Рецензії, в яких згадується Анджеліна Джолі

Навесні 2021 року режисерка Хлоя Чжао стала другою в історії Американської кіноакадемії жінкою-режисером, яка здобула премію «Оскар». Заповітну статуетку їй принесла філософська драма «Земля кочівників», де головною та єдиною зіркою була незрівняна Френсіс МакДорманд. Передчуваючи майбутній успіх Чжао, за декілька років до цієї історичної перемоги Кевін Файгі та Marvel Studios запросили цю талановиту режисерку з незвичайним баченням очолити новий блокбастер MCU «Вічні» за участю дуже відомого касту, щоб представити світові нову команду космічних супергероїв, які 7 тисяч років ходять по Землі, захищаючи людей від монстрів Девіантів. І так на світ з'явився незвичайний науково-фантастичний шедевр, який кидає виклик канонам MCU, не просто торкається, а занурюється у серйозні теми, перетворюючи стандартну модель кінокоміксу від Marvel на філософську епопею про всесвіт і про те, яке місце посідають у ній люди та супергерої. Ви навряд чи були готові до цього...

У 2014 році на великі екрани вийшло фентезі «Чаклунка», яке розповіло відому казку про Сплячу красуню з точки зору лиходійки Малефісенти. Роль Малефісенти студія Disney віддала у руки Анджеліни Джолі, і завдяки їй вони миттєво отримали культову лиходійку, яку глядачі полюбили більше, ніж усіх діснеївських принцес разом узятих. Тому останні п'ять років студія активно працювала над тим, щоб повернути Малефісенту на великі екрани, і, на щастя, Джолі з задоволенням погодилася знову примірити її крила, роги та ікла в сиквелі «Чаклунка: Повелителька темряви», який виявився набагато масштабнішим за оригінал.

Тиха, мальовнича Французька Рів'єра в середині 1970-х, де постояльці невеликого готелю на березі моря дійсно можуть втекти від навколишнього світу, може здатися ідеальним місцем для відпочинку подружжя, втомленого від свого повсякденного життя і бажаючого побути удвох. Але втекти від усього світу, ще не означає втекти від самих себе...

Десять років потому, вперше після бойовика «Містер і місіс Сміт», що вийшов в 2005 році, Анджеліна Джолі та Бред Пітт знову виявляються разом на великому екрані, причому в образах подружньої пари, у якої серйозні проблеми. Тільки тепер проблеми їх персонажів – колишньої танцівниці Ванесси і письменника в ступорі Роланда – зовсім іншого характеру.

«Біля моря» є третьою режисерською роботою Джолі, і першим фільмом, де в титрах вона підписана як «Анджеліна Джолі-Пітт». Вона сама написала сценарій, щоб потім з чоловіком зіграти це нещасне подружжя, які вирішили змінити обстановку. Це натякає на частку автобіографічності, але не варто шукати у вчинках Ванесси і Роланда самих Джолі та Пітта. Швидше тут використаний їх загальний досвід як подружжя, адже через певний час у кожної пари виникають проблеми і стіни, які важко подолати.

Нам довгий час не говорять, в чому причина нещастя головних героїв, але виразно відчувається, як вони обидва самотні, незважаючи на те, що разом. 14 років шлюбу, і Ванесса і Роланд нагадують змучених людей, які вже давно не торкаються один до одного. Але вони все ще люблять один одного, хоча і часто, так часто роблять один одному боляче. Письменник, що перетворюється на алкоголіка і його дружина, що сиділа на антидепресантах, які притупляють біль, але і разом з тим притупляють бажання, почуття і взагалі інтерес до життя. Раптово увагу Ванесси привертають молодята, які оселилися в сусідньому номері, у яких є все те, що вони з Роландом втратили: молодість, наївність, віру в те, що вони завжди будуть щасливі, плани на майбутнє... І вона вирішує піти на небезпечну гру.

Молоду подружню пару, що зацікавила головних героїв, досить пристрасно зіграли Мелані Лоран і якийсь Мельвіль Пупо. З першою Пітт разом знімався в «Безславних виродках» Квентіна Тарантіно, а герой другого повністю вписується в загальне уявлення про типового французького мачо.

Але набагато більше у «Біля моря» зворушила гра іншого француза, Нільса Ареструпа, який так спокійно і чуйно втілив власника бару Мішеля. Для Роланда він стає другом і кимось на кшталт священика, кому можна висповідатися, вивернути душу.

Одна з найчудовіших мелодрам року, яка зовсім не схожа на рядові голлівудські фільми цього жанру. У Джолі вийшло більш європейське кіно, просочене французьким шармом, неспішне, візуально прекрасне, чия музика викликає легку ностальгію, а спокійні пейзажі стають різким контрастом для пристрастей, що вирують в серцях героїв.

На таких Джолі і Пітта можна, здається, дивитися нескінченно, і тут особлива заслуга австрійського оператора і оскарівського номінанта Крістіана Бергера, який зумів кожного разу відшукати ідеальний ракурс для головної героїні. Особливо прекрасні кадри з нею крупним планом в профіль. Тут також є дуже інтимні і відверті сцени, яких, враховуючи сексуальне напруження, що висить в повітрі, чекаєш з нетерпінням, і їх наявність у даному фільмі захоплює хоробрістю Джолі, адже зважитися на такі зйомки після всіх перенесених операцій, напевно, було непросто. Але вона знову повністю віддає себе своєму творінню, не відступаючи у своєму задумі ні на крок.

При перегляді цієї двогодинної кінокартини, чиї події майорять неспішно і розслабляють, вони ж тримають в напрузі, в очікуванні, як далеко зайдуть головні герої у своїх стражданнях і бажаннях. Мелодрама в кінокартині тісно переплітається з психологічною драмою, інтригуючою тим, що нам ніби дозволяють підглянути за цією парою в замкову щілину. «Біля моря» змушує під новим кутом поглянути на складності людських відносин, коли обидва люблять і разом з тим починають ненавидіти один одного за все, що роблять, куди привело їх життя, за всі нездійснені мрії і невтілені плани. Здається, що вони здалися, але насправді боротьба за щастя триває, тільки яку ціну вони готові за нього заплатити?.. Та й чи готові вони взагалі стати щасливими, або ж зволіють і далі знищувати один одного, випалюючи свої серця?

Палюче сонце, морський бриз, нудьга, алкоголь, таблетки, крики, сльози, біль, заподіяна ним, біль, завдана нею, почуття, які давно просяться виплеснутися хвилею з тіл що настраждалися, – Ванесса і Роланд ніколи не забудуть цю свою поїздку до моря.

Мальчишка, который пробегал все свое детство. Парень, который стал одним из многообещающих атлетов своего времени. Его прозвали «Торнадо из Торренса», и он собирался вернуться победителем с Олимпиады в Токио... Только началась война и до Токио Луи Замперини доехал не в качестве спортсмена, а военнопленного. Но пускай он теперь не столь бравый марафонец, его дух им ни за что не сломить.

Свою вторую режиссерскую работу Анджелина Джоли решила вновь сделать на военную тематику, но в этот раз избрав за основу потрясающую историю жизни и борьбы американского легкоатлета, ставшего летчиком-бомбардировщиком во время Второй мировой войны и попавшего в плен к японцам, Луи Замперини. Над сценарием к фильму работали сами братья Коэны; и вот уже мы находимся вместе с одним из лучших атлетов своего времени в боевом самолете, летящим на задание в самый ад.

Вторая мировая забрала в солдаты представителей разнообразных профессий, не обошла она стороной и того, кто еще недавно выступал в Берлине на Олимпиаде, где установил новый рекорд. Только спортивная карьера Луи Замперини подошла к концу, когда он оказался на войне. Его стремление побеждать превратилось в стремление выжить, когда он уцелел в крушении над океаном. И его выносливость стала последним его стержнем, когда его регулярно избивал персональный смертельный враг. Это одна из лучших ролей Джека О'Коннелла! Он показывает такое мужество и выносливость, его воплощение Замперини восхищает и вдохновляет. Его герой даже не подозревает, что не просто борется за свою жизнь, никому не позволяя себя сломить, он демонстрирует силу, присущую человечеству, силу, о наличие которой в нас мы сами часто забываем.

Фильм четко сконцентрирован на истории Замперини – создатели старались сделать его крепким байопиком, а не безликой военной драмой – поэтому здесь мало запоминающихся персонажей второго плана. Зато в отношениях главного героя с друзьями, обретенными на войне, которых так до боли реалистично исполнили Донал Глисон и Гаррет Хедлунд, раскрывается важная часть его характера – человечность. Именно оттуда, а не из хорошей физической подготовки, Замперини черпает свою силу. Он скорее позволит избивать себя, чем будет смотреть, как бьют других. Из этих двоих больше все-таки тронула игра и персонаж Глисона, особенно в тех сценах, когда они с Замперини выживают в надувных спасательных шлюпках посреди океана.

В дополнение к лишениям войны, участиям в боях, где погибали его друзья-сослуживцы, где чуть не погиб он, к борьбе за выживание после катастрофы в океане на протяжении 47 дней и к тому, что он оказался в плену в японском концлагере, Луи Замперини столкнулся в долгом поединке с садистом Ватанабе. Командир лагеря заметил силу во взгляде Замперини и поставил себе цель сломить этого атлета. Любопытно, что он считает главного героя в некоторой мере равным себе, таким же сильным, как он сам. Но на самом деле Ватанабе труслив и слаб, ведь чтобы избивать и издеваться над ослабшим военнопленным не нужно много силы и храбрости, зато нужна огромная подлость и кровожадность. Он никогда не смог бы так выдержать и небольшой части того, что вынес Замперини. Кажется, он и сам это понимает и вот эта зависть толкает его на новые издевательства. И каждый раз, когда он придумывает новые пытки для атлета, а атлет гордо их переносит и не ломается, чувствуешь огромную гордость за этого человека, показывающего, что сила не у того, кто держит палку, а у того, кто после получения ею множества ударов встает снова и снова.

Трудно поверить, что это дебют Такамаси Исихары в качестве актера в большом кинематографе. Он так убедительно сыграл сложного и жестокого персонажа, которого хочется запереть где-то подальше от главного героя, чтобы тот перестал его мучить. На других японцах здесь внимание не задерживается, но в финале можно заметить один момент, когда лагерь освобождают, как один из японских солдат с облегчением опускает оружие и складывает штык-нож. Его легко пропустить, но он является таким откровенным подтверждением тому, что не только военнопленные с надеждой ждали близкого окончания войны, но и люди, которым приказали служить надсмотрщиками в таком жутком месте, как концлагерь, хотя это и не оправдывает последних.

Вторая режиссерская работа Джоли оказалась добротной драмой, основанной на реальных событиях и приправленной достаточным количеством эмоциональности и пафоса. Не ожидала от нее настолько прекрасного фильма, моментами от которого все внутри сжимается, но Джоли похоже всерьез решила посвятить себя режиссуре и теперь может составить достойную конкуренцию не только женщинам-режиссерам, но и мужчинам, ведь «Несломленный» является одной из лучших киноисторий прошлого года. Эта картина получилась в разы более сильной, целостной и интересной, чем ее дебют. Когда в конце на экране появляется ее имя, немного удивляешься, ведь при просмотре не обращаешь внимание на то, кто его снимал, и про себя говоришь ей «Молодец!» Странно только, что фильм получил 3 номинации на «Оскар», но не в основных категориях, и Джоли не удостоилась номинации за свою работу.

Режиссеру повезло встретиться с реальным Луи Замперини, когда она работала над кинокартиной, и в прошлом году он ушел из жизни в возрасте 97 лет. После пережитого он посвятил свою жизнь Богу, как и обещал, считая, что именно Бог помог ему выжить, спас его. Но не стоит забывать и недооценивать суто человеческую стойкость и мужество, благодаря которым человек может выдержать любые испытания.

Новая режиссерская работа Джоли – настоящий триумф человеческого духа. История Луи Замперини вдохновляет, ведь если он смог вынести все это и стать несломленным, то и мы сможем.