Рецензії, в яких згадується Ніколас Спаркс

Останнім часом екранізації мелодраматичных романів популярного американського письменника Ніколаса Спаркса виходять з регулярністю одна кінокартина в рік. І на цей рік припала прем'єра адаптації його роману «Вибір», написаного в 2007 році, і якому також не судилося стати другим «Щоденником пам'яті».

Наступним на черзі екранізувати твори Спаркса виявився продюсер і режисер Росс Кац. Він, між іншим, за свою продюсерську роботу був номінований на «Оскар» цілих 2 рази, але нехай ці регалії в даному випадку вас не обдурять, оскільки з деяких історій просто неможливо зробити шедевр.

«Вибір» знайомить нас з типовим холостяком Тревісом, який живе в своє задоволення і не заморочується щодо серйозних стосунків, хоча аж ніяк не проти, що його роман з Монікою відновився. І тут до нього в сад заявляється посеред ночі сусідка Габбі в одній піжамі і вичитує героя з приводу гучної музики і нібито неприйнятної поведінки його пса. Зрозуміло, це любов з першого погляду, але заковика в тому, що у неї є наречений і у нього начебто є дівчина. Тільки це не заважає їм почати зраджувати, надівши свої «рожеві окуляри», і в результаті опинитися разом, як і вимагає того жанр. Але тут спрацьовує закон карми та їх хепі-енд опиняється під загрозою, коли ви вже думаєте, що, нарешті, зараз підуть титри.

Тревіса втілив американець Бенджамін Вокер, найбільш відомий втіленням Авраама Лінкольна, який полює на вампірів, і капітана з минулорічної морський епопеї Рона Ховарда «У серці моря». З головними ролями йому не дуже щастить, ось актор і погодився стати героєм-коханцем світу Спаркса, що аж ніяк не прикрасило його фільмографію.

Компанію йому склала Тереза Палмер, яка показала героїню, що розпадається на наших очах. На початку фільму Габбі представляється цілеспрямованою, розумною дівчиною, яка старанно готується стати лікарем, але з моменту зустрічі з Тревісом все її чудове майбутнє йде під укіс. Вона стає повністю залежною від цих відносин і перестає існувати поза них, остаточно перетворюючись в одну з сотень стандартних страждаючих героїнь мелодрами.

Другорядних персонажів «Вибору» грають досить відомі особи, як легенда британського кіно Том Вілкінсон, дочка Афіни з «Персі Джексона і викрадача блискавок» (або дочка Дуейна Джонсона  «Розлому Сан-Андреас») Александра Даддаріо, Тому Веллінг він же Кларк Кент з «Таємниць Смолвіля» і Меггі Грейс, вона ж та сама дочка Ліама Нісона, яку він рятував цілих три фільми. Часом вони розважають своєю появою на екрані, але ненадовго.

В «Виборі» намагаються підняти серйозні теми, як роковий вибір відключення коханої людини від апарата штучного забезпечення життя, але інфантильну поведінку героїв і втрачений зв'язок даної історії з реальністю зводять всі ці спроби надати фільму глибокий сенс нанівець.

Як для легкої мелодрами кінокартина занадто затягнута, йде майже дві години, і якщо не ставитися до подій зі значною часткою іронії, а то й сарказму, сміючись над безглуздістю і надуманістю того що відбувається, то витерпіти до фіналу буде надзвичайно складно. Якщо душа вимагає романтики, навряд чи історія Тревіса і Габбі задовольнить цю потребу. Єдине, що все-таки є прекрасного в цьому «Виборі», – це прекрасні водні пейзажі Північної Кароліни.

В житті перед людиною постає не один складний вибір, але до таких навряд чи буде відноситися перегляд «Вибору» за романом Ніколаса Спаркса.

Маленькие вещи, письма и фотографии, хранят в себе отпечаток давно прошедших лет и могут рассказать удивительные истории. Истории о чем? Конечно, о любви. Например, о любви, которую пронес старик сквозь всю свою жизнь, любви к своей замечательной жене, о которой он с удовольствием вам расскажет, нарисуя в воображении портрет своей любимой Рут...

Перед нами экранизация очередного мелодраматического романа Николаса Спаркса, адаптации чьих книг выходят чуть ли не каждый год. Его «Самое долгое путешествие» перенес на экран малоизвестный режиссер Джордж Тиллман мл., работавший в основном в жанрах биографии и драмы. А теперь он вдруг решил испытать свои силы в слащавой мелодраме, и получилось из этого нечто весьма среднее.

Отличница, увлекающаяся искусством, и ковбой, выступающий на родео, что у них может быть общего? Конечно же, любовь с первого взгляда. Пусть скоро София и Люк вынуждены будут расстаться, ведь она собирается работать в нью-йоркской галерее, но ее разум легко выключается, когда рядом подтянутый ковбой. Они то сходятся, то ссорятся, причиной чего чаще всего является эгоизм второго, чьи слепые амбиции не позволяют ему увидеть, насколько бессмысленным есть тот риск, на который он идет, каждый раз садясь на бешенного быка.

Главных героев сыграли Бритт Робертсон и Скотт Иствуд, но в истории больше сам себе додумываешь, как и что у них должно быть, а не они это показывают своей игрой. И то, что они были готовы полностью раздеться для обычной сцены секса в душе в проходной мелодраме, говорит не в пользу актеров. Да и в общем создается впечатление, что у их персонажей не любовь, а просто страсть, которая скоро перегорит. Но, по крайней мере, спасибо Иствуду, что показал, как правильно быть настоящим джентльменом рядом с девушкой. Такое очень редко встречается в наше время.

Пока главные герои страдают от того, насколько в разных мирах хотят жить, судьба их сводит с милым стариком, который рассказывает эпическую историю любви своей жизни. Сыграл его здесь замечательный Алан Алда. Имя этого актера мало что может сказать современному зрителю, но некогда он был звездой культового военного ситкома «Чертова служба в госпитале Мэш», за игру в котором выиграл целых 6 «Золотых глобусов»! Так что не удивляйтесь, если его спокойный персонаж станет чуть ли не единственным в фильме, вызвавшем у вас симпатию. Сама история его Айры и красавицы Рут является по-настоящему трогательной, романтичной, сильной. Молодые версии Айры и Рут воплотили Джек Хьюстон и Уна Чаплин, которые отлично смотрятся в эпохе 1940-х. Особенно понравилась Уна, которая уже давно пошла по актерским стопам своего легендарного дедушки Чарли. Пусть роль у нее далеко не самая главная, но своей улыбкой и очарованием она тут же освещает каждую сцену.

Под звуки кантри музыки неспешно разворачивается это «Самое длинное путешествие», которое затягивается больше чем на 2 часа. Здесь есть, с чего улыбнуться, даже немного посмеяться, но затянутость повествования отнюдь не делает фильм легкой мелодрамой. Две разные истории любви пытались как-то соединить с помощью писем, но флешбэки получались уже самостоятельными, а не иллюстрацией этих писем. Причем чувствуется, что создателям, как и мне, гораздо больше по душе пришлась именно история Айры и Рут, поэтому они постоянно увлекались и затягивали флешбэк до той степени, что возникало чувство, будто смотришь уже фильм только о них. И так разочаровывало, когда сюжет возвращался в наше время к этой молодой и ветреной парочке, где оба капризно пытаются доказать другому, что его мечта и образ жизни является более важным и не желая идти на компромисс, без чего отношения просто заходят в тупик.

Еще Спаркс любит хэппи-энды, и в мелодрамах они – обязательная часть. Но с ним здесь даже по меркам жанра перестарались. Показать зрителю сказку – это одно, но приучать к тому, что вдруг ни с того, ни с сего на человека обрушатся все блага земные – явный перебор. Так не бывает, да и не должно быть. Жизнь – это далеко не всегда сказка, и Айра с Рут это поняли и вместе боролись со всеми действительно ужасными жизненными испытаниями, ценя то, что есть.

Любовные истории двух пар из разных эпох порой могут пересекаться. Но лучше бы о из каждой из них все-таки сделали отдельный фильм.