Рецензія на фільм «Анабель»
Не найкращий подарунок дитині…

«Анабель» – це американський фільм жахів 2014-го року режисера Джона  Р. Леонетті, продюсера Джеймса Вана. Стрічка розповідає про ляльку, одержиму демоном, яка потрапила до звичайної американської сім’ї. Історія, знайома як любителям жанру (Анабель згадувалася в стрічці «Закляття»), так і людям, які цікавляться надприродним (така лялька дійсно існує і знаходиться в скляній клітці, у домі Еда та Лорейн Уорен, відомих мисливців на нечисть). Я багато схвального чув про дану картину, але перегляд почав з досить скептичним настроєм. Переважна більшість сучасних фільмів жахів – це одноразові страшилки, а не історії, які дійсно лякають. Ще рідше зустрічаються картини цього жанру, які є якісними як кіно (мається на увазі якість режисури, музики, акторської гри і т.д.). Проте, перші ж хвилини фільму змінили мою думку.

Почну з мінуса, єдиного, чим грішить «Анабель», - простота сюжету. Та пов’язане це лише з тим, що нечисть у кіно майже завжди прямолінійна. У даній стрічці демон має певну мету і йде до неї. Фактично, це мінус усіх фільмів жахів. Проте, у даному випадку не потрібно простоту сюжету сприймати як його передбачуваність. Картина не належить до сміття жанру, де кожен крок головних героїв глядач знає наперед. Навпаки – вона постійно дивує.

Тепер про те, чим фільм може похвалитися.

Візуальна частина – неперевершена! Без перебільшень. Джеймс Ван, батько таких культових хоррор-франшиз, як «Пила», «Астрал» та «Закляття», і тут виклався на всі 100%. «Анабель» - це справді якісне кіно, яке хочеться переглядати знову і знову. Причини цьому дві. По-перше, фільм дійсно лякає, пробирає холодом до самих кісток, а напруження тримає буквально від перших кадрів до закінчення титрів. По-друге, режисер не вперше знімає кіно і використав при створенні картини кілька оригінальних (навіть психологічних) прийомів, за якими дуже цікаво спостерігати. Усе це органічно доповнюють чудово підібрані декорації та костюми, робота гримерів та акторів. Тобто, стрічка сильна як в плані атмосфери, так і з технічної точки зору.

Перше, що привертає увагу при перегляді – це віртуозне використання ракурсів. Робота оператора варта похвали. Ракурси виглядають дуже цікаво. Вони з одного боку акцентують увагу на якихось деталях картини, символах чи на чомусь, що має статися, а з іншого – розсіюють увагу глядача, адже далеко не завжди те «щось» відбувається. Коли в кадрі показана широка панорама кімнати, а головний герой знаходиться на її краю, ти дивишся на решту показаного простору й не знаєш, чого чекати. Ця невідомість неабияк нагнітає атмосферу.

Дуже цікава гра освітлення у фільмі. Передній план, на якому ми бачимо героїв стрічки, майже завжди світлий, а от фон – постійно перебуває у напівтемряві. Це змушує підсвідомо чекати чогось поганого. Таке освітлення використовується впродовж усієї картини і глядач більш ніж півтори години проводить у напруженому очікуванні.

Не менш важливим прийомом режисера є дотримання пауз. Тобто у фільмі спеціально затягуються деякі сцени. Вся суть даного прийому полягає у тому, що лякаючі сцени розтягуються на кілька секунд, щоб напруження та переляк перетворилися у справжній страх. І це чудово діє. Такі паузи не дуже часто побачиш у фільмах жахів (частіше бачимо звичні тремтіння камери чи скрімери, тобто раптові появи монстра), а дана картина наповнена ними по самі вінця та просто чудово реалізовані.

Незвичні ракурси, гра освітлення, затягування моментів – усе це далеко не нові для кіно прийоми. Але у фільмі «Анабель» вони створили чудову, похмуру атмосферу та сильний психологічний тиск на глядача. Стрічка не лише лякає, але й тримає у напруженні на підсвідомому рівні, за що й полюбилася любителям жанру.

Варто присвятити кілька слів музичному супроводу. Він у фільмі підібраний просто чудово. Можливо, не найоригінальніший звуковий ряд для фільму жахів (скребіння, рев, скрипка), але ідеально підходить під показані моменти. Разом з усім, переліченим вище, підсилює гнітючу атмосферу та напруження. По суті, без музики вплив на глядача був би далеко не таким сильним.

Насамкінець хотів би звернути увагу на те, що особливо сподобалося у стрічці «Анабель». Фільми жахів запам’ятовуються глядачеві далеко не за монстрів чи скрімери (виняток – шикарний момент із «Закляття 2», де той же Джеймс Ван примудрився налякати звичайним хлопанням долонь). Та й глибоким сюжетом такі картини не часто можуть похвалитися. От за що хоррори дійсно впадають у душу любителям полоскотати собі нерви – то це за оригінальність ідей. Коли під час перегляду певної сцени фільму кров холоне у жилах, а страх перемішується із захопленням показаним, стрічка дійсно запам’ятовується надовго. Адже кожен із нас, почувши знайому назву, в пам’яті відтворює одразу саме ці моменти. Стрічка «Анабель» насичена подібним. Чого варта сцена в ліфті, або фрагмент, показаний на зображенні! І таких цікавих моментів у фільмі багато.

Як підсумок, хочу зазначити, що «Анабель» - один з найкращих фільмів жахів, які я бачив. Стрічка дійсно лякає і тримає у напруженні до самих титрів. Крім цього, картина може похвалитися чудовою режисурою, операторською роботою, гримом, декораціями, музикою тощо.
Я чудово розумію, що фільми жахів до вподоби далеко не усім, та кіно справді варте уваги. Любителям жанру ж фільм «Анабель» обов’язковий до перегляду!