Подивився тут перші шість серій мегапроекту «Термінатор: Хроніки Сари Коннор». Ну, що сказати... Я взагалі серіали не дуже люблю (не рахуючи онєме, звичайно).
Але тут все-таки подивився, тому що «Термінаторів» вважаю нетлінною класикою (1 і 2). Третя частина була зовсім не про те, і знімав її не Кемерон, а російський єврей на прізвище Мостовий. Відповідно, вийшла фігня, нічого спільного з атмосферою оригіналів не має.
А тут серіал. Бажання порубати грошиків на розкрученому бренді - зрозуміло. Цікаво стало, що із цього вийде. Ну й от.
І от, серіал мені із самого початку різко нагадав всі ці олександро-дюмашні «Двадцять років через», «Сорок років через», і всі інші. І все через. Пристарілі мушкетери, які намагаються актуалізуватися в алієнованому тимчасовому дискурсі. Нерелевантні модуси антропного буття в макроконтесті загальнокультурної парадигми. А тепер - теж саме російською.
Перше, що кинулося в мої зіркі очі - тотальна політкоректність. Підліткового Джона Конора як і раніше захищає робот, який прибув з майбутнього, але тепер це - увага, це важливо! - плоска як дошка дівчина латино-японського походження. Довго думав, що ж це за знайома похмура мордаса, а потім згадав - у фільмі «Серініті» вона грала Рівер. Незважаючи на те, що дівчина - цілком собі залізний кіборг, періодично робляться натяки на її не дуже стандартну сексуальну орієнтацію. Кіборг - національна й сексуальна меншість - звучить? Звучить.
Дівчині протистоять масово заслані Скайнетом у минуле термінатори - міцні мужики тюремної зовнішності, всі застарілої марки Т100. Вони вміють тільки ходити строєм і страшно мерехтіти червоним оком. Але й дівчисько не ликом шите, вона молотить їх усіх за милу душу, пробиває голови й розстрілює з автоматів. Так їх, проклятих мужиків! - радуються феміністки.
Сару Коннор тепер грає зовсім інша акторка, Ліна Хеді (дружина Леоніда з «300»). Вийшла напрочуд непогано, той же вогник в очах, хоча часом сильно нагадує мені Джину Гершон - відому кіношну лесбіянку. Це добре, це ми любимо.
Актора на роль підліткового Джона вибрали з наміром - зовні це тепер щось середнє між Едвардом Ферлонгом з «Т2» і Ніка Стала з «Т3:ВМ». Актор він, щоправда, ніякий, так що вибір вдалим назвати не можу.
Тепер про негарне - філософських задвигів «від Сари» стало значно більше, і вони ні про що. Це зрозуміло, серіал - він адже не про забіги й заруби - він про почуття. Це тепер так модно робити - показувати, що головний герой не тварина байдужа, і не мега-мачо, що в нього теж є проблеми й комплекси. Саме якою вівцею, яка бекає, і був Джон у третьому «Термінаторі», приблизно таким він залишився й тут.
Термінаторів теж помітно додалося, і це теж не пішло серіалу на користь - сюжет почав сильно розгалужуватися. Послідовно стежити за пересуваннями піввзводу електронних дурнів - не є круто, увага розсіюється. Тим більше, що не завжди зрозуміло, з якою метою той або інший робот виконує ту або іншу дію - щось всі ховаються, носяться, в [censored] заскочуть - з [censored] визирають. Дурні, одне слово.
Ну й друга за рахунком головна думка фільму - що навіть робот, типу згаданого дівчиська, може перейнятися демократичними думками й ідеями. І зрозуміти, що людське життя все-таки має значення. Так, от така от фігова думка, до того ж украдена із другої частини фільму.
Музика, до речі, теж загалом скомунізджена звідти ж - що основна тема, що етюд «Робот Іде». Але це, до речі, і добре. Без оригінальної музики було б взагалі вбого. А так - середньо вийшло. На трієчку.
Задоволення від перегляду вкрай уміло відгризає й кривий переклад. Замість «полігон» бовкнути «артилерійський діапазон» - це дуже круто, перекладач явно сильно старався. З таким вмінням назвати Таріссу Терезою - це, взагалі, і зовсім дрібниця. Професіонали!
Будемо чекати повнометражної четвертої частини - трохи більше року залишилося.
