Рецензія на фільм «Хітмен»

Вместо эпиграфа:

Маленький мальчик на дерево влез,

Сторож Пахомыч достал свой обрез.

Выстрел раздался, затем детский крик.

"Сорок седьмой", - улыбнулся старик.

Даний фільм - дешевина. Не в тому розумінні, що малобюджетний, малобюджетні фільми теж гарні бувають. Просто - гівно й відстій. Гра була значно краще.

А як добре все починалося... Спочатку на роль Хітмена (ака Тобіас Ріпер, ака Сорок сьомий) був обраний . Не точно впевнений, що Він має портретну подібність із іграшковим оригіналом, але те, що він відіграв би краще смутного піонера - однозначно.

Починається все із трудових буднів майбутніх найманих убивць - їх виховують у незрозумілій установі тюремно-монастирського типу (хоча ми, які грали в гру і дивилися мультики-приквели, знаємо, що мова йде, взагалі, про спецлікарню). Найбільше увага приділяється татуюванню у вигляді штрих-коду на потилиці у всіх вихованців установи. Хоча ні в грі, ні в фільмі це татуювання не має взагалі ніякого значення. Потім шустрий монтаж приховує подальший перебіг долі молодого кілера - і от він, живий, здоровий і навіть досить угодований, завзято ліквідує тих, на кого йому покажуть пальцем роботодавці. Способи ліквідації, треба сказати, досить нетривіальні - одному шприц із розчинником у шию вколе, іншому під пахву підривний пристрій вмонтує, та й підірве потім, із третім ще як-небудь пограється. Життя б'є ключем.

Але все змінюється, коли похмурий вбивець відправляється в далеку сніжну Росію - убивати тамтешнього президента. Президента він убиває (правда, потім виявляється, що він його не вбив, потім - що все-таки вбив, а потім - що вбив, але не він), і зненацька опиняється під вогнем російської спецслужби (мабуть, всієї).

Переступивши через шістнадцять трупів, Сорок сьомий піднімає очі й зустрічає просту російську дівчину Віку - природно, повію. За нею, як і за ним, полюють ВСІ (включаючи розгромлену російську спецслужбу) - і хочуть вбити. Для чого, щоправда, невідомо. Але маленька дівчинка, хоч і має погляд вовчиці й дрібні цицьки, не вміє стріляти так само влучно, як лисий Оліфант. Тому далі вони починають тікати від ВСІХ разом. Сплять, щоправда, роздільно, але це справа часу - як скоро Сорок сьомий їй заплатить.

У міру втечі від УСІХ, на солодку парочку починають люто настрибувати інші похмурі хмирі зі штрих-кодами - точно такі ж як Оліфант, тільки пики незнайомі. Із сутички дванадцятьох лисих чоловіків переможцем з рахунком 11:0 виходить якийсь лисий дядько, хапає дівчину й тікає. Пізніше ми розуміємо - Сорок сьомого голими ногами не візьмеш, він навіть у ліжку з повією залишається самим собою - устромляє в неї шприц і йде в ніч.

Згодом виявляється страшне - дружній Заходу російський президент Белікофф вбитий, а на його місце поставлений спеціально навчений двійник у гумовій масці! Що робить у такій ситуації ? Ніі, хлопці, Брюс Вілліс у такій ситуації посоромився б опинитися. А актор Оліфант - завжди готовий.

Загалом, як і слід було сподіватися, у результаті грамотно проведеної операції Інтерполу, ФБР, ЦРУ й [ще когось], двійника вбивають, демократія врятована, актор Оліфант - теж. І навіть російська повія Віка рятує своє нікчемне життя й здоров'я, жодного разу ні з ким у кадрі не потрахкавшись. Всі розходяться в ніч, вкрай задоволені собою.

Взагалі, про цей шлак більше й писати нічого немає бажання. Про поняття акторської гри навіть і згадувати незручно, тільки слово засмітити. Зв'язний сюжет відсутній. Картинка виглядає непогано, але знов-таки - розвалюється на шматки, чогось свого, особливого не було показано жодного разу. Власно, типовий дебільний бойовичок класу «Б», зроблений за відмінною грою. Ех, зіпсували пісню, дурні.

PS: А от розстрілу собору з кулеметів я їм все-таки не пробачу. Тому що є речі, яких не можна торкатися, незалежно від релігійної приналежності, національності й розміру лисини. Виродки.