Рецензії на фільми. Сторінка 23

Фільмів про Другу світову війну знято чимало. До цієї теми зверталися кінематографісти з усього світу, включаючи Стівена Спілберга, Квентіна Тарантіно і Терренса Маліка, і інтерес до неї не вичерпується. Тепер настав час створити свою військову симфонію і Крістоферу Нолану.

З усіх численних реальних подій Другої світової Нолан вирішив перенести на екран масштабну операцію з евакуації союзних військ з пляжів Франції, яка була проведена в травні-червні 1940 року. Тоді британських, французьких і бельгійських солдатів з усіх боків оточили німці, з кожним днем, кожною годиною сильніше відтісняючи їх до моря, бомблячи з повітря і відправляючи на дно будь-який військовий корабель, нехай навіть там перебували поранені. Солдати чекали й молилися, а деякі вже й не вірили, що зможуть звідти вибратися, але потім сталося справжнє диво...

Коли був озвучений каст фільму, куди увійшли такі визнані актори, як Том Харді, Кілліан Мерфі, Марк Райленс і Кеннет Брана, його очікування зросло у сто разів, але тут Нолан вирішив здивувати. Він віддав перерахованим вище акторам ключові, але не основні ролі, і вивів на передній план молоду гвардію в особі Фьена Вайтхед, Тома Глінна-Карні, Баррі Кеогана, Джека Лаудена та мегапопулярного співака і актора-початківця Гаррі Стайлса. Режисер створив для них найбільш близькі до реальності – наскільки це було можливо – умови з тисячною масовкою у військовому обмундируванні і постійними вибухами навколо, і після хлопці самі зізнавалися в закулісних інтерв'ю, що їм доводилося не стільки грати, скільки реагувати на події.

Для них це був дебют у великому кіно такого масштабу, і кожен з них відмінно впорався з поставленим завданням, втіливши молодого солдата, який хоче будь-якою хитрістю потрапити на відпливаючий корабель; юнгу, який разом з батьком їде на невеликій яхті рятувати своїх солдатів; пілота-аса, який буде битися в повітрі до останнього; хлопця з добрим серцем, який хоче стати героєм; і солдата, який хоче додому, але боїться повернутися туди з ганьбою. За кожного з них переживаєш і напружено чекаєш, чим завершаться їх прагнення і спроби покинути проклятий пляж.

« – Куди ви?

– В Дюнкерк.

– Я не повернуся. Там вірна смерть.

– Від цього не сховаєшся, синку.»

Що стосується відомих акторів, то Мерфі зіграв тут, можливо, свою найкращу роль у всій кар'єрі. Він прекрасно знав, що його персонаж не головний, але виклався на всі сто відсотків і навіть більше, втілюючи контуженого солдата, чий психічний стан зробив його дуже небезпечним. Райленс знову показав майстер-клас в тому, як залишатися спокійним за будь-яких обставин, що ймовірно принесе йому номінацію на «Оскар». З Брани вийшов достойний офіцер, який покине пляж тільки з останнім солдатом, а за героя Харді в його повітряній дуелі ви будете переживати до самого кінця, і разом з Лауденом кричати: «Давай, Феррьєр!».

Найбільш емоційним моментом історії є сцена, коли наочно бачиш, як за всіма цими солдатами буквально «прийшов їхній дім». В очах Брани стоять сльози, як і в очах глядачів. Це неймовірний епізод, дуже гарний, а у військових фільмах таких мало. Дивишся на те, як на горизонті з'являються тисячі цивільних суден, і комок стоїть у горлі. Німці напевно були приголомшені цим видовищем не менше союзних військ, які вже втратили всяку надію. Герой Брани говорив, що можуть врятуватися від сили 30-40 тисяч, а рятується 330 тисяч! Нехай це відступ, нехай це лише 1940 рік, попереду ще багато битв і багато втрат, нехай герой Стайлса вважає, що вони підвели свою країну, але, як на мене, спасіння стількох людей – це одна з найкращих сторінок історії. І в кінці дня цього було більш ніж достатньо.

Ще недавно здавалося, що після епічного «Інтерстеллара», де Нолану підкорилися весь простір, час і спецефекти, режисерові не вдасться перевершити самого себе, але, вибравши тему Другої світової, він не прогадав. Нелінійне оповідання робить фільм унікальним у своєму жанрі, змушуючи стежити за трьома паралельними історіями на суші, на воді і в повітрі, поки вони дивним чином не переплетуться в сильний фінал. Більш того, знімаючи на камери IMAX, Нолану дійсно вдалося створити на великому екрані 3D-ефект без безпосереднього 3D. Ці загальні плани блакитного неба, сірого пляжу і темно-синього моря просто поглинають тебе при перегляді. А музику Ханса Циммера тут відчуваєш усіма фібрами душі і клітинами тіла; вона проникає в тебе, пронизуючи наскрізь і приковуючи до крісла в кінотеатрі.

«Дюнкерк» – одна з кращих оригінальних кінокартин року, яку із задоволенням захочеться переглянути під настрій (або коли знову виникне бажання політати разом з Харді на «Спітфайрі»). Нолан створив ще один дуже насичений і цілісний фільм, який є довершенним сам по собі і не вимагає ніяких продовжень, як би сильно ви не прив'язалися при перегляді до його персонажам. Ми бачимо їх прибуття додому (це не спойлер, вчіть історію) і відпускаємо їх з чистою совістю. А в світі сіквелів, пріквелів і рімейків це ніби ковток свіжого морського повітря.

Вже з величезним нетерпінням чекаю, чим же нас порадує Нолан наступного разу. Він зізнався, що хоче зняти фільм про Джеймса Бонда... але за що б цей режисер не взявся в майбутньому, тепер немає ніяких сумнівів, що це буде якщо не черговий шедевр, то як мінімум перлина у світі сучасного кінематографа. Більш скромним словами тут не місце.

Скільки б ні було знято фільмів про Другу світову війну, Нолан показав, що в ній ще залишилися непрочитані сторінки. І режисер без зайвої метушні занурює в них з головою, показуючи, як відвага простих людей рятує сотні тисяч життів.

Як ревний фанат жанру «фентезі», я не міг обділити увагою нещодавню прем’єру – «Король Артур: Легенда меча». Тим більше, що режисером фільму виступив один із найкращих та найвідоміших сучасних представників цього ремесла (і один з моїх улюблених) – Гай Річі. Усі попередні його стрічки мені неабияк сподобалися своїми енергійністю розповіді, динамікою сюжету, тонким гумором та легкістю сприйняття. Останні картини Річі виділяються ще й чудовим музичним супроводом, неперевершеним візуальним рядом та іменитим акторським складом. Попри те, що у «Легенді меча» усе це присутнє й глядачам картина сподобалася, критики зустріли фільм дуже холодно. Чому такі розбіжності? Спробую пояснити.

Почну з того, що «Король Артур: Легенда меча» – це може не найкраще, але далеко не найгірше творіння Гая Річі. Стрічка містить в собі усе те, за що ми любимо цього англійця.

Сюжет продуманий до деталей. Немає жодної зайвої сцени. Події розвиваються логічно та динамічно. Діалоги прописані дуже добре. Сподобалася дуже операторська робота. Вона просто зачаровує.

Кожен персонаж, попри досить поверхове розкриття, індивідуальний, має свою історію, свій характер, а тому цікавий. Може не усі імена запам’яталися, та їхні вчинки – точно. Що стосується другорядних героїв, то їхні передісторії подаються у вигляді кількох фраз. Так, поверхово, але це ми бачимо у всіх фільмах Гая Річі, і цього достатньо, щоб співпереживати персонажам, розуміти їх та цікавитися ними. Їхній характер, переконання та внутрішній світ ми бачимо у їхніх вчинках, а не в порожніх словах.

А чого варті харизми головного героя та антагоніста стрічки! Чарлі Ганнем, який зобразив нового короля Артура на екрані, чудово вжився в роль. Багато хто говоритиме: «Не канон!», і буде правий. Перед нами не постає благородний лицар, ми бачимо дрібного злочинця, який виріс у борделі, грубого, брутального та самовпевненого. Та Гай Річі й не хотів показати канонічного Артура. Якщо прийняти таке бачення, розумієш, що головний герой – чудовий. Він, попри вуличне виховання, має цілком благородні переконання, прив’язаності, вірних друзів. Персонаж Ганнема розвивається впродовж усієї стрічки, він, як і всі ми, падає під тягарем непереборних обставин, важко переживає втрати, любить та ненавидить. Артур Гая Річі – живий, чим і викликає симпатію.

Антагоніст стрічки, Вортигерн, у виконанні неперевершеного Джуда Лоу також получився добротним. Чудово прописаний, із сильним характером (взяти хоча б жертви, на які він, не без душевних мук, йде заради поставленої мети), переконаннями. Як говорив сам головний герой стрічки, персонаж Джуда Лоу – уособлення зла. Звідси і його шаблонність. Та я побачив дуже глибокого героя, який скоріш страждає від власних амбіцій, ніж є чистим злом. Він розумний, чудово усвідомлює, що влада – це найбільша сила у нашому світі. Також він розуміє, що ця влада йому не дістанеться чесним шляхом. Жорстокість, показовість та недовіра до усіх – це наслідок розуміння Вортігерном того, що він не зможе ніяким добродійством втримати корону в своїх руках після братовбивства, за допомогою якого герой і сів на трон.

Обоє персонажів цікаві, глибокі, чудово прописані й ще краще зображені акторами. Та найголовніше – вони чимось схожі на кожного із нас, та дуже сильні характером. Пафосні? Моментами – так. Але це необхідно для надання картині епічності. Це ж блокбастер все-таки і критикувати його за те, що лише посилює його, безглуздо.

Ритм оповіді просто скажений. Це одна із головних особливостей режисерського «почерку» Гая Річі – кадри моментами змінюються з шаленою швидкістю, камера трясеться так, ніби на оператора напав рій бджіл, а історії так переплітаються, що інколи розповідь ведеться навіть з кінця. За подібне багато фільмів критикують (як і цей по-суті), та в фільмах Гая Річі подібне не дає відвести погляду від екрану, надає показаному енергійності, створює особливу атмосферу. Та така динаміка місцями змінюється повільними сценами чи довгими діалогами, що робить оповідь дещо нерівномірною.

Музичний супровід просто неперевершений. Він шикарний, чудово відповідає атмосфері епохи та стрічки, підкреслює настрій моменту. Любителі середньовічного мотиву гідно оцінять саундтрек «Короля Артура». Це одна із сильних сторін стрічки. Композитору низький уклін!

Окрім всього цього, в «Легенді меча» бачимо містику в перемішку з тонким гумором та часточкою романтики. Це поєднання в стрічці виглядає дуже органічно та приємно. Жарти ситуативні, смішні, злегка розвіюють загальну серйозність фільму. Порадувала любовна лінія: стримана, невульгарна, наповнена хімією між героями, яка відчувається. Щоправда, у кінці картини вона чомусь обривається. Це створює відчуття невеликої незавершеності, але на загальну атмосферу стрічки не впливає.

Солідний візуал, шикарна музика, акторська гра, цікава історія створюють чудову атмосферу, в яку поринаєш з перших же хвилин стрічки.

За що тоді критики так напали на фільм? Переглянувши його, відповідь для мене стала очевидною. По-перше, режисер дуже вільно переповів історію Артура, Круглого столу та меча Екскалібура. Людям, які виросли на кіно чи книгах по цих легендах, подібне трактування скоріш за все не сподобається. Точніше, точно не сподобається, що очевидно з численної критики. Невідповідність канону – це головна проблема «Короля Артура», яка змусила більшість глядачів негативно сприйняти побачене. По-друге, величезну масу матеріалу міфів просто неможливо вмістити у двогодинний хронометраж картини. Звідси й легка поверховість, часткова незрозумілість картини. Крім цього, до недоліків стрічки легко можна віднести занадто різку зміну кадрів у деяких моментах, невелику передбачуваність сюжету, ту ж скаженість ритму стрічки, нерівномірність оповіді, невідповідність епосі декорацій і костюмів тощо.

«Король Артур: Легенда меча» – це проба пера Гая Річі в жанрі «фентезі». І ця проба має багато недоліків для прискіпливого ока. Та Гай Річі знімає специфічні фільми, які не призначені для того, щоб викликати сльози, не для того, щоб над ними мізкували цілими днями чи бралися переосмислювати власне життя. Він знімає кіно, під час перегляду якого забуваєш про все і повністю поринаєш у показаний світ, відпочиваєш та просто насолоджуєшся легким та красивим фільмом. Такими були «Шерлок Холмс», «Агенти А.Н.К.Л.» і таким є «Король Артур». Як тільки-но глядач зрозуміє це, він побачить усю шикарність даного кіно. Особисто я, як шанувальник творчості Гая Річі, стрічкою задоволений повністю, вона перевершила усі мої сподівання і подарувала цілу палітру емоцій.

Як мінімум непогане фентезі й чудове кіно!

Франшиза «Планета мавп», здавалося б, не має такої величезної і відданої фан-бази, як ті ж «Зоряні війни», супергеройські фільми Marvel або DC, Поттеріана, Бондіана або «Володар кілець», але як тільки в кіно виходить черговий пріквел, всі дружно йдуть на нього в кіно, і тут же співають фільму дифірамби як глядачі, так і критики. І її нова глава «Війна за планету мавп» не стала винятком.

В режисерському кріслі третьої частини боротьби мавп під проводом Цезаря за своє місце під сонцем залишився Метт Рівз. Він зняв успішний «Світанок планети мавп» і показав, наскільки глибоко розуміє цей незвичайний постапокаліптичний світ, але його новий фільм виходить абсолютно на інший рівень. Навіть якщо ви знаєте, до якого результату у війні людей і мавп вона веде, ця кінокартина, де драма то й справа затьмарює інші жанри, все одно залишить вас без слів.

« – Мавпи сильні разом.»

Спроба людей і мавп жити мирно один з одним зазнала невдачі, і тепер на розумних приматів з новим запалом, керуючись страхом і ненавистю, полюють вцілілі залишки американської армії. Цезар, будучи набагато мудрішим, ніж багато людей, пропонує їм перемир'я, але у відповідь отримує тільки ножа в спину. Люди не хочуть жити мирно з мавпами, і крапка. Тепер ватажку мавп залишається тільки одне – покласти край війні, убивши ватажка людей. Тим не менш, борючись за порятунок свого виду, Цезар також веде ще одну війну – всередині самого себе. Смерть родини пробуджує в ньому бажання здійснити вендету, але невже він нічим не кращий за Кобу? Невже Цезар не знайде в собі сили бути вище цього? Результату його внутрішньої боротьби при перегляді чекаєш з не меншим інтересом, ніж результату протистояння людей і мавп.

Спасибі Серкісу за одне з кращих виступів на екрані не тільки цього року, а можливо, і всіх часів. Навряд чи хтось зможе в майбутньому зіграти мавпу більш реалістично, ніж це вдалося зробити йому. Його героя не хочеться відпускати з екрану до останньої секунди, оскільки до нього щиро прикипаешь за ці години серцем, і тут зовсім не важливо, чи ви дивилися попередні фільми по сотні раз чи ні. Він завоює вашу симпатію за лічені хвилини і покаже, як це бути справжнім героєм.

Головним злом фільму є ватажок людської армії, якого просто називають Полковником. Я дуже люблю Вуді Харрельсона, в останні роки він все вище і вище ставить планку своєю грою, а при перегляді «Війни за планету мавп» я люблю його ненавидіти. Його Полковник взяв від людей все найгірше, знову перекрутивши поняття «заради людського блага», як робили багато тиранів до нього. В глибині душі він можливо і розуміє, що винищення мавп не знищить вірус, що змушує людей деградувати, але не може зупинитися, оскільки не вміє по-іншому і не знає, що ще можна зробити. Він розуміє, що це його остання війна, і ні за що не відступить, що робить його дуже небезпечним ворогом.

Коли Цезар вирішує йти в лігво ворога, щоб помститися за рідних, за ним відважно йдуть Моріс, Рокет і Люка, яких зіграли Карін Коновал, Террі Нотарі і Майкл Адамуейт. Ви можете не знати їхніх імен, але знайте, що саме їхні очі дивилися на вас з екрану у вигляді мавп. Ці персонажі, готові йти за своїм лідером до кінця, не тільки є прикладом справжньої вірності, а й не раз роблять великі або маленькі акти доброти по відношенню до дівчинки Нові, що зустрілася на їхньому шляху, людям або ворожих мавп, від яких стискається серце. До речі, Нотарі нещодавно зіграв Кінга Конга у фільмі «Конг: Острів черепа», так що в таланті цих акторів, у яких вийшли не менш правдоподібні мавпи, ніж у Серкіса, сумніватися не доводиться.

Особливо підкорила у цій частині Погана мавпа у втіленні Стіва Зана. Це дивовижне створіння, яке багато років жило у самотності, тому, зустрівши Цезаря і його мавп, одразу ж записує їх у свої друзі і відправляється з ними в лігво звіра. Він – один з найхоробріших персонажів фільму, оскільки не є воїном, і йому було б набагато приємніше сидіти в своєму притулку і грітися біля багаття, але він, перемагаючи свій страх, відважно допомагає Цезарю, по ходу справи відпускаючи забавні коментарі і взагалі просто будучи милим диваком з голови до п'ят. У всій цій гострій драмі Погана мавпа – той персонаж, який не раз змусить вас посміхнутися і навіть засміятися.

Героїня Амайї Міллер – дівчинка-сирота Нова, яку мавпи забирають з собою, – є вже другою німою дівчинкою в кіно цього року після Дафні Кін з «Логана», але порівнювати їх не доводиться. Це вам не дівчинка-росомаха; Нова – тихе, добре і ніжне створіння, яке тягнеться до мавп всією душею. Мавпи теж відповідають їй взаємністю, незважаючи на те, що вона – людина, в той час як люди тримають навіть самих маленьких мавпочок в клітках на морозі. Це багато що говорить про оба види.

«Війна за планету мавп» – фільм, який майже відразу хочеться переглянути знову. У перший раз при перегляді непросто впоратися з емоціями, адже історія Цезаря і його мавп зачіпає за живе, не відпускаючи до фінальних титрів (ридав весь зал). А вдруге вже можна більш вдумливо помітити та усвідомити всі тонкощі цієї історії, що показує, як людство за лічені роки змогло себе знищити, як страх і ненависть пожирають людей зсередини, і як люди, відчайдушно бажаючи вижити, роблять все, щоб наблизити свій кінець. Всі ці сильні солдати гинуть, а виживає маленька дівчинка, і все тому, що вона прийшла до мавп з водою і їжею, а не з гранатами. Тому якщо ви при перегляді переживаєте найбільше за мавп і хочете, щоб перемогли вони, а не жорстокі люди, і якщо в деяких особливо трагічних моментах по ваших щоках скочуються сльози, то, схоже, у людства ще є шанс не перетворитися в останніх і гірших представників самих себе, яких показав нам Рівз.

Один з найбільш приголомшливих і багатогранних фільмів 2017 року, який нікого не залишить байдужим. А його головний герой Цезар знову нагадає вам про справжню людяність, такою, на яку здатна далеко не кожна людина.

Колись великий суперлиходій, а нині – суперагент Антизлодійської ліги Грю повертається на екрани для своєї чергової пригоди. Рятуючи світ у попередніх мультфільмах, він спершу став батьком трьох чарівних сиріток, потім познайомився зі своєю дружиною, а тепер йому належить ще одна сімейна драма – зустріч з лиходійським братом, що прагне переманити героя на темну сторону...

« – Життя іноді дуже несправедливе. Чекаєш єдинорога, а тут – козел.»

Після весілля Грю і Люсі тепер разом полюють на лиходіїв і садять їх за ґрати, але раптом під час чергової місії вони терплять фіаско, і тут же опиняються без роботи (так, непроста у них організація, один промах – і йди шукати нову роботу). У настільки підходящий час Грю дізнається, що у нього є брат-близнюк (дуже несподіваний сюжетний поворот), відправляється до нього погостювати з усією родиною (адже скоро маляток буде нічим годувати, а у брата є замок і грошей стільки, що свині не клюють). Спершу Грю заздрить своїй нелисій і багатій копії, але незабаром розуміє, що з допомогою Дрю може повернути свою роботу. Ось тільки нікому про свої плани він не повідомляє, навіть Люсі, тому під кінець очікуйте сімейні розбірки.

Головним антагоністом «Нікчечного я 3» виступає Бальтазар Бретт. В дитинстві він був популярним дитиною-актором, що грав підступного лиходія у відомому серіалі, але як тільки він подорослішав, то виявився нікому не потрібним. Серіал закрили, і це серйозно завдало шкоди дитячій психіці Бретта, і тепер він виношує план помсти Голлівуду. На озброєнні у нього не тільки вуса, як у Павла Зіброва, але і рожева жуйка, що роздувається до гігантських розмірів, найнебезпечніша йо-йо, здатне різати метал, як масло, і ціла армія роботів... Спершу він претендує на звання кращого лиходія франшизи, але швидко скочується до божевільного шизофреніка, одержимого своїм дитячим шоу. Не суперлиходій, а несмішна пародія. І якщо дітям сподобається фінальна битва Бретта і Грю, адже там все так масштабно та яскраво, і літають роботи-іграшки, дорослі подивляться на неї і, швидше за все, зададуться питанням: «А що це взагалі таке було?» Але вихід Бретта під хіт Майкла Джексона на початку все-таки був крутий. З цим не посперечаєшся.

Ситуацію то й справа рятують міньйони (посіпаки), без яких мультфільм став би відразу нуднуватим. Тільки на екрані з'являється один або ціла армія цих жовтих істот, мимоволі на обличчі виникає посмішка. Вони тут переживають і бунт, і виступ на талант-шоу, і «Втеча з Шоушенка». Причому весь цей час залишаються такими безмежно милими, що складно уявити, що вони можуть по-справжньому злодіювати. За сім років свого існування вони перетворилися мало не в головних героїв цієї франшизи і її головну принаду для глядачів, але, як показав недавно їх сольник, одних посіпак в кадрі не завжди буває достатньо для хорошого мультфільму. Ось і цей вони лише частково прикрашають своєю присутністю.

В режисерському кріслі «Нікчемного я 3» повертаються творець двох попередніх пригод Грю П'єр Коффін і його колега по спін-оффу «Посіпаки» Кайл Балда, так що особливих змін від історії очікувати не варто. Мультфільм продовжує з перемінним успіхом експлуатувати зворушливість своїх персонажів, які, крім Люсі, що стала тепер матір'ю трьох дівчаток, нікуди не рухаються. Час ніби завмер в світі Грю, його доньки так і застрягли в тому віці, в якому ми з ними познайомилися багато років тому (прямо як в «Сімпсонах»), тому виникає відчуття, що всі вони просто ходять колом у своєму вигаданому світі. Навіть у диснеївських казках люди й тварини ростуть і дорослішають (іноді це відбувається на протязі одного і того ж мультфільму).

Нещодавно на екрани вийшла третя частина іншої анімаційної франшизи – «Тачки 3», і вона виявилася набагато кращою за сіквел, але з «Нікчемним я 3» ситуація інакша. Перший мультфільм був шикарний від початку і до кінця, другий був слабшим, але не втрачав своєї чарівності, а після перегляду третього починаєш сумніватися в тому, чи варто продовжувати. Грю зі своїм сімейством і посіпаки – відмінні персонажі, але з кожним разом їх відправляють у все більш безглузді пригоди. І якщо в першому «Нікчемному я» була добротна і зворушлива сімейна драма про вічні цінності, то в цьому мультфільмі, коли Грю відкритим текстом послав свого новознайденого брата після його першої і не особливо вдалої місії, головний герой знатно впав в моїх очах. Це було жорстоко, і того дурника Дрю було навіть шкода. Крім того, у перших частинах Грю можна було сміливо записати в отці року, а тут звання кращого батька заслужено дістається бойовій Люсі, яка порве будь-кого за своїх дітей.

Якщо ви є шанувальником цієї франшизи, то не чекайте від «Нікчемного я 3» багато чого. Це такий собі одноразовий мультфільм, який можна подивитися зі своїми дітьми в кінотеатрі, щоб знову побачити на великому екрані і в 3D дивакуватих посіпак, але не більше того. Тільки будьте обережні, якщо вашим дітям він все-таки сподобається, вам потім його ще не раз доведеться переглядати.

Відправившись в свою третю пригоду з доньками, дружиною та своїм братом-близнюком, Грю покаже, що як зло, так і геройство – це справа сімейна.

Людина-павук вкрав всю увагу під час битви команди Старка і команди Кепа в аеропорту в «Першому меснику: Протистояння», тому очікування його сольника для шанувальників цього супергероя, яких лише нещодавно намагалися пригощати жахливим «Новим Людиною-павуком», було досить напруженим. Але угода Sony Pictures і Marvel Студій з приводу суміжних прав на Людину-павука дала улюбленому багатьма супергероєві новий шанс на великому екрані, і цей шанс не був витрачений марно.

Важко сказати, де компанія Sony Pictures відшукала режисера Джонатана Вотса, який зняв раніше кілька серіалів, кілька телефільмів і два повнометражних трилера, але якимось чином він зміг підкорити її босів своїм баченням історії про Людину-павука, і на світ з'явився супергеройський екшен з юною душею, де головним героєм є веселий підліток, який просто обожнює бути супергероєм. Просто Людина-павук з коміксів.

« – Віддай мені костюм.

– Але без нього я ніхто!

– Якщо без костюма ти ніхто, то ти його не заслуговуєш.»

Подання Тома Холланда в образі Пітера Паркера/Людини-павука в «Першому меснику: Протистояння» було багатообіцяючим, і його сольник дозволив цьому молодому талановитому британцеві повністю відірватися на екрані в образі супергероя-тінейджера, який є ковтком свіжого повітря в Кіновсесвіті Marvel, де інші супергерої здаються такими ж давніми, як і їх персонажі (Кепу за сюжетом вже близько 100 років). Після Громадянської війни і всієї її драми ми разом з Пітером повертаємося в нормальний світ, де потрібно ходити до школи, писати реферати і готуватися до випускного балу... Але як же все це нудно в порівнянні з життям справжнього Месника, яким Пітер відчайдушно хоче стати! І ось, нарешті, він виявляє в своєму районі торговців небезпечною зброєю інопланетного походження і отримує шанс довести містерові Старку, що готовий бути одним із захисників Землі. Або хоча б Нью-Йорка.

Нам обіцяли, що шкільне життя Пітера буде показане в дусі підліткових комедій Джона Хьюза, що зняв «Клуб "Сніданок"» і «Вихідний день Ферріса Бьюллера», і нас не обманули. Більше того, коли Пітер під музику відправляється в школу на початку фільму, здається, ніби дух Хьюза літає неподалік. І його однокласники у втіленні Джейкоба Баталона, Зендеї, Тоні Револорі і Лори Херріер ніби були списані з персонажів «Клубу "Сніданок"» – ізгой, чокнута, крутий хлопець і популярна дівчина. Так, Пітер тоді серед них виявляється бунтарем. Тільки ми знаємо, що в кожній людині є щось більше, ніж просто ярлик, який навішаний на нього оточуючими. Особливо тут сподобалися Баталон з його захопленням від секрету Пітера і Зендея з її саркастичними ремарками.

Marvel давно лають за слабких лиходіїв, але «Людина-павук: Повернення додому» допомагає кіновсесвіту реабілітуватися в цьому плані. Майкл Кітон переживає другий злет своєї кар'єри майже 30 років після виходу «Бетмена», і тепер він грає не супергероя, а суперзлодія. Та ще й як грає! Його Едріан Тумс, відомий як Стерв'ятник, – це не просто необхідний для жанру персонаж, а добре прописаний лиходій, що став на злочинну стежку заради своєї сім'ї. Він є більш ніж гідним суперником для Людини-павука, і не раз під час їх сутичок думаєш, чи зможе супергерой його перемогти. У лиходія Кітона не тільки круті крила, у нього є стержень. Цей багатошаровий антагоніст гідний поваги, і вже точно його не варто недооцінювати. Дійсно кращий суперлиходій MCU з часів Локі. Пітеру доведеться попітніти і піти наперекір Старку, щоб з ним справитися. Але цьому хлопцеві хоробрості і цілеспрямованості не займати.

Роберт Дауні мол. помітно покращав в цьому фільмі, де вже в сьомий раз втілює Залізну людину. Він вже грав генія, мільярдера, плейбоя і філантропа, а тепер він постає перед нами в образі ментора Людини-павука, причому ментора дуже мудрого. Прямо Йоду для Люка Скайвокера. Жартую, Дауні тут не перетворюється у розмовляючого загадками зеленого майстра-джедая, його персонаж зберігає почуття гумору і харизму, але стає справжньою батьківською фігурою для Пітера (добре, що сценаристи цього разу залишили смерть дядька Бена позаду). А шикарна тітка Мей, або просто Мей, як їй більше подобається, у виконанні Маріси Томей напевно стане вашою улюбленою екранною тіткою. І вже точно найпам'ятнішою тіткою Людини-павука.

І ви ж ще пам'ятаєте вірного друга і охоронця Тоні Хеппі Хогана, якого втілював у «Залізних людях» режисер Джон Фавро? Якщо ви раптом про нього забули, то тут Хеппі не раз нагадає, наскільки важливим персонажем в житті Старка він все ще залишається. До того ж, він виявився ідеальною «нянею» для Пітера – такою суворою нянею на відстані, яка воліє, щоб хлопець йому якомога рідше дзвонив і писав, бо на службі у Старка і так роботи невпроворот.

Якщо ви переживаєте, що «Людина-павук» з Холландом не буде таким крутим, як «Людина-павук» з Тобі Магуайром, то киньте переживати і сходіть на нього в кіно. Він не розчарує, а швидше навіть здивує своєю безпосередністю і правильним поєднанням шкільної драматичної комедії і якісного супергеройського екшену. Всім шанувальникам Marvel рекомендується.

Воттс зі своєю командою зняв безумовно один з кращих фільмів про Людину-павука. Якщо б я подивилася його перед фільмами з Магуайром, то «Людина-павук: Повернення додому» став би моїм найулюбленішим фільмом про цього супергероя.

Гідна екранізація пригод Людини-павука, яку ми всі заслужили.

Многострадальная земля ждала героиню. И она пришла, закаленная в поединках с лучшими воительницами своего народа. Нет, не Ксена, а Диана, принцесса амазонок, которая решила оставить свой безопасный райский остров Темискиру и отправиться в самое пекло Первой мировой войны, чтобы защитить мир от жестокого бога, разжигающего войны...

Ось вже 8 років американським режисерам комедійного жанру не дають спокою лаври «Похмілля у Вегасі», і особливо завзято повторити його успіх намагаються з жіночим кастом. Черговою такою спробою виявилися «Розваги дорослих дівчат».

Режисер успішного сучасного ситкому «Брод Сіті» Люсія Аньєлло вирішила спробувати свої сили у повнометражному кіно і зібрала для цього вражаючий акторський склад, куди увійшли Скарлетт Йоханссон, Кейт Маккіннон, Зої Кравіц, Джилліан Белл і Ілана Глейзер. Декого з них ви добре знаєте, про інших можливо чули, а третіх вперше побачите в цьому фільмі, але з них вийшов потужний жіночий каст, здатний, здавалося б, гори звернути, але гір їм у «Розвагах дорослих дівчат» так і не попалося.

« – Мені не можна в тюрму. Адже я не подужала першу серію «Помаранчевий – хіт сезону».»

Головна героїня у втіленні Йоханссон збирається виходити заміж і балотується в сенатори, з головою поринувши в роботу, яка все одно не клеїться. Вона виглядає чисто ангелом на тлі інших дівчат, тому її політичні амбіції здаються безглуздими, адже її там з'їдять через півгодини. Ось і під час свого дівочого вік-енду в Майамі, який для неї влаштувала найкраща подружка з часів коледжу (Белл), вона пускається у всі тяжкі вже після кількох чарок, не думаючи про наслідки. Потім слідує кокаїн, ще випивка, ще кокаїн, і ви можете уявити, в якому божевільному стані героїні виявляються, коли повертаються в будиночок на березі і в двері дзвонить стриптизер... Відбувається неминучий для жанру фільмів про дівич-вечор/парубочі вечірки «нещасний випадок», і п'ятірка, різко протверезівши, вже стоїть над трупом хлопця. Що їм тепер робити? Нікому не хочеться в тюрму, тому вони вирішують позбутися від нього. Далі йде низка безглуздих спроб це зробити, але труп весь час (о диво), повертається до них, і низка голосінь про те, що їхні життя закінчені.

Якби фільм знімали не в Голлівуді, де без хепі-енду просто жити не можуть, з цієї історії з мертвим стриптизером могло б вийти щось цікаве, але чим довше тривають «Розваги дорослих дівчат» тим менш розваженою себе відчуваєш. Інші героїні теж не чіпляють. Маккіннон зіграла тут невдалу і расистську пародію на австралійців, хоча сама родом не з Австралії, і її «австралійський акцент» вже встигли вилаяти глядачі, які дивилися фільм в оригіналі. Кравіц виглядає шикарно в образі багатої жительки Манхеттена, але її героїня існує у взаємній залежності від героїні Глейзер, її колишньої дівчини, з якою постійно лається. Встигнути представити за півтори години відразу п'ятьох героїнь – дуже складно, але інші фільми з цим справляються, так що це цілком можливо. Або тоді потрібно було відправляти у цей вік-енд трьох, а не п'ятьох дівчат. Щоб потім хоч одна з них виявилася дійсно яскравою героїнею.

« – Твій дядько сказав, що не буде діла, якщо не буде тіла...»

Мертвого стриптизера втілює тут (справжній) австралієць Райан Купер, і поки це його найвідоміша роль. Багато про нього не скажеш, але він досить правдоподібно прикидався мертвим весь час, що б дівчата з ним не витворяли.

Також в «Розвагах дорослих дівчат» з'являється Демі Мур в образі сусідки, яка зі своїм чоловіком Таєм Буреллом практикує вільну любов і разом з нею намагається затягнути в їх сімейне ліжко героїню Кравіц. Роль так собі, але Мур виглядає в свої 54 роки просто приголомшливо.

Комедія від Аньєлло є абсолютно не смішною і дуже нудною. Гірше за істерики дівчат в даному фільмі – тільки істерики нареченого головної героїні і його друзів, які зібралися на нудний парубочий. Наречений просто впадає в дику паніку після нервового дзвінка своєї коханої і вирішує поїхати до неї. Закинувшись перед цим простроченими таблетками і переодягнувшись в памперси (щоб не зупинятися, коли захочеться в туалет). Так хлопець і ходить в памперсах перед патрульними, а потім вирішує помити машини на автозаправці, щоб на бензин вистачило. І кому тільки це здалося смішним?

А якщо ви сподіваєтеся, що в «Розвагах дорослих дівчат» вам покажуть класний стриптиз, то теж мимо, ніякого «Супер Майка» тут не буде. Краще сходіть з подругами на щось інше.

На «Дівич-вечір в Майамі» цей фільм ніяк не тягне. І не особливо намагається.

Цього року «Трансформери» святкують своє десятиріччя, і за ці 10 років Майкл Бей зняв цілих 5 фільмів, які розповідають про протистояння двох ворожих інопланетних видів – автоботів і десептиконів, між ними, як між двох вогнів, опинилося людство. І з кожним новим фільмом у нього виходило все гірше і гірше...

Події «Трансформерів: Останній лицар» багатообіцяюче відправляють нас ніби в постапокаліптичний світ, зруйнований масштабною війною трансформерів і людей. Кейд Йегер – розшукуваний злочинець, який разом з вільними автоботами ховається від влади на покинутому автомобільному звалищі. Тут від фільму починає дути «Шаленим Максом», але сюжет швидко повертається в типовобеївський струмінь, і якщо ви раптом очікували, що п'ята частина виявиться краще попередньої, то ви великі оптимісти, адже його створенням займалася вся та ж команда сценаристів і продюсерів, які бачать в «Трансформерах» не захоплюючу і надихаючу історію, а величезний грошовий знак, тому повністю перетворили їх в жахливо затягнуту рекламу іграшок, які напевно захоче собі ваша дитина, подивившись все це.

Марк Волберг став головним героєм франшизи, але, як заявляє його персонаж, він не тягне на героя. З його Кейда відчайдушно намагаються зліпити лицаря середньовічних цінностей, але він – не король Артур і навіть не Ланцелот, і ніколи ними не стане. Та й навіщо? Нехай буде сучасним героєм, що рятує світ. А то виходить, що ось вже другий фільм поспіль він змушує сумувати за крикливим, смиканим і безбашеним Семом Вітвікі, з яким завжди було весело. До речі, у нього тут є камео; якщо зважитеся на перегляд не проморгайте.

Поєдинок Оптимуса і Бамблбі був центром промо-кампанії фільму, і його всі чекали з нетерпінням. Але тут Бей пішов по стопах Зака Снайдера, і в результаті ми отримали бійку тривалістю в кілька хвилин, найяскравіші моменти якої вже були показані в трейлерах. Величезне розчарування. Від цих двох великих автоботів хотілося побачити по-справжньому епічний поєдинок на межі життя і смерті, а вийшла дірка від бублика. Тому в цьому плані «Трансформери: Останній лицар» вже дуже нагадують «Бетмен проти Супермена: На зорі справедливості», що аж ніяк не комплемент.

Бея не раз критикували за те, що дівчата в «Трансформерах» існують лише для того, щоб гарно бігати в уповільненні в обтягуючому одязі, поки на задньому плані щось вибухає. Він вирішив виправитися, і героїня Лорі Хеддок (цю актрису ви могли бачити в «Вартові Галактики 2» в образі матері Пітера Квілла) з'являється на екрані не тільки в обтягуючому платті, а й у бойовому комбінезоні, відповідаючи війні, що відбувається навколо. Ось тільки після кількох вдалих сцен з нею, де вона така вся з себе розумна, самодостатня і незалежна, її Вівіан стрімко перетворюється в «наречену для Кейда». Сценаристи намагаються одружити їх в кожній сцені, ніби ці двоє – споріднені душі, які чекали один одного все життя. Причому це виглядає жахливо незграбно, нагадуючи те, як двох кроликів замкнули в ящику і не випустять звідти, поки вони не зроблять купу дітей. Тільки ж люди – не кролики, та й особливої хімії між Хеддок і Волбергом немає. І всі ці амурні справи перекреслюють основну роль цієї героїні – спасіння, чорт візьми, нашої планети, яке повинно було бути у неї в пріоритеті. Першим ділом – не дати Землі померти, а хлопці – потім.

Як на мене, найкрутішим героєм-людиною у п'ятих «Трансформерах» опинилася Іззі у втіленні Ізабелли Монер. Ця 14-річна дівчинка з її величезним хоробрим серцем дає тут фору будь-якому збройному солдату, чиїх єдиною функцією є красиво розлітатися в уповільненні в різні боки. Взагалі, американська армія ще ніколи не була в кіно такою безпорадною, як у цьому фільмі. Вони і про атомні ракети, якими можна знищити Кібертрон, згадали під кінець і показали, що абсолютно не знають, як ними користуватися. Для країн, що воюють з США, – це добре, а для людства в науково-фантастичних екшенах – погано. Тому абсолютно незрозуміло, навіщо повернули того ж Леннокса (Джош Дюамель).

Роль Хота Рода, відомого трансформера, який повинен бути мало не другим після Оптімуса лідером автоботів, звелася тут до викрадення Вівіан і його «смішного» французького акцента. Якщо б його тут не було, ніхто б і не помітив, але ж був такий перспективний персонаж, чийого появи у франшизі чекали багато хто. До того ж, в українському дубляжі він взагалі не Хот Род. Чомусь його вирішили обізвати Гон Щик (жарт вловлюєте?), так що український глядач так і не помітить свого знайомства з відомим автоботом.

У колись найбільшого лиходія франшизи Мегатрона тут взагалі є лише один класний момент – коли він опускає свій меч перед Ленноксом в пустелі. Але це ми вже бачили в трейлерах, для фільму можна було приберегти хоч ще щось. Загалом, Мегатрона просто злили, хоча обіцяли нам гучне повернення цього лідера десептиконів. А команда його посіпак і епізод з їх представленням виглядають як пародія на «Загін самогубців».

Про персонажа Ентоні Хопкінса і взагалі згадувати не хочеться – таким навіженим не в доброму сенсі цього слова ви його навряд чи бачили. І краще б не бачити. Зате радує його трансформер-дворецький Когмен (в українському дубляжі – Спиця). Цей тип абсолютно божевільний (в самому найкращому сенсі). Він частенько скрашує нудні епізоди своєю безпосередністю і неконтрольованими спалахами гніву, під час яких нагадує Грута з «Вартових Галактики» – такий собі милий хлопець, але здатний проткнути своїми руками купу ворогів, а після – тихо посміхнутися. Маніяк, загалом, але без нього ці «Трансформери» були б зовсім неможливо додивитися до кінця.

Після закулісних відео, де Бей хвалився тим, що став першим режисером, який одночасно знімав фільм двома камерами IMAX, відразу ж конвертуючи зображення в 3D, передбачалось гарне видовище. Але загравшись з цими камерами, режисер забув, що візуальна частина – не єдино важливе в даному фільмі, і що без хорошої історії гріш їй ціна. Таке враження, що фільм був знятий для 6-річних дітей, які просто будуть відкривати рота від захвату і подиву кожен раз, коли на екрані з'являється трансформер, і не будуть замислюватися про те, що конкретно там відбувається. От тільки жодна дитина не висидить 2 години 30 хвилин в кріслі кінотеатру, яким би зручним не було воно. Та й для дорослого це непросто. Так і хотілося, щоб в середині оголосили антракт, і можна було вийти із залу і розім'ятися. А то і заснути можна. До речі, спати хотілося вже після першої години перегляду. Та й 3D абсолютно не вразило.

Здавалося б, що після нудних і божевільних «Трансформерів: Час вимирання» зняти щось більш нудне і божевільне було неможливо. Але Бей перевершив самого себе. Епічний провал. Не раджу витрачати на нього свої важко зароблені гроші.

Найгірший блокбастер і поки найбільше розчарування року (більше, ніж «Мумія»).

В рамках першого кінофестивалю «Тиждень швейцарського кіно» в Україні була показана трагікомедія «Ласкаво просимо до Ісландії», і вона виявилася відмінним фільмом, з якого варто почати своє знайомство із загадковим і маловідомим для нас сучасним швейцарським кінематографом.

Режисером і сценаристом «Ласкаво просимо до Ісландії» є Фелікс Тіссі, але це ім'я навряд чи вам щось скаже, незважаючи на те, що це його сьома художня кінокартина загалом і перша за останні 16 років. У 2007 році він представив документальний фільм «Пустеля: Хто така людина», і, враховуючи, що події «Ласкаво просимо до Ісландії» також відбуваються в пустелі і пов'язані з пошуком опинившихся там людей самих себе, можна припустити, що саме це документальне кіно за всі ці роки еволюціонувало в таку от історію про незнайомців, яких в пустелі звела доля. 

« – Одного разу у мене весь ранок був гарний настрій, від якого я не міг позбутися. А ввечері по радіо передали, що в Японії стався страшний землетрус. Загинули сотні людей.»

Навіщо людина може відправитися в посипану вулканічним попелом пустелю? Грегор (Домінік Янн), одягнений у світлий плащ, взяв з собою в пустелю тільки валізу, в якій поміщається радіо... і пістолет. Кожен раз, коли у нього трапляється гарний настрій, він включає радіо і чує, як десь сталася катастрофа, тому вирішив позбавити світ від свого існування і врятувати таким чином всіх інших. Спершу він є краплею трагедії в море комедії, яка і робить дану кінокартину трагікомедією, але, як тільки ми ближче знайомимося з іншими героями, стає ясно, що не тільки у нього серйозні проблеми.

« – У тебе є кетчуп?»

За пригодами до Ісландії вирушила молода закохана парочка Лео (Нікола Мастроберардіно) і Алісія (Мар'ям Зорі). Але незабаром їх машина ламається, і вони повинні приєднатися до інших блукаючих, щоб знайти вихід з цієї проклятої пустелі. Лео і Алісія абсолютно не пристосовані до походів, практично так само, як і Грегор, хоча все-таки володіють хоч якимось запасом їжі і сигарет. Їх запальні стосунки не дають нудьгувати не тільки їм самим, а і їх товаришам по нещастю, оскільки коли Алісія психує і йде в ніч одна, всі дружно за неї переживають, що передається через екран, і ось ти вже теж разом з героями з нетерпінням чекаєш, коли ж вони возз'єднаються. Тільки у примхливої долі, яка володіє величезним почуттям іронії, на цей рахунок свої плани.

« – Щасливі сім'ї не ходять у походи. Вони сидять вдома біля телевізора.»

Грегор, Лео і Алісія бачать в сім'ї Клауса (Маркус Сігнер) і Юлії (Джулія Брендлер), які вирушили в похід з двома дітьми, своє спасіння, але ця пара батьків – не такі ідеальні, як здаються на перший погляд. Вони вибралися подалі від міської суєти, щоб налагодити відносини і врятувати сім'ю, але з кожним новим днем у пустелі вони ще більше відштовхують одне одного. Ось вам і гостра драма, що уміщається між самогубцем і молодою парою.

Своїм нехитрим, але потрапляючим у ціль чорним гумором, іронією та сарказмом «Ласкаво просимо до Ісландії» нагадує британське кіно, відвертістю у показі людських відносин – французьке, в оригіналі йде німецькою, а, мабуть, його дивакуватість в хорошому сенсі цього слова – це і є заслуга того, що родом вона з Швейцарії. Хоча я в швейцарському кіно і не експерт, але після «Ласкаво просимо до Ісландії» хочеться побачити й інші роботи цього режисера і акторів, що припали до душі.

Фільм дивишся з величезним задоволенням і по ходу справи починаєш рефлексувати через сміх, сварки і сльози разом з його персонажами. Адже всі ми часом відчуваємо себе так, ніби одні блукаємо пустелею. А епізод з записками Лео, які він залишає для Алісії – один із найромантичніших жестів, коли-небудь показаних в кіно. Прекрасний жест любові, що відновлює віру в те, що ще є в цьому світі романтики (нехай хоча б на екрані).

Якщо ви раптом зібралися перетнути ісландську пустелю, запасіться мобільними телефонами, справними GPS-навігаторами і пристойним запасом продовольства. І пам'ятайте, що пором з іншого кінця острова відправляється рівно в 5 вечора щонеділі.

Кіностудії Disney і Pixar знають, як перетворити мультфільм у довготривалу франшизу, і «Тачки» – одна з таких. Блискавка Макквін, найшвидший з машин, 11 років тому підкорив серця глядачів різного віку, і ось на екрани примчала його третя пригода, в якій він буде битися з найнебезпечнішим суперником – новим поколінням більш прокачаних і швидких гонщиків...

Зняти «Тачки 3» випало художнику-мультиплікатору Брайану Фі, що працював над попередніми мультфільмами про Макквіна. Для нього це стало режисерським і сценарним дебютом, але студія не дарма довірила йому вдихнути в «Тачки» нове життя, оскільки разом з продюсером і головним креативним директором Pixar Джоном Лассетером вони повернули франшизу в потрібне русло, воскресивши її колишній завзятий і водночас зворушливий дух в стилі першої частини.

На дворі 2017 рік, і за останнє десятиліття техніка пішла далеко вперед, також і в галузі машинобудування. І ось в «Тачках 3» нам показують, як трек, по якому ганяв Макквін зі своїми друзями-суперниками, захоплюють нові гонщики, відправляючи своїх попередників на передчасну пенсію. Адже досвідчені тачки могли ще поганяти на багатьох чемпіонатах, поступаючись і виграючи один у одного, але Джексон Шторм і йому подібні суперкари, що тренуються на нових тренажерах замість справжніх треків, витісняють їх з великого спорту. З їхньою молодістю і технологічністю, звичайно, не посперечаєшся, але чогось їм не вистачає... Спраги швидкості, чи що, справжньої жаги до перемоги і вогню в намальованих на лобовому склі очах. Зате це все ще є у Макквіна. І він не збирається змінювати трек на продаж килимків і поліролей для скла зі своєю емблемою.

Перший тизер «Тачок 3», де головний герой потрапляє в страшну аварію, викликав погану реакцію у дітей, адже було таке враження, що наступним після аварії кадром буде не підлатаний Макквін на СТО, а його могилка з номером 95 на плиті. Але фільм швидко приходить до тями, і ось уже червоно-жовтий гонщик бере себе в руки після гучної поразки і відправляється пізнавати сучасні технології тренувань, щоб взяти реванш у Шторма.

В помічники, вірніше у тренери Макквіну призначають бойову подругу Круз Рамірес, яка колись мріяла стати гонщицею, але упустила свій шанс. Разом вони втікають з тренувального центру і відправляються в духовний і фізичний квест, щоб головний герой відкрив в собі нове дихання і пізнав дзен справжнього гонщика, яким є чому навчити нове покоління. Ведений думками про свого ментора Дока Хадсона, на його відносинах з яких і будується зворушлива сюжетна лінія мультфільму, він знайомиться з живими легендами, друзями і наставниками Дока, які відкривають Макквіну очі на його майбутнє. Він буде ганяти стільки років, скільки захоче, і ніякий Шторм не змусить його поїхати на пенсію. До фіналу вже не знаєш, чого чекати, і тут творці підготували приємний сюрприз, який все розставляє по своїх місцях.

Мультфільм розбавив франшизу «новою кров'ю» і став не просто продовженням, а практично її перезапуском після посередніх «Тачок 2». І якщо ви ставите питання про те, скільки ще може бути мультфільмів про пригоди Блискавки Макквіна і його друзів-тачок, то фінал красномовно натякає... що нескінченна кількість, адже світ цього легендарного гонщика великий, і життя в ньому продовжує бити ключем, так що повернення до нього неминуче. «Форсаж» бач вже випустив свій восьмий фільм і не збирається зупинятися, так що і з «Тачками» може бути схожа історія.

Логічно було б радити «Тачки 3» сім'ям з маленькими дітьми, але я раджу його абсолютно всім. Тому що це дуже смішний (тут окреме дякую чудовому і постійно попадаючому в яблучко українському дубляжу з Остапом Ступкою і Ольгою Сумською), а також добрий і мотивуючий мультфільм. А сміх, доброта і мотивація нам потрібні в будь-якому віці. Можете навіть повести свою другу половинку на нього на побачення, якщо у вас гарне почуття гумору, ви молоді душею і просто хочете посміятися у весь голос протягом півтори години. По-моєму, відмінний спосіб провести час.

Блискавка Макквін завжди був кумиром для молодого покоління тачок, надихаючи їх прагнути підкорювати нові висоти і продовжувати мчати вперед. Таким він і збирається залишатися. А пенсія нехай почекає.

P. S. Не запізнюйтесь на сеанс. Вас традиційно чекає чудова анімаційна короткометражка. Називається вона «Лу», і покаже неймовірно милого монстра, який живе в коробці втрачених речей в дитячому садку.

Мумії, вампіри, перевертні і інші великі монстри Золотої епохи кінематографа повертаються на великий екран зусиллями кіностудії Universal, яка вирішила здути пил зі своєї класики і перезавантажити її з голлівудським розмахом нашого часу. І все починається з того, як Том Круз відкопує прокляту єгипетську принцесу, яка, повставши з мертвих, вирішує стерти світ живих з лиця землі...

Перший фільм будь-якої потенційної франшизи – справа відповідальна, і студія Universal вирішила довірити свою нову «Мумію», яка повинна перезапустити Темний всесвіт, Алексу Куртцману. Він є сценаристом і продюсером, що працював над «Трансформерами» і «Зоряним шляхом», а тепер захотів стати режисером. Для нього це всього лише друга повнометражна режисерська робота, і ентузіазм Куртцмана відчувається розмахом і амбітністю даного проекту, але даремно він зробив ставку на вибухи, трюки і спецефекти, а не на саму історію.

Все починається з того, що розвідник-авантюрист Нік Мортон слідує картою скарбів, яка спершу приводить його під обстріл в Іраку, а після – в підземну гробницю, наповнену ртуттю, щоб звідти не вирвалося зло (все саме так і відбувається). Він звільняє мумію, і вона визначає Ніка своїм рятівником, залишаючи на ньому знак, щоб потім його відшукати та зробити об'єктом свого темного ритуалу (закликати в наш світ бога Сета). В перервах між цим нас очікують катастрофічні польоти на літаку, воскресіння в морзі, випивка в барі, біг по лісі від тієї ж мумії і відвідування Музею природознавства, під яким захована штаб-квартира таємної організації «Продіджиум», яке полює на монстрів. Причому темп пригод Ніка буде то прискорюватися, то знову сповільнюватися, викликаючи відчуття, ніби герої ходять колом (але це все точно вироби ожившої принцеси).

Круз абсолютно не вражає в даному фільмі і в цьому образі. Більшу частину екранного часу і зовсім здається, що він тут грає не якогось нового персонажа, а агента Ітана Ханта з «Місія: нездійсненна». У «Мумії» навіть є затяжний підводний епізод, як в «Місія нездійсненна: Нація ізгоїв», де Круз знову демонструє своє вміння довго не дихати під водою, що викликає відчуття дежавю.

Допомагати головному героєві в його боротьбі з озвірілою мумією за сценарієм повинна археолог Дженні Хелсі. Перша сцена з Аннабелль Волліс, де вона показує, що може за себе постояти, виглядає багатообіцяюче, і ось ти вже чекаєш від неї чогось крутого при розвитку сюжета, але, на жаль, надалі її героїню чекає не розвиток, а деградація. Вона дуже швидко скочується до звичайної «дівчини у біді» – кричущої від страху і паніки героїні, яку повинен рятувати головний герой. Що знатно дратує. Гаразд, у неї немає фізичної сили, з якою вона може виступити проти Аманет, але раз вона вся така розумна і працює на таємну організацію, яка полює на монстрів, невже в її голову не могла прийти хоч одна ідея, як зупинити розлючену мумію? Невже її вписали в сюжет лише для краси і щоб Крузу було кого рятувати? Виходить, що так.

« – Ласкаво просимо у світ богів і монстрів.»

Головним розчаруванням «Мумії» особисто для мене став доктор Джекілл Рассела Кроу. Вірніше, його жорстоке альтер-его містер Хайд. При читанні розповіді Роберта Льюїса Стівенсона цей персонаж інтригує, лякає і заворожує, а тут його роздвоєння особистості помітно тільки завдяки грі Кроу; зовні ж Хайд залишається практично таким же, як і Джекілл. Тільки у монстра проблеми зі шкірою. Яким він повинен був бути, запитаєте ви? Таким, як «Вані Хельсінг» із Х'ю Джекманом. Величезним справжнім монстром, що нагадує Халка, з яким практично неможливо впоратися. А не слабаком, з поєдинку з яким герой Круза за лічені хвилини виходить переможцем. На додаток ту саму фразу-запрошення у світ богів і монстрів, від якої повинно віяти пафосом і урочистістю, Джекілл говорить ніби між іншим, передаючи склянку з віскі герою Круза. Ну ти це розумієш... ласкаво просимо, загалом, у світ богів і монстрів.

Софія Бутелла – найкраще, що є в «Мумії», але і її персонаж страждає від невизначеності сценаристів. Монстрам Universal завжди була притаманна подвійність – з одного боку вони жахливі і жорстокі, але з іншого їм довелося багато чого пережити, вистраждати, вони так відчайдушно тягнуться до любові й людського тепла, що їх неможливо не жаліти. Але в принцесі Аманет немає нічого, крім сліпої спраги влади і бажання помститися всім і вся. Вона збиралася стати на чолі царства отця, але її планам завадив народившийся спадкоємець, тому вона вбила всіх: і батька, і його нову дружину, і малюка. А дітовбивцям взагалі не співчувається, як би вони жалюгідно не виглядали в кінці фільму.

З одного боку «Мумія» претендує на звання хоррора, намагаючись налякати нас монстрами, але на жаль, принцеса Аманет є страшною, поки не знаходить свій колишній вигляд, а те, як її мумія звивається і бігає на початку – дешевий трюк, вкрадений з фільмів-жахів про людей, які одержимі примарами або демонами. На додаток, головні герої вважають своїм обов'язком зіпсувати кожен потенційно страшний епізод безглуздими фразочками, щоб «розрядити атмосферу». Але навіщо її тут розряджати? Атмосфера «Мумії» має від початку і до кінця бути такою, щоб у глядача то й діло волосся на тілі ставали дибки, щоб перехоплювало дихання від страху і саспенсу, а не тупо сіпало від того, що хтось різко вистрибнув у кадр.

Під час промо-кампанії фільму робився акцент на тому, що це не рімейк тієї несерйозної «Мумії» 1999 року, а рімейк чорно-білої класики 1932 року, відкриваючий новий Темний всесвіт монстрів. Але в цьому і був прорахунок студії. Зробити рімейк того фільму 1932 року неможливо, оскільки з тих пір кіно зробило крок дуже далеко, і відтворити сьогодні чарівно-театральну атмосферу фільму жахів тих часів просто нереально. Та й ніхто не буде цього робити, адже на такий рімейк не піде мейнстрімний глядач і не принесе творцям захмарний прибуток. Тому, як би сильно студія Universal не намагалася, у них вийшов рімейк фільму саме 1999 року. Дуже дорогий і розпіарений рімейк, який вміє пустити пісок в очі дорогими спецефектами, але від цього ні на грам не виграє. І тепер мене терзають смутні сумніви щодо всього цього прийдешнього Темного всесвіту. Що ж, подивимося, що вони зроблять з «Нареченою Франкенштейна».

Прокинувшись від тисячолітнього проклятого сну в гробниці, розлючена мумія, звісно, захоче звалити на людей свої армії воронів, живих мерців і піщані бурі... але для хорошого фільму потрібно щось більше.

Вони завжди біжать в сповільненій зйомці під спекотним сонцем в своїх тісних купальних костюмах. Вони завжди стоять на сторожі свого пляжу і борються зі злочинцями, що заходять у їх води. Вони крутіші за будь-яку курортну поліцію. Вони – рятувальники Малібу...

Після декількох років роботи на телебаченні режисер «Нестерпних босів» Сет Гордон повертається з новою комедією для дорослих «Рятувальники Малібу», натхненною однойменним серіалом. Разом з Двейном Джонсоном, який став за останні роки голлівудською мегазіркою, у якій проектів у розробці більше, ніж пальців на обох руках, Гордон відроджує на великому екрані культових рятувальників в червоних купальниках, які завжди відважно обороняли свою бухту від бандитів.

« – Ласкаво просимо до лав рятувальників. Наша команда – це еліта з еліт. Ми – серце і душа цього пляжу. Ми захищаємо, коли інші не хочуть захищати, і ми все для цього зробимо.»

Роль Мітча Бьюкеннона, яка в 1990-х ще більше прославила Девіда Хассельхоффа, Джонсон пригледів для себе, і нехай зовні вони не дуже схожі, з Скелі вийшов чудовий Мітч. Для комедійного ефекту його подвиги на воді часом схожі на подвиги супергероя, але акторові дуже йде таке амплуа. Ні секунди не сумніваєшся в його любові і відданості своїй справі, тому для внутрішньокомандного конфлікту вчасно прибуває самовпевнений олімпійський чемпіон Метт Броуді у втіленні Зака Ефрона. Броуді вважає, що він крутіший за всіх, адже у нього є дві золоті медалі, але Мітч навчить його і свою нову роботу поважати, і людей рятувати, і працювати в команді. І вимиті на берег наркотики з трупами виявляються як раз до речі для навчання цього новачка. Що тільки не доводиться робити цій парочці, щоб вивести на чисту воду місцеву бандитку (навіть у холодильнику з трупами полежати), що загрожує їх пляжу, але їх ніщо не зупинить. А динаміка Джонсона і Ефрона миттєво стає серцем «Рятувальників», роблячи фільм більш напруженим, веселим і точно ненудним.

Кожною своєю появою на екрані підкорює Александра Даддаріо, в яку тут складно не закохатися, що тут же і робить Ефрон. Раніше її героїні мене не чіпляли (в «Розломі Сан-Андреас» вона навіть дратувала), але в «Рятувальниках Малібу» усмішка Дадаріо і сміливий характер її героїні, яка готова за своїм наставником Мітчем відважно відправитися і в вогонь, і в воду, не дозволяють залишатися до неї байдужою. Рятувальниця Ільфенеш Хадері часто відходить в сюжеті на другий план, де і залишається основну частину фільму, але і у неї є кілька класних моментів, як той хук на вечірці, яким вона миттєво відправляє в нокаут бандита. З Келлі Рорбах вийшла чарівна Сіджей Паркер, яку грала в серіалі Памела Андерсон, а Джон Басс тут не раз вкрав всю увагу своєю сором'язливістю, незграбністю і харизматичністю. Хочеться йому побажати побільше ролей у таких великих комедіях.

« – Та ви божевільні!

– якби я була чоловіком, мене б називали вмотивованою.»

Головною лиходійкою фільму і одним з небагатьох нових персонажів, не запозичених з серіалу, є амбітна і дуже мотивована Вікторія Лідс. Вона прибрала до рук шикарний пляжний клуб і не збирається зупинятися, поки вся бухта не опиниться під її гострим каблуком. На цю роль влучно взяли боллівудську зірку Пріянку Чопру, яку ви можете знати по серіалу «База Квантіко», і вона шикарна в образі цієї лиходійки. Її Вікторія дуже добре прописана, особливо як для антагоністки комедії, і ще краще зіграна Чопрою. На відміну від стандартних поганців, які повсюдно зустрічаються в сучасних екшенах, вона не виглядає одноплановою і нудною, а її діловій хватці можна тільки позаздрити. Загалом, гідний супротивник для Джонсона і його команди, яких в реальному світі вона напевно б легко заткнула за пояс.

Шанувальникам супергеройських фільмів «Рятувальники Малібу» представляють поки що маловідомих акторів Ях'ю Абдула-Марина II і Джека Кесі які втілюють тут сержанта Еллербі і найманця Леона банди Вікторії. Наступного року першого можна буде побачити на екранах в образі суперзлодія Чорної манти в «Аквамені», а другий буде злодіювати в «Дедпулі 2». Так що придивіться до них.

Коли мова заходить про серіал «Рятувальники Малібу», я завжди згадую «Друзів», де його дивилися Джоуї і Чендлер. Знаєте чому? Тому що там бігають дівчата з шикарними фігурами в обтягуючих купальниках. Причина перегляду цього серіалу у жінок була схожою – варто лише поглянути на кадри з молодим і підтягнутим Хассельхоффом, усмішкою на всі 32 зуба. Не випадково в 1990-х вони з Памелою Андерсон вважалися секс-символами. І в цьому плані «Рятувальники Малібу» з Джонсоном дотримуються традиції, але також і осучаснюють її, створюючи за набагато більш скромний екранний час купу цілком самодостатніх героїв і героїнь, які можуть постояти за себе і не лізуть за словом у кишеню.

При перегляді дивує, скільки епізодів, присутніх в трейлерах, все-таки не увійшло у фінальний монтаж. Нам так і не показали, як Ефрон і Джонсон ганяють на рожевому скутері Vespa і як Даддаріо круто збиває бандита з велосипеда своїм рятувальним буєм, хоча я цього чекала. Може, вони потім хоч у вирізаних сценах спливуть. Віковий рейтинг «Рятувальників» каже, що на його покази пускають від 16 років і старше, що в принципі і заявляє про гостроту гумору, яким відомий Гордон. Але, як не дивно, навіть найвульгарніші жарти тут скрашуються чарівністю персонажів, хоча в сцені в морзі творці пішли так далеко, що навіть показали в кадрі пеніс трупа. Так що якщо вас цим можна шокувати, то «Рятувальники» не для вас. Іншим же з чистою совістю раджу до перегляду це безбашенне, смішне, часом драматичне і наївне, а також задерикувате і дуже літнє творіння від Джонсона і компанії.

Відпочивальники на пляжі в Малібу можуть відчувати себе в безпеці, поки Двейн Джонсон і його брава команда спостерігають за бухтою в бінокль зі своєї вежі.

Легенда про короля Артура і його лицарів Круглого столу розбурхує уми кінематографістів мало не з самого винаходу кіно. Чарівний меч, відвага, влада і магія можуть закрутити голову кому завгодно, от і Гай Річі не втримався від того, щоб зняти свою осучаснену екранізацію пригод великого короля.

Поки всі з нетерпінням чекають третього «Шерлока Холмса», Річі продовжує експериментувати з жанрами, і після яскравого і веселого шпигунського екшену «Агенти А.Н.К.Л.» він взявся за фільм з довгою як для оригіналу назвою «Король Артур: Легенда меча», який розповідає про становлення легендарного короля Артура. Почати Річі вирішив з самого початку, – з глибокого дитинства головного героя, чиїм батьком був великий король Утер Пендрагон, від якого Артуру в спадок дістався Екскалібур.

Лицарське фентезі Річі своєю першою битвою, куди глядача кидають відразу ж, без будь-яких передісторію і пояснень, нагадує за своїм розмахом торішній «Варкрафт», що аж ніяк не на користь «Короля Артура», але поступово оповідання приходить у себе, стає ясно, хто, що і чому зробив, а епізод, показує непросте дитинство і дорослішання головного героя і зовсім є кращим в цьому фільмі. Далі ж Річі ніби експлуатує образ безрідного бастарда, якому судилося замінити свого загиблого батька і очолити його людей, зроблений в останні роки мегапопулярним завдяки Джона Сноу з «Ігри престолів». І хоча в «Грі» все ще є інтрига з приводу того, кому дістанеться Залізний трон, то тут все вже визначено долею і законами голлівудських блокбастерів, хоча сюжет і намагається з усіх сил непотрібними відступами відтягнути головну сутичку героя і лиходія.

Чарлі Ханнем без сумнівів виглядає в образі Артура круто, але його персонаж настільки осучаснена, що насилу вписується в канву легендарного епосу. Він багато працював над своєю фізичною формою для «Короля Артура», але його герой більше нагадує Сашу Білого з «Бригади», ніж великого короля Англії. В останній же сцені, де він вже став королем, Артур і зовсім схожий на братка, який прийшов до влади зі своїми подільниками, який буде вести королівські справи за поняттями.

В образі головного лиходія Вортигерна перед нами постає Джуд Лоу, який знімався у Річі в «Шерлока Холмса», і його осучаснили не менш ніж Артура. Я дуже люблю Лоу, але тут він виглядає смішно з усім цим удаваним пафосом. Він міг покінчити з Артуром ще в перші півгодини фільму, коли герой опинився в його темниці, але замість цього влаштував цирк з публічною стратою і дозволив втекти того, хто може покласти край його правлінню. Якийсь дуже дурний і ничуточки не страшний вийшов у нього лиходій.

Якщо подивитися на акторський склад фільму, то там можна знайти чимало акторок, але на ділі ролі більшості з них зводяться до однієї-двома сценами та однієї-двох фраз, і тільки героїня Астрід Берже-Фрісбі, яку ви можете пам'ятати по ролі русалки в «Піратах Карибського моря: На дивних берегах», отримує шанс розкритися. У «Короля Артура» вона зіграла мага, чиє чари вражає, але здається, що вона час від часу його притримує для того, щоб Артур сам завоював свій трон. З головним героєм у них досить іскристі відносини спочатку, але поступово їх хімія зводиться до нуля, хоча очевидно, що у них є почуття один до одного. Напевно Річі просто вирішив не давати ходу любовної лінії, а сконцентруватися на тому, як Артур повертає собі трон.

Батька головного героя тут зіграв Ерік Бана, і його Утер Пендрагон на відміну від головного героя є саме тим королем, якого асоціюєш з історією про короля Артура. Актор майстерно скористався кожною секундою свого екранного часу, що аж захотілося заради нього переглянути інший епос – «Трою». А для шанувальників таких фентезійних і пригодницьких серіалів, як «Гра престолів» і «Марко Поло», тут з'являються актори Ейдан Гіллен і Тому Ву. До речі, їх персонажі, що виступають на стороні Артура, не особливо відрізняються від їх серіальних героїв – хитрого Мізинця і майстри східних бойових мистецтв Стоокого.

З самих лицарів Круглого столу важливе місце в оповіданні займає лише сер Бедівер у втіленні Джимона Хонсу, який своєю кропіткою грою красномовно нагадує нам, що він вже двічі був номінований на «Оскар». Десь на задньому плані періодично мелькає Персіваль, але на ньому увагу не загострюється, а Мордреда тут і зовсім зробили темним магом. Він з'являється в одному з найбільш перевантажених і досить безглуздих (там є слони розміром з Тауерський міст!) прологов, які тільки є у фільмів жанру фентезі. Я до самого фіналу з надією чекала, що той хлопчина, що допомагав Артура та його друзям, виявиться маленьким Ланселотом, але на жаль найвідоміший з лицарів Круглого столу так і не був удостоєний у Річі навіть згадки.

«Король Артур» відноситься до тих фільмів, при перегляді яких на тебе тиснуть великою кількістю спецефектів, а коли виходиш із залу, то задаєшся питанням, що це взагалі таке було. Часом за своєю стилістикою кіно нагадує комп'ютерну гру з тією лише відмінністю, що ти не можеш керувати персонажами, і вони приречені бігати по колу, знову і знову переживати один і той же спогад з дитинства Артура, поки нарешті не відбувається його фінальна битва з головним лиходієм. Фух, фінал, завіса. І навряд чи до цього варто знімати продовження.

Народжений в замку, вихований в борделі... Так, це трохи не той король Артур, про який ми чули стільки легенд.

Шість років потому після свого не надто успішного з точки зору історії, натомість дуже прибуткового набігу на кінотеатри світу в «Піратах Карибського моря: На дивних берегах», стали другим мільярдером франшизи, бравий капітан Джек Спарроу повертається на великі екрани з черговою пригодою, в якій буде шукати містичний Тризуб Посейдона...

Навчившись на розчаруванні, яким для багатьох був четвертий фільм, для п'ятої частини «Піратів Карибського моря» студія Disney і продюсер Джеррі Брукхаймер дуже постаралися знайти їй гідних режисерів. Ними виявився норвезький дует Хоакім Роннінг і Еспен Сандберг, що зняв пару років тому пригодницький фільм «Кон-Тікі», який отримав номінацію на «Оскар». Що ж у них вийшло з не настільки історичним морським матеріалом?

Позбувшись своєї улюбленої «Чорної перлини» хто знає який раз, Джек не втрачає надії звільнити її з залишками своєї команди, яка знову влаштовує бунт. Відчувається, що легендарний пірат утратив не тільки свою вдачу, а й залишки адекватності (як він міг опинитися у в'язниці без штанів?!), хоча таке грандіозне пограбування банку на початку міг провернути тільки він. Джонні Деппа вже давно складно відокремити від його знаменитого персонажа, і тут він скаженіє на повну котушку, впиваючись ромом, катаючись верхи на будинку, що мчить на всіх парах і не раз опиняючись на волосок від смерті (від тієї сцени з гільйотиною було зовсім не по собі).

Правильним сюжетним ходом було нарешті розкрити глядачеві, як Джек став капітаном, і хоча молодого героя також втілив Депп з допомогою CGI, ці дві версії однієї і тієї ж людини на різних етапах її життя виглядають дуже далекими. Ніби нинішній Джек втратив за роки, проведені в Карибському морі, колишню хватку, а періодично вірні йому люди залишаються з ним в основному через його минулі заслуги. Не дарма при першій зустрічі з головним героєм син його давнього друга Генрі Тернер розчаровано констатує, що перед ним не видатний пірат, про якого він стільки всього чув, а алкоголік без штанів. Але ми все одно любимо цього Джека, адже він завжди опиняється в центрі божевільних пригод, ваблячих нас з великого екрану.

З першої появи капітана Салазара в тизер-трейлері п'ятих «Піратів Карибського моря» стало ясно, що він стане наймоторошнішим лиходієм франшизи. І Хав'єр Бардем дійсно створив похмурого персонажа, чий вигляд в поєднанні з цим чорнильним гримом і примарно розвіваюючимся навколо його обличчя волоссям навіває тремтіння. Своєю присутністю на екрані він нагадує Деві Джонса з другого і третього фільмів, який теж не міг ступити на землю. Єдиною метою Салазара, що ясно з назви, є помста, і він йде за Джеком, невідворотний як сама смерть. На службі у нього примари, від яких мало що залишилося, але їх шаблі гострі і здатні швидко проткнути серця піратів, чий рід Салазар бажає стерти з лиця землі. Після проклятих скелетів, людей-риб і зомбі, відчувається, що сценаристам було непросто придумати нового самобутнього морського лиходія і його армію, і тут ситуацію в основному врятувала блискуча гра Бардема, без якого ця безлика і нудна орава примар виглядала б просто ніяк.

Як і Джек, Барбосса з першого фільму став невід'ємною частиною «Піратів», і без Джеффрі Раша та ворожньо-дружніх відносин його Гектора з головним героєм дивитися попередній фільм було б взагалі неможливо. Але відчувалося, що Барбоссу продовжують нахабно експлуатувати, оскільки його історія нікуди особливо не рухалася. Тут же його персонажу надають більше приземленості і людяності, що розкриває раніше небачений бік цього пірата. Виявляється, йому ще є чим дивувати глядача.

Новою парою франшизи виявляється Генрі, що шукає свого батька, щоб зняти з нього закляття, і дівчина науки Карина Сміт, яка теж шукає батька і до того ж Тризуб Посейдона, так що вони швидко знаходять спільну мову. Дивовижно, що студії вдалося знайти настільки схожого на молодого Орландо Блума актора, як Брентон Твейтс, але не думайте, що він буде Віллом №2. Незважаючи на те, що Тернер-старший якось і сам прагнув у що б те не стало врятувати свого батька від прокляття, його син набагато швидше вписується в світ піратів, якими захоплюється з дитинства. Чудовим вибором на головну жіночу роль фільму стала зірка серіалу «Молокососи» Кая Скоделаріо. Її Карина – не просто розумна і винахідлива дівчина, яка любить науку, вона блискавично виходить на передній план і стає чи не головним персонажем історії, оскільки без її обчислень всі інші пірати, включаючи Джека, так і не знайшли б Тризуб Посейдона. А її цілеспрямованість і сміливе кидання виклику патріархальній і надто релігійній громаді у своєму рідному місті і зовсім роблять її вельми сучасною героїнею і відмінним прикладом для нового покоління глядачів.

Повернення Блума дуже сильно розпіарили, насправді ж у нього тут всього дві сцени, АЛЕ які шикарні ці сцени! В даному випадку сценаристи елегантно вписали його Вілла Тернера, який нині плаває на «Летючому голландці», в сценарій, і взяли тут не кількістю його екранного часу, а якістю. Якщо ви шанувальник даної історії про піратів, то не будете розчаровані. Особливо фінальною сценою. Ніщо в цьому фільмі не зворушило мене так сильно, як побачити возз'єднання Тернера з сином. І з дружиною, яка не бачила його цілих 10 років! Я навіть розплакалася, коли ця пара знову опинилася разом на екрані. Відразу захотілося переглянути першу трилогію. Все-таки Вілл Тернер і Елізабет Свонн – одна з найбільш епічних пар кінематографа. І коли Кірі Найтлі запропонували знову поцілуватися на екрані з Блумом, вона звичайно не могла встояти. Та й хто б зміг.

В порівнянні з четвертим фільмом, який переглядати зовсім не хочеться, і прекрасною першою трилогією, п'ята частина «Піратів Карибського моря» вийшла більше в дусі початку, за що величезне спасибі режисерам, оскільки багато глядачів (і я в їх числі) вже були близькі до того, щоб зовсім втратити віру у франшизу. Тут присутній фірмовий гумор, та й цитат, на які можна розтягти діалоги, предостатньо. Сюжет, правда, не обходиться цього разу без надто неймовірного і відірваного від реальності франшизи чарівництва, що більшу частину фільму згладжують історія, екшен і персонажі, коли доходить до того самого Тризуба, то неймовірність і трохи бредовість аж зашкалюють. Невже Джек і його друзі за допомогою цього артефакту можуть дійсно зняти будь-які прокляття? Але ж цей світ був би не таким нудним без людей-риб і акул-примар...

Зате сцена з Полом Маккартні неймовірно порадувала приховану в мені бітломанку. Йому б частіше так в кіно з'являтися. Спершу Кіт Річардс, тепер він, цікаво, який ще легендарний музикант з'явиться в наступних фільмах про диснеївських піратів. І не сумнівайтеся в тому, що буде продовження. Ось зараз «Помста Салазара» теж збере мільярд, і відразу сценаристи побіжать придумувати шосту частину. Адже такі франшизи на дорозі не валяються.

Навіть опинившись на самому дні, капітан Джек Спарроу все одно випливе на поверхню, адже він на 50% складається з рому, а на решту 50% – з хитрості і, що б там хто не говорив, цієї піратської вдачі.

Щоб змагатися з діснеївськими і піксарівськими мультфільмами, які можуть конкурувати з багатьма блокбастерами, європейським анімаційних студіям деколи доводиться об'єднувати свої сили. Ось так із співробітництва цілих чотирьох країн – Німеччини, Бельгії, Норвегії та Люксембургу – з'явився на світ пригодницький мультфільм «Пташиний ульот».

«Пташиний ульот», який в оригіналі називається «Лелека Річард», на перший погляд виглядає цілком сучасним творінням європейського кінематографа, хоча його історія аж ніяк не нова, а багато в чому нагадує казку Ганса Християна Андерсена «Гидке каченя». Тільки навпаки: у Андерсена був лебідь, вихований качками, які не приймають його в свою зграю, а тут – звичайний горобчик, якого усиновляє подружжя гордих лелек.

Головного героя, як ясно з оригінальної назви, звуть Річард, і оскільки його з самого народження виховують лелеки, він не тільки і сам вважає себе лелекою, чекаючи, що ось-ось підросте до розмірів хоча б свого брата Макса, а й переймає у цих гордих птахів не найкращі риси їх характеру – самовпевненість, пихатість. Нехай всі навколо вважають його горобцем, але він знає, що є лелекою, а тому прагне наздогнати свою зграю, яка одним похмурим ранком відлетіла до Африки, кинувши Річарда (оскільки горобці не пристосовані до таких довгих і виснажливих перельотів). Що поробиш, такий природний відбір. Ось тільки Річард з цим категорично не згоден; він не хоче порпатися у смітниках зі своїми далекими родичами в великому місті, коли його рідна сім'я лелек відпочиває в теплих краях.

Взявши курс на південь, Річард не підозрює, наскільки небезпечним буде ця подорож, але, здається, навіть якби й знав, то все одно не відступився від своєї мети, що робить йому честь. Сім'я є для нього найвищою цінністю. Хоча батько часто ставився до нього прохолодно, не так, як до рідного сина, Річард дуже їх любить і готовий піти на будь-який ризик заради ще однієї зустрічі з ними.

Допомагати йому в цій пригоді будуть сова Ольга з уявним другом Олегом і папуга Кікі, який любить диско і веде себе як діва, незважаючи на те, що зобов'язаний своїм визволенням з затхлого трактиру Річарду і Ользі. Особливо до душі припала Ольга з усіма її заскоками і величезним добрим серцем. Коли вона розповідає сумну історію свого дитинства, то їй дійсно співпереживаєш.

Режисерами «Пташиного ульота» виступили аніматори Тобі Генкель і Реза Мемарі, перший з яких був одним із творців мультфільму «Тор: Легенда вікінгів», а після вони разом працювали над анімацією «Упс… Ної відплив!». Обидві попередні роботи цього дуету дійшли до українських кінотеатрів, але навряд чи вони опинилися після в списку ваших улюблених фільмів. Зате «Пташиний ульот» вийшов у них на порядок вище. У ньому немає людей, намальованих з дурним виразом обличчя, як у «Торі», або страшнуватих тварин, як «Ної»; історія ця проста і зрозуміла будь-якій дитині, та й у дорослих не раз викличе сміх.

На відміну від диснеївських казок, які хоча візуально і радують різноманітністю, але зациклилися на головних цінностях – сім'я, любов, дружба і знову по колу, рідко заглиблюючись в людську природу, – «Пташиний ульот» не боїться говорити з глядачем на дорослі теми усиновлення, дискримінації і навіть шизофренії, чарівним втіленням якої тут є сова Ольга. Мультфільм вчить приймати своїх друзів і рідних такими, які вони є, нехай вони і дуже сильно відрізняються від вас, а всі оточуючі вважають їх дивними. Вміти це робити в наш час є дуже важливим, якщо ми хочемо прогресувати і будувати суспільство, яке не буде заганяти всіх в одні вузькі і нудні рамки.

Іноді навіть найменші з нас, наприклад, розміром з горобця з парку, можуть здійснити справжній подвиг заради своєї сім'ї.