Рецензии наХэнкок (2008)

«Хенкок» режисера Пітера Берга розповідає про героя з характером, який вважав, що моральні принципи усіх інших супергероїв писані не для нього. Одним словом – це історія про алкоголіка, який ненавидів людей і які ненавиділи його у відповідь, який ніби вийшов із найбруднішого закутка скромного американського містечка і який ненавидить усіх, хто його критикує.

Це історія про створення супергероя не фізично, а психічно, бо Хенкок – це той, якого місто прагнуло позбутися через його витівки, які коштували міському бюджету в два рази більше, ніж усі взяті разом злочини. Саме тому він повинен був пройти психічну підготовку і стати таким, щоб місто його полюбило? Тобто подібним до інших супергероїв, які й були вигаданими, але завжди були моральними і правильними, чи вели подвійне життя, про яке догадувалися одиниці. А герой – це людина до кінчиків пальців та алкогольного запаху, це той герой, якого ще не було, тому він і інтригує глядачів. А саме ця манера притаманна грі актора у більшості його стрічок.

Якщо глибокий психологізм і ховається у фільмі, то він є захований у самому актору, сюжетні ходи, сцени стрічки лише в черговий раз доводять нам, що хороше кіно не обов’язково обдумувати: коли люди погані, їх треба карати, а коли хороші – винагороджувати. Ну, ще є почуття, які розвиваються на зло усім логічним законам і завдають багато шкоди розміреному життю персонажів картини. Режисер увагу глядачів акцентував на двох моментах: перший – Вілл Сміт, актор професійного рівня, здатен підняти рейтинг стрічки як і , та на несподіваному повороті сюжету, коли перетворив хорошу дружину на супергероїню, яка трощить і ламає півміста лише з метою довести своєму колишньому коханому, що він їй байдужий.

Загалом задум цікавий, навіть вдалий – про героя із незвичайною силою, який так би мовити зійшов із дистанції – ось у руці пляшка із випивкою, лайка на адресу людей, який треба захищати і взаємна ненависть з обох боків. Ясно ,що це не має продовжуватися вічно, що герой таки повинен стати героєм і рятувати людей по-справжньому, без своїх «штучок». А ці «штучки» у Вілла Сміта виходять просто неймовірні. Та це лише на початку. Як говориться: як дальше в ліс – тим більше дров, тому творці із заданим темпом не справляються і це видно уже в середині картини. Ось діалоги, прості будні, які не ховають у собі нічого психологічного, спокійний темп стрічки, а діяння Хенкока не справляють необхідного враження. Тому ближче до фіналу можна знудитися.

А коли виявляється, що на світі існує ще одна така людина із силою і що герой Сміта є її чоловіком – тоді плутанина стає ще більшою і дивуєшся, який же вихід знайдуть творці – вони знаходять, якнайкращий, що правда, то правда, але одна невеличка смерть була б кращою: сумний кінець згладив би нудоту у середині стрічки і наповнив би серця глядачів співчуттям – багато б обурювалося цією смертю, але стрічка їм би все одно сподобалася, бо заставила їх пережити страждання, коли сталось не так, як вони хотіли. А так, фільм запам’ятається хіба що Віллом Смітом, його польотами та пляшкою якоїсь спиртової гидоти.

Резюмую. Фільм не поганий, дивитися можна, втриматися від сміху майже неможливо, лише якщо ви зовсім не маєте почуття гумору, на вас чекатиме несподіванка, яку ви зауважите ще на початку стрічки, але вона вискочить у вас під носом у мить, коли ви найменше на це сподівалися і ще й у такому вигляді, що…ну і так далі.

Сюжет закручений, актори як актори, музичний супровід звичайний, зйомки масштабні, а спецефекти як спецефекти: кожного разу стараються збільшитися у кількості і якості. Камера, правда, трохи стрибає, але це зроблено для того, щоб увійти у стрічку. Проте тим людям, яких закачує на гойдалках, я б радила у такі моменти розглядати оббивку на стелі кінотеатру: а раптом ви помітите у ній щось нове.

«Хенкок» - фільм, який варто подивитися заради Вілла Сміта. Тому: до зустрічі на Віллі Сміті, а не до зустрічі на «Хенкоці».

Буквально вчера ознакомился с новым фильмом, выходящим на большие экраны нашей необъятной родины – комедией под названием «Хэнкок». К фильму подбирался с осторожностью, ибо в нем заснялся Уилл Смит, который покрыл себя несмываемым позором еще со времен «Я, Легенды», а то и раньше. И вообще, я гражданина Смита как-то – не того. Он, конечно, не такой долбоёб, как режиссер Спайк Ли, в голос кричащий о дискриминации чернокожих в кино, и не стесняющийся гнать на самого Клинта Иствуда, но тоже паренек довольно наглый. А я наглых не люблю, я сам такой.

Но, спешу заметить, фильм, несмотря на некоторую предубежденность, оказался отличным, мне очень понравился. Гражданина Уилла Смита по факту просмотра даже зауважал. Но обо всем по порядку.

Сюжет кино давно известен всем интересующимся – а другие и не стали бы даже читать данную заметку. В городе Лос-Анджелесе имеется некий бомж по имени Джон Хэнкок (Уилл Смит) – грязный, опустившийся, сильно пьющий тип. Ну имеется – да и ладно, сказали бы вы, что, в Эл-Эй бомжей мало? Порядочно, - отвечу я на это, но с Хэнкоком разговор особый. Дело в том, что он – супергерой.

Да, вот такая неожиданность. Пока в городе все спокойно, данный гражданин спокойно куролесит как обычный бездомный бродяга – спит на скамейках, жрет виски бутылками, яростно сквернословит и постоянно мается с бодуна. Но как только что не так – бандиты скрываются от полиции или террористы захватывают заложников, или поезд не туда свернул и сейчас задавит какого-нибудь растяпу – Хэнкок сразу тут как тут, останавливает бандитов, спасает заложников и останавливает паровоз. Не переставая, кстати, при этом пить виски и злобно чертыхаться (все, впрочем, в пределах рейтинга PG-13).

Казалось бы, очередное супергеройское кино, и чего тут особенно мудрить и тем более восхищаться? А вот накося вам, граждане, выкусите. В данном фильме, кроме первой, незамысловатой подложки, имеется еще несколько более глубоких слоев. Стратумов, как говорят яйцеголовые ученые.

Во-первых, Хэнкока, в отличие от прочих героев, не любят люди. И это вполне понятно – ибо, спасая людей, наш бравый афроамериканец нещадно бьет чужие машины, разрушает здания, ругается на окружающих, и вдобавок подначивает наивных “Назови меня говнюком еще раз!». Которые повелись на эту добрую шутку, с тех пор не видели.

Кстати, сочетание John Hancock имеет у половозрелых американцев еще одно значение – напрочь непечатное и вообще в приличном обществе про такое рассказывать стесняются. Поэтому не будем.

Но однажды наш непечатный Джон по недомыслию спас жизнь одному не особо толковому ПЕАР-менеджеру (да, это именно его должен был переехать паровоз). Ну, спас и спас – делов-то, паровозу гораздо сильнее досталось, но менеджер затаил на Хэнкока благодарность и задался целью во что бы то ни стало исправить хэнкокову репутацию. И что из этого получается, мы будем по ходу фильма наблюдать.

Это второй такой слой у фильма – уже значительно более интересный и оригинальный. Но это ведь не все? Конечно, нет, есть еще один сюжетный слой – потому что Хэнкок не единственный супергерой в данном фильме, а кто же этот второй неизвестный, и что его связывает с Джоном, этого я сказать не могу, чтобы не раскрывать сюжетную линию. Главное, что получается очень неожиданно и весело – я такого даже не ожидал.

А под конец, когда он выбрасывается из окна, чтобы спасти Мэри – это вообще получилось очень правильно и отчасти даже трогательно. По логике, Хэнкок вообще-то должен был погибнуть, чтобы она жила, но тогда бы фильм получился драмой, а это недопустимо. Драма бы таких денег не собрала. Поэтому Хэнкока оставили в живых, а фильм остался комедией. И все довольны.

И теперь нам всем придется жить под Луной, на которой от руки нарисовано сердечко. И ничего с этим, видимо, не поделаешь.

И еще один совет: никогда, ни за что не называйте Хэнкока говнюком. Он на это сильно обижается.

Диагноз, я думаю, понятен: фильм обязателен к просмотру. По ходу, лучшая комедия года. Уилл Смит очень порадовал.