Рецензія на фільм «В суботу»

Хто ще про нас розповість?

Чорнобиль лишається певним маркуванням, таким собі українським трендом, з яким нашу країну передусім ідентифікують. Позитивного в подібній ідентифікації, ясна річ, небагато.

Цього тижня на берлінському кінофестивалі було презентовано фільм Олександра Міндадзе "У суботу". Фільм присвячений Чорнобилю. Тема так чи інакше дражлива для західного глядача, про що й свідчать повні зали під час показів. Україну ж, крім тематики, в цьому випадку має зацікавити ще й факт безпосередньої причетності до створення фільму (загалом, фільм створювався зусиллями Німеччини, України та Росії, хоча росіяни дещо ревниво реагують на претензії українців вважати стрічку і своєю також).

Фільм розповідає про першу добу катастрофи на ЧАЕС, головний герой – молодий партфункціонер, колишній рок-музикант Валера, одним із перших дізнається про вибух і намагається вислизнути з приреченого міста разом зі своєю коханою. Втім, ця втеча перетворюється на безнадійне кружляння по колу, на спроби вхопитись за щось найголовніше, найважливіше, на неможливість подолати власну приреченість.

Чорнобиль тут виступає, скоріше, певним знаком цієї приреченості, чорною дірою, яка затягує і не дає піти, роблячи твої дії нелогічними, а спротив – марним. Акцент робиться саме на особистісному сприйнятті трагедії, соціальна складова ніби відступає на заднє тло, натомість камера весь час вихоплює обличчя мешканців міста – розгублені в тих, хто вже знає про вибух, і радісні в тих, хто лише здогадується, проте вірити не хоче.

Саме це небажання вірити, намагання не реагувати, заціпеніння перед смертю та неможливістю щось змінити, показані в стрічці найкраще. Так само як атмосфера страху й розпачу, атмосфера загальної напруги за відсутності якихось активних дій із боку персонажів.

Здається, фільм не сподобається тим, хто чекає від героїв залізної волі й логічного мислення. Так само, він навряд чи сподобається тим, хто чекатиме хроніки подій на самій станції чи якихось інших соціально-політичних моментів. Багато кого може відштовхнути його приватність, замкнутість персонажів, відтворення радянського побуту та знімання ручною камерою.

Зрештою, марна й невдячна справа – переповідати, кому цей фільм може не сподобатись. Мені ось, наприклад, він сподобався, з усіма його можливими "слабкими" моментами. Втім, про сам фільм ще очевидно буде багато написано, а зупинитись натомість хотілося б на двох, можливо не головних, проте важливих моментах.

По-перше, попри неоднозначну реакцію на цей фільм критиків та журналістів, котрі з-поміж усього іншого закидають авторам "зужитість" чорнобильської тематики, слід усе ж визнати, що Чорнобиль і надалі лишається певним маркуванням, за яким відразу відчитується український контекст, таким собі українським трендом, з яким нашу країну передусім ідентифікують.

Позитивного в подібній катастрофічній ідентифікації, ясна річ, небагато, проте значно гіршим є оминати цю тему, дозволяючи її обростати стереотипами та газетними штампами. Можна припустити, що цього року, у зв’язку з черговою "круглою датою" аварії, тема Чорнобиля знову актуалізується.

Можна так само припустити, що для Західної Європи з її екологічним ухилом, тема ця буде в чомусь важливішою, аніж для самої України, яка подібні речі традиційно перетворює на державні урочисті заходи, без посутньої розмови та практичних наслідків.

В цьому сенсі фільм Міндадзе є вчасною спробою потрапити в тему, використавши річницю як актуальний привід. Німецькі співпродюсери, схоже, й не приховують, що доєднались до проекту саме з огляду на цьогорічне двадцятип’ятиріччя вибуху на ЧАЕС. Втім, я би не говорив тут про кон’юнктуру, скоріше про використання зручного приводу для актуалізації важливої теми.

Себто, можна так чи інакше припустити, що це далеко не останній фільм про Чорнобильську катастрофу. І всі ідеї та побажання покращувати імідж України за рахунок відмови від усіх цих історичних (та й сьогоденних) катастроф на користь позитиву та життєствердності розбиваються об мистецькі та соціальні запити західної публіки, яка, здається, не надто потребує, і головне – не надто вірить у всі ці рекламно-комунальні ролики про "увімкніть Україну".

По-друге, ця стрічка, знята російським режисером на Донбасі й присвячена подіям, що відбувалися на території УРСР, викликає вже тепер, та й надалі, очевидно, буде теж викликати багато закидів із боку українського глядача. Переважно закиди зводяться до того, ніби з фільму не зовсім зрозуміло, що події відбуваються саме в Україні.

В якості аргументів наводиться і мова персонажів, і типажі, і навіть пісенний репертуар на комсомольському весіллі. Загалом, всі ці претензії можна сформулювати так – українському глядачеві у фільмі не вистачає згаданого вище українського контексту, не вистачає, власне, українських реалій. Хоча, мені здається, справа тут не лише в цьому конкретному фільмі.

Скоріше, ця стрічка ще раз демонструє, наскільки Україні не вистачає сьогодні власного кінематографа, котрий би не просто ілюстрував певні історичні події чи намагався канонізувати певних історичних персонажів, а фіксував би й відтворював теперішні реалії, події довкола нас, які можна пізнавати, і з якими можна ототожнювати себе та свою країну.

І всі переконання продюсерів та фахівців, що мовляв українське кіно є, просто потрібно його помітити, виглядають доволі непереконливо, оскільки на поверхні зазвичай лишаються хіба що спільні кінематографічні проекти, з відстороненим поглядом та відсутністю цієї самої "національної специфіки".

Інакше кажучи, подібні претензії з боку вітчизняного глядача зрозуміти можна, хоча до естетичної вартості фільму вони навряд чи мають стосунок. Питання стосується дещо інших проблем – більш глобальних та більш запущених. Як це завжди в нас і трапляється.

Протистояння, яке завершується поразками втомлює та відволікає. Завжди є велика спокуса не звертати на все це уваги, вдавшись до якої-небудь чергової "теорії малих справ".