Рецензія на фільм «Тіло Дженніфер»
Якщо програма максимум - відбити бюджет - у творців фільму, схоже, провалилася, то з програмою мінімум справи йдуть помітно краще: привернути до себе увагу картина вже змогла. Чого вже стоїть діаметральність думок Зельвенського та Волобуєва, які стали для багатьох вже мало не Гольфстрімом у світі сучасного кіно. І якщо своє захоплення від перегляду картини з Ромою я готовий розділити, то ось щодо пирхання Станіслава виникає багато але... Проте, про фільм.
Якщо почати переказувати сюжет (інакше як ще починати будь-яку кінорецензію?), то може здатися, що ми це вже десь бачили: школа, кров, сатана, рок і секс. Так, не спорю, список ветхий, а вже сюжетні ходи в картині часом не просто вгадуються, але навіть не вимагають сильної уваги (цілком можна написати смску або запитати сусіда про те, що планується робити після сеансу). Більш того, якщо розкладати фільм на якісь складові, як то: операторська робота, звук, декорації, гра акторів та інше - то й зовсім стає не по собі від того, що це можна показувати в кіно за гроші. Але унікальність ситуації тут полягає саме в тому, що при підсумовуванні всіх «це нє!» Виходить цілком собі висока оцінка.
Перше, що явно кидається в очі і згодом ці очі радує - це жанрові картини. Для більшості, від заявлених творцями «жахи, комедія» не залишається ні того, ні іншого. Але проблема тут швидше в пріїданні і насиченні жанром, в її підміні. До комедії фільм вже явно не дотягує, тому що ніхто не підсковзується на банановій шкірці, і до жахів не доріс - ні протикання виделкою частин тіла і галонів смердючої рідини. Однак, на мій погляд, жанровість-то якраз є, причому чиста до невпізнання.
По частині жахів можна відразу і сміливо опустити всі появи за спиною, різкі ба-бах і вистрибування в кадр озвірілих осіб - на жаль, без цього налякати (а точніше змусити підстрибнути невротиків в кріслі) вже, здається, в кіно неможливо. Думаю, що жаху, як такого, на екрані і зовсім немає. Але ж жах можна собі дофантазувати і від цього, особисто мені стає приємно. Переглядаючи клоновані п'ятниці тринадцятого і пили, втомлюєшся від потоків крові, надлишок якої вже навіть не викликає сміх (а вже що там говорити про жах), і кілограмів відрізаних частин тіла. Що-що, а все-таки найстрашніше глядач довигадає у себе в голові. Про це знав справді майстер жахів Хічкок, та Керін Кусама, мабуть, дещо в цьому тямить, якщо вміло веде камеру в той момент, коли, здавалося б, пора знімати крупним планом. Мовляв, а що далі - зроби сам. Все-таки уміння вчасно зупиниться - дар для режисера.
Однак лицем і родзинкою фільму є саме комедійна складова. Зазначу відразу, що сміявся не тільки зал, а й я, а ось те, що сміялися ми вроздріб - це вже нічого страшного, а навпаки - говорить про широку затребуванність фільму. По частині гумору сказати окреме спасибі варто, мабуть, Дьябло Коді, яка на дрібницях виводить перегляд фільму не в ранг чергового мериканського пирога, а часом навіть на фарс на рівні Monkey Dust. Повторювати жарти не хочеться, щоб не спойлити, але, згадуючи, до цих пір посміхаюся у вуса - значить вони працюють! Чого вартий вчитель, який простягає хустку брутальному капітану футбольної команди трипалою залізною культею!
Сподобалося, що автори не ставлять собі перепон і жартують над всім, починаючи від нічного кошмару мами, якій приснилася розіп'ята уві сні власна дочка, до «купівлі презервативів в аптеці, але це зовсім не натяк». Г-жа Коді жартує до кінця і не соромлячись, немов п'ятикласник, який побачив, як сестра робить братові «це» або, не дай Бог, «то» (чим грішать, мабуть, переважна більшість комедій для великого екрану). Якщо треба жартувати вульгарно - то вже з цицьками і крижаною грілкою після втрати цноти, якщо стібатися - то вже відразу над усіма інді-рокерами на чолі з Maroon 5 ... і ніякої тобі толерантності! Відразу зазначу, що, на відміну від більшості естетів, фільм в оригінальному звуці не дивився, тому з піною у рота лаяти дубляж не буду. Хоча тут і думати нема чого - в оригіналі завжди все чесніше.
Ну і «на закуску» про акторів. Говорити, хто тут краще, думаю, сенсу немає. Так, Сейфрід грає, а Фокс лише крутить стегнами і пускає в кожному кадрі «самонавідні торпеди» в камеру. Однак, більшого від Дженніфер і не потрібно (до речі не впевнений, що та ж Сейфрід виглядала б в образі суккуба переконливіше - тут як раз всі при справах і на своїх місцях), а по-друге, торпеди летять точно в ціль. А якщо ні, то вже, вибачте, ви або не альфа-самець, або просто заздрите.
Підводячи підсумок вищесказаного, розумієш, що зібрані двома жінками (Коді і Кусомою) продукти, які у свою чергу приготовлені знову ж таки двома жінками (Фокс і Сейфрід), подаються у вигляді дуже навіть апетитного гамбургера. Тільки для того, щоб його з'їсти з апетитом, не варто забувати, що це «Макдональдс», в якому фуагра не подається в принципі. Бажання режисера зняти кіно про велике і вічне з першого ж епізоду тікає в ліс в милих теплих капцях зі звірятами, поступаючись місцем декору з маленьких прикрас (що, природно, оцінять не всі). Тому не варто йти в кіно за черговим «Факультетом» або «Техасской резней», знайти в півторагодинній сеансі слідів « »теж не вийде - тут є своє кіно, а не copy-paste з копій. Хіба що ворона, лисичка і олень претендують на загравання з майже вже класикою, але вже за це хочеться розцілувати творців в обидві щічки.
