«Хенкок» режисера Пітера Берга розповідає про героя з характером, який вважав, що моральні принципи усіх інших супергероїв писані не для нього. Одним словом – це історія про алкоголіка, який ненавидів людей і які ненавиділи його у відповідь, який ніби вийшов із найбруднішого закутка скромного американського містечка і який ненавидить усіх, хто його критикує.
Це історія про створення супергероя не фізично, а психічно, бо Хенкок – це той, якого місто прагнуло позбутися через його витівки, які коштували міському бюджету в два рази більше, ніж усі взяті разом злочини. Саме тому він повинен був пройти психічну підготовку і стати таким, щоб місто його полюбило? Тобто подібним до інших супергероїв, які й були вигаданими, але завжди були моральними і правильними, чи вели подвійне життя, про яке догадувалися одиниці. А герой – це людина до кінчиків пальців та алкогольного запаху, це той герой, якого ще не було, тому він і інтригує глядачів. А саме ця манера притаманна грі актора у більшості його стрічок.
Якщо глибокий психологізм і ховається у фільмі, то він є захований у самому актору, сюжетні ходи, сцени стрічки лише в черговий раз доводять нам, що хороше кіно не обов’язково обдумувати: коли люди погані, їх треба карати, а коли хороші – винагороджувати. Ну, ще є почуття, які розвиваються на зло усім логічним законам і завдають багато шкоди розміреному життю персонажів картини. Режисер увагу глядачів акцентував на двох моментах: перший – Вілл Сміт, актор професійного рівня, здатен підняти рейтинг стрічки як і , та на несподіваному повороті сюжету, коли перетворив хорошу дружину на супергероїню, яка трощить і ламає півміста лише з метою довести своєму колишньому коханому, що він їй байдужий.
Загалом задум цікавий, навіть вдалий – про героя із незвичайною силою, який так би мовити зійшов із дистанції – ось у руці пляшка із випивкою, лайка на адресу людей, який треба захищати і взаємна ненависть з обох боків. Ясно ,що це не має продовжуватися вічно, що герой таки повинен стати героєм і рятувати людей по-справжньому, без своїх «штучок». А ці «штучки» у Вілла Сміта виходять просто неймовірні. Та це лише на початку. Як говориться: як дальше в ліс – тим більше дров, тому творці із заданим темпом не справляються і це видно уже в середині картини. Ось діалоги, прості будні, які не ховають у собі нічого психологічного, спокійний темп стрічки, а діяння Хенкока не справляють необхідного враження. Тому ближче до фіналу можна знудитися.
А коли виявляється, що на світі існує ще одна така людина із силою і що герой Сміта є її чоловіком – тоді плутанина стає ще більшою і дивуєшся, який же вихід знайдуть творці – вони знаходять, якнайкращий, що правда, то правда, але одна невеличка смерть була б кращою: сумний кінець згладив би нудоту у середині стрічки і наповнив би серця глядачів співчуттям – багато б обурювалося цією смертю, але стрічка їм би все одно сподобалася, бо заставила їх пережити страждання, коли сталось не так, як вони хотіли. А так, фільм запам’ятається хіба що Віллом Смітом, його польотами та пляшкою якоїсь спиртової гидоти.
Резюмую. Фільм не поганий, дивитися можна, втриматися від сміху майже неможливо, лише якщо ви зовсім не маєте почуття гумору, на вас чекатиме несподіванка, яку ви зауважите ще на початку стрічки, але вона вискочить у вас під носом у мить, коли ви найменше на це сподівалися і ще й у такому вигляді, що…ну і так далі.
Сюжет закручений, актори як актори, музичний супровід звичайний, зйомки масштабні, а спецефекти як спецефекти: кожного разу стараються збільшитися у кількості і якості. Камера, правда, трохи стрибає, але це зроблено для того, щоб увійти у стрічку. Проте тим людям, яких закачує на гойдалках, я б радила у такі моменти розглядати оббивку на стелі кінотеатру: а раптом ви помітите у ній щось нове.
«Хенкок» - фільм, який варто подивитися заради Вілла Сміта. Тому: до зустрічі на Віллі Сміті, а не до зустрічі на «Хенкоці».
