, чим фільм може похвалитися.

Візуальна частина – неперевершена! Без перебільшень. Джеймс Ван, батько таких культових хоррор-франшиз, як «Пила», «Астрал» та «Закляття», і тут виклався на всі 100%. «Анабель» - це справді якісне кіно, яке хочеться переглядати знову і знову. Причини цьому дві. По-перше, фільм дійсно лякає, пробирає холодом до самих кісток, а напруження тримає буквально від перших кадрів до закінчення титрів. По-друге, режисер не вперше знімає кіно і використав при створенні картини кілька оригінальних (навіть психологічних) прийомів, за якими дуже цікаво спостерігати. Усе це органічно доповнюють чудово підібрані декорації та костюми, робота гримерів та акторів. Тобто, стрічка сильна як в плані атмосфери, так і з технічної точки зору.

Перше, що привертає увагу при перегляді – це віртуозне використання ракурсів. Робота оператора варта похвали. Ракурси виглядають дуже цікаво. Вони з одного боку акцентують увагу на якихось деталях картини, символах чи на чомусь, що має статися, а з іншого – розсіюють увагу глядача, адже далеко не завжди те «щось» відбувається. Коли в кадрі показана широка панорама кімнати, а головний герой знаходиться на її краю, ти дивишся на решту показаного простору й не знаєш, чого чекати. Ця невідомість неабияк нагнітає атмосферу.

Дуже цікава гра освітлення у фільмі. Передній план, на якому ми бачимо героїв стрічки, майже завжди світлий, а от фон – постійно перебуває у напівтемряві. Це змушує підсвідомо чекати чогось поганого. Таке освітлення використовується впродовж усієї картини і глядач більш ніж півтори години проводить у напруженому очікуванні.

Не менш важливим прийомом режисера є дотримання пауз. Тобто у фільмі спеціально затягуються деякі сцени. Вся суть даного прийому полягає у тому, що лякаючі сцени розтягуються на кілька секунд, щоб напруження та переляк перетворилися у справжній страх. І це чудово діє. Такі паузи не дуже часто побачиш у фільмах жахів (частіше бачимо звичні тремтіння камери чи скрімери, тобто раптові появи монстра), а дана картина наповнена ними по самі вінця та просто чудово реалізовані.

Незвичні ракурси, гра освітлення, затягування моментів – усе це далеко не нові для кіно прийоми. Але у фільмі «Анабель» вони створили чудову, похмуру атмосферу та сильний психологічний тиск на глядача. Стрічка не лише лякає, але й тримає у напруженні на підсвідомому рівні, за що й полюбилася любителям жанру.

Варто присвятити кілька слів музичному супроводу. Він у фільмі підібраний просто чудово. Можливо, не найоригінальніший звуковий ряд для фільму жахів (скребіння, рев, скрипка), але ідеально підходить під показані моменти. Разом з усім, переліченим вище, підсилює гнітючу атмосферу та напруження. По суті, без музики вплив на глядача був би далеко не таким сильним.

Насамкінець хотів би звернути увагу на те, що особливо сподобалося у стрічці «Анабель». Фільми жахів запам’ятовуються глядачеві далеко не за монстрів чи скрімери (виняток – шикарний момент із «Закляття 2», де той же Джеймс Ван примудрився налякати звичайним хлопанням долонь). Та й глибоким сюжетом такі картини не часто можуть похвалитися. От за що хоррори дійсно впадають у душу любителям полоскотати собі нерви – то це за оригінальність ідей. Коли під час перегляду певної сцени фільму кров холоне у жилах, а страх перемішується із захопленням показаним, стрічка дійсно запам’ятовується надовго. Адже кожен із нас, почувши знайому назву, в пам’яті відтворює одразу саме ці моменти. Стрічка «Анабель» насичена подібним. Чого варта сцена в ліфті, або фрагмент, показаний на зображенні! І таких цікавих моментів у фільмі багато.

Як підсумок, хочу зазначити, що «Анабель» - один з найкращих фільмів жахів, які я бачив. Стрічка дійсно лякає і тримає у напруженні до самих титрів. Крім цього, картина може похвалитися чудовою режисурою, операторською роботою, гримом, декораціями, музикою тощо.
Я чудово розумію, що фільми жахів до вподоби далеко не усім, та кіно справді варте уваги. Любителям жанру ж фільм «Анабель» обов’язковий до перегляду!