Рецензия на фильм «Бегущий по лезвию 2049»
Гідне продовження класики

24 октября 2017,  10:51 | Рецензии | Автор: Олег Ковальський

Довгий і важкий шлях подолав фільм Рідлі Скота «Той, хто біжить по лезу», прем’єра якого відбулася у далекому 1982 році. Прийняли стрічку дуже холодно, вона піддавалася численній критиці. Але згодом світ побачила режисерська версія картини і її переосмислили. Сьогодні «Той, хто біжить по лезу» вважається культовим, чи не кращим науково-фантастичним фільмом в історії. Більш ніж через три десятки років нуарній антиутопії вирішили дати «друге дихання», що викликало неабияке хвилювання фанатів. Ніхто і уявити не міг, що нова стрічка нічим не поступиться оригіналу і буде гідним продовженням класики. «Той, хто біжить по лезу 2049» – глибокий, далеко не одноразовий та дійсно захоплюючий фільм, який не зрадив стилістиці та змістовності оригіналу.

Музичний супровід, візуал – ідеальні, чудово підкреслюють похмуру, гнітючу атмосферу. Вони з перших же хвилин переносять у депресивний, сірий, повільно помираючий світ альтернативного майбутнього. Радіоактивні пустелі, безплідні землі, руїни та звалища простягаються на десятки кілометрів, а перенаселені міста – на сотні. Показані технології дуже цікаві, практичні. Одразу помітно старання та оригінальність творців стрічки. Людство у фільмі дуже розвинене технологічно, але в результаті втратило свою душу. Ідеали, мораль, справедливість – усе втратило свій зміст, сприймається не як орієнтир, а, скоріш, як пережиток минулого. У 1982 році це не привертало такої уваги, але зараз легко помітити, що техніка дійсно витісняє духовність з життя людей. Виникає питання – чи не подібне майбутнє чекає наших нащадків? Ідеально поставлені сцени разом із операторською роботою зачаровують. Візуал яскравий та похмурий одночасно, дуже красивий, буквально кожен кадр – витвір мистецтва. Багато уваги приділено деталям, які ніяк не впливають на сюжет, але формують загальну атмосферу стрічки, передають хаос та депресивність у суспільстві. Дені Вільньову, режисеру картини, низький уклін.

Крім неперевершеної атмосфери, «Той, хто біжить по лезу 2049» може похвалитися шикарним сценарієм.

Фільм піднімає дуже глибоку проблематику. І це стосується не лише показаного альтернативного майбутнього, але й нашого, реального світу. Так, зараз уже немає офіційного рабства, але з дня на день вчені створять клона людини. Можливо, виключно з цікавості, але це підніме важливі моральні питання. Де та абстрактна лінія, що розділяє людяність та інноваційність, правильність та практичність? У контексті картини не важко зачепити і релігійне питання сутності людини: Чи має душу особа, створена не Богом, природньо, а іншою людиною, штучно? «Той, хто біжить по лезу 2049» змушує замислитися над усім цим. Де межа між річчю, творінням рук людських, та, власне, людиною-творінням? Де знаходиться границя між порушенням наших невід’ємних прав на життя, гідність та експлуатацією речі, коли ми і є цією річчю? У часи Античності (коли рабство процвітало) подібні питання не задавали, але сучасне покоління бачить світ набагато багатограннішим, складнішим. Таким же і є фільм.

Слід відмітити неабиякий драматизм стрічки. Проявляється він не лише через головних героїв, але і через другорядних персонажів та загальну проблематику стрічки.

Сюжет неперевершений. Чудово прописаний, нелінійний, містить несподівані повороти. Інколи зачіпає історію, показану в оригінальній картині. Ці моменти дуже емоційні.

Детективна сюжетна лінія зачаровує, тримає у напруженні до останніх хвилин фільму, постійно змушує аналізувати кожен крок героїв, кожну «зачіпку». При цьому, справу цілком можна розгадати самому впродовж перегляду фільму, тут немає приховувань заради несподіваної розв’язки, усе логічне та, при достатньому рівні уваги, очевидне. Але для цього необхідно уважно обдумувати кожну деталь, кожну дрібницю, показану і непоказану, сказану і несказану. Ця простота і складність одночасно створюють неабияку інтригу та зацікавлюють глядача, який впродовж перегляду неначе складає частинки мозаїки в цілісну та дещо неочікувану картину.
Незвична, неоднозначна і переповнена хімією, чуттєвістю любовна сюжетна лінія. Одразу вона трішки збиває з пантелику, але згодом ти уже співпереживаєш їй. З одного боку вона відображає те, що є для кожного з нас справжнє кохання, як легко нам прив’язатися до когось, хто завжди нас розуміє та підтримає. З іншого бачимо гнилість суспільства, яке проміняло духовність на технологічність, те, як легко остання може замінити найбільш людське, що лише може бути. Все ж, любовна сюжетна лінія насичена почуттями та глибоким змістом, героїв розумієш, з ними хочеться переживати всі ті моменти близькості, хвилювання, щирого кохання, болю.

Персонажі глибокі, продумані, чудово розкриті завдяки акторській грі та контексту фільму. Майже нічого не говорячи більшість фільму, вони передають більше емоцій, змісту, ніж це можна було б зробити за допомогою слів. Раян Гослінг неперевершений, Дейв БатістаХарісон ФордДжаред ЛетоРобін РайтАна де Армас чудово втілили своїх персонажів, приємно здивували.

Стрічка важка, змушує замислитися над сюжетом, над героями, над піднятою проблематикою. Складність підсилює велика тривалість, неспішність, гнітючість та депресивність картини. Проте, вона не залишить байдужим глядача, який хоче побачити змістовне кіно. Фільм спонукає задавати собі питання: Що є людина у цьому світі? Біологічний вид, що має набір потреб та емоцій? Чи може істота, яка осмислює своє існування? Тут ця межа розмита і стрічка дає змогу кожному дати власну відповідь. Крім цього, закінчення картини відкрите, що прив’язує завершення історії до суб’єктивного її бачення глядачем. Майже три години за переглядом пролітають непомітно, залишаючи сильний післясмак та бажання знову передивитися цей витвір мистецтва. «Той, хто біжить по лезу 2049» – фільм специфічний, але його важко не назвати шедевром, гідним продовженням класики.

350 

Написать комментарий

Написать комментарий...
Написать комментарий...

Читайте также: