Рецензія на фільм «Термінатор: Нехай прийде спаситель»

Чесно кажучи, коли йшов у кінотеатр, максимум, на що розраховував - так це на добротний, навернений спецефектами треш. Фільми, які є продовженням «легендарних шедеврів\серій», звичайно мають тенденцію котитися по похилій площині.

Якщо «Термінатор» був унікальним у своєму роді фільмом, де проголошувалася ідея згубності розгнузданого, шаленого технократизма, зведеного в абсолют; ширше - згубність «поліпшення» нашого життя за допомогою створення розгалужених, всепроникаючих автоматизованих і віртуальних систем, гіперболізованою квінтесенцією яких став «Скайнет», то вже 3-й «Термінатор», виродився в банальний екшн і спробу заробити на відомому бренді. Але враження, за підсумками перегляду, були зовсім іншими... Втім, про все по черзі.

Отже, почну з найперших вражень. Перед нами сутінковий, суворий, пост'ядерний світ. Перше, що впадає в око - це його стильове оформлення. Тьмяні, злегка «прилизано-правильні» (не знаю, як це по іншому назвати) тона, штучно хаотичне розташування спотворених машин, будинків, уламків, сам дизайн зруйнованих будинків, особливо Сан-Франциско, створюють стійке дежавю з Fallout'ом 3, а частково 1-м й 2-м. Якщо ви не грали в 1-у з названих ігор, то досить скачати ролик і наочно переконається в істинності моїх слів. Навіть роботи-мисливці чимсь нагадують вертольоти анклаву з 2-ї частини гри.

У цілому, дизайн світу на рівні, незважаючи на те, що хтось явно переграв в 3-й Fallout, але не виникає відчуття жаху війни, картини тотальної розрухи й розпачу. Згадайте короткі антиутопічні сцени з 1-ї частини фільму. Незважаючи на їхній примітивізм, за сучасними мірками, вони дійсно створювали моторошне, страшне враження. Кромішня пітьма, яку прорізають прожектори мисливців за людьми, синювато-чорні тони, знівечені каркаси будинків й автомобілів, поля черепів, які роботи давлять своїми гусеницями, розпачлива боротьба жменьки людей, явно приречена на поразку й, нарешті, примітивні ритми на 1-й, 2-х нотах, отримані на якомусь б\у-шному синтезаторі - все це створює неповторну атмосферу тотального мороку й безвихідності ... В 4-му «Термінаторі» цього немає: руїни більш - менш акуратно охайні, колірна гама не настільки похмура, витримана в бляклих сірих тонах, повстанці набагато краще озброєні, їхні дії скоординовані, боротьба не виглядає настільки відчайдушною. Звичайно, все це можна пояснити тим, що надворі «тільки» 2018 р., в 1-му фільмі, як ми пам'ятаємо, був 2029 рік від Різдва Христова.

Тепер про роботів й, загалом, про технічну наповненість світу. Треба сказати, роботи у фільмі вдалися на славу, що й не дивно, з огляду на те, що техніка зробила великий крок в порівнянні з 1984 р. У термінаторах відчувається залюдська міць, вони швидкі, страшні й нещадні. Радикальний контраст із незграбним термінаторам з першої частини. Величезні транспортні кораблі, гігантські роботи-мисливці й сцени, які супроводжують їхній появі - все це немов би покликано підкреслити слабість і незначність людини перед своїм же дітищем - віртуальною системою, що вийшла з під контролю.

Хоча й тут є ложка дьогтю. Виникає стійке дежавю з Війною Світів Спілберга: величезні роботи, які хапають людей і скидають їх у вантажні відсіки. У Сан-Франциско проглядається аналогія з Містом Машин з Матриці. Нарешті, розчарувала відсутність у фільмі гусеничних роботів з 1-ї частини, один із яких на самому початку проїжджає по горі із черепів і давить її. Нарешті, на славу вдалася технічна наповненість світу. Усюди ми бачимо техніку, метал, особливе враження справляє завод з виробництва Т-800.

Також впадають в око алюзії до 1-ї частини: термінатор з відірваними ногами, з яким на початку фільму бореться Коннор; термінатор, який роздавлює череп. Т-800, який переслідує Джона Коннора: один з ракурсів переслідування по сходам точнісінько нагадує 1-у частину; термінатор, якого Джон Коннор заливає розплавленим металом.

Тепер про сюжет фільму, гру акторів. На початку я так і не зрозумів, звідки з'явився Маркус Райт, виникло враження, що його розморозили або, у свій час приспали, хоча на самому початку нам показують контракт із Cyberdine Systems. Мабуть, я просто упустив цей момент.

Спочатку ні сюжет, ні діалоги, м'яко кажучи, не вражають. Є повстанці, вони воюють із роботами, знаходять якийсь секретний код, який може підкорити роботів і сам Скайнет, потім вожді повстанців приймають рішення атакувати Сан-Франциско. Навіщо, якщо знайдено спосіб підкоряти машини? Маркус справляє враження якогось контуженого. З кам'яною міною ходить по місцевості, шукає незрозуміло що, поводиться вкрай брутально й агресивно (тоді я ще не розумів, що він - термінатор).

Діалоги персонажів взагалі залишають бажати кращого. Маркус: «Що тут відбулося?», Кайл: «Судний День». І все... Маркус сприймає себе як людину, він опам'ятався після 15 років забуття, бачить, що у світі все стало іншим, це повинне було викликати природний шок, інтерес, що і як відбулося. Уявіть - ви через 15 років пробуджуєтеся після летаргічного сну й бачите руїни, напевно в вас прокинеться природне бажання дізнатися що, як, де й чому. Тут же, практично весь фільм, не вважаючи монологу Скайнета на адресу Маркуса, ми зіштовхуємося із украй примітивними діалогами. Зрозуміло - це бойовик, екшн, тут не місце тривалим розмовам. Але в кожному бойовику, на мій погляд, повинні бути присутнім якісь вузлові діалоги або монологи, які вводять глядача, а найголовніше, персонажів у курс справи, у стилі: «Давним-давно почалася війна... трохи вижили... наша справа права» і т.д. Тут же ми цього не бачимо. Згадайте два центральних діалога Кайла Різа та Сари Коннор в 1-му фільмі, які вводили глядачів і саму Сару в дію. Це реалістичніше й логічніше, ніж постійні діалоги в пару фраз: «Ну шо, ти як?», «Та нормально»; «Ну навіщо так?», «Та не знаю»; «Я тобі допоможу, інші не зможуть», «Добре, от мій позивний» і т.д.

Гра основних акторів, на мою думку, гарна. Крістіан Бейл - як завжди сухий, стриманий, небагатослівний; проникливо, напівголосно вимовляє патетичні промови по радіо, дивиться вкрадливо й з під чола - словом, поводиться так, як і повинен поводитися «народний вождь» опору. Сем Уортінгтон у ролі нового термінатора також гідний високої оцінки. Він брутальний, сильний, швидкий та спритний, більш людяний, ніж залізобетонний руйнівник усього живого й неживого Шварценеггер. Втім, остання риса зовсім не робить нового термінатора краще старого, втім, про це трохи нижче.

Тепер, нарешті, перейдемо до головного. Що в цьому фільмі найцінніше? Коли на мінному полі до Маркуса причепилася магнітна міна, для мене стало ясно, ХТО він. Наступна сцена, де Джон Коннор, допитуючи його, ставить риторичне запитання: «Людина..?», і потім камера показує справжню подобу Маркуса, стає моментом істини.

Маркус не просто вірить, він ЗНАЄ, що він людина. І тут виникає типово постмодернове питання, спроба відповіді на яке з боку режисера становить частину фільму, яка залишилася. Хто така людина, які її критерії, де та грань, що відокремлює людину від не людини, від ВОНО..? У Маркуса штучний кістяк, вдосконалена нервова система, мозок, зір, серце. Хто він після цього - людина чи ні? У нього є органи, плоть, але все це перемішано зі штучними, більш досконалими системами, більше того, судячи з початку фільму, його стратили, а потім, впровадивши кібернетичні складові, оживили. При цьому в нього залишилася воля приймати рішення, розум, а головне - емоції. Так хто він після цього?

Тут ми бачимо внутрішню драму цієї... істоти, що має алюзію із драмою Робокопа. Але тут вона несе інший характер. Робокоп мав людський мозок, штучне обличчя, все інше - механізм, що симулює людську плоть, але при цьому в нього були людські емоції, однак він розумів, що вже не людина, і ніколи не зможе нею стати. У випадку з Маркусом все набагато складніше. Ступінь кіборгизації зайшла не настільки далеко, фізиологічно він наполовину людина, але його самоідентифікація, його «Я», говорять йому, що він людина. І цей конфлікт, фактично, і є стрижнем подальшої сюжетної лінії. Прагнучи довести собі свою людську природу, він рятує Джона Коннора, останню надію людства від Т-800, а потім дає йому нове життя. Творці фільму, як ми бачимо, все-таки на боці постмодерна, людину визначає свобода волі, можливість вибору, відповідальність за свої дії, нарешті, почуття. І поки все це є, людина залишається людиною. Але ще раз задамося питанням. Чи може називатися людиною істота, яка наполовину, якщо не більше, складається зі штучних матеріалів, удосконаленим мозком і нервовою системою? Взагалі сама постановка подібного питання у фільмі й відповідь на нього в тому вигляді, у якій вона дана, свідчать про його чисто постмодернову суть. Це проблема пост-людини, розмивання самого поняття «людина»...

І ця проблема стає все більше й більше актуальною в нашому житті, що йде таки по шляху віртуалізаціїї й все більшої штучності, що пророчив ще Рей Бредбері у своєму романі Fahrenheit 451, а також Джеймс Кемерон у першому Термінаторі. Відбувається все більше й більше охоплення, обплутування людей віртуальними мережами, які стають зовсім органічною частиною нашим життям: віртуальна фінансова економіка, процеси в якій мають зовсім реальні наслідки; віртуальне життя, за допомогою всіляких інтернет форумів, блогів, чатів, соціальних й ігрових мереж; віртуальний інформаційний простір, коли ми знаємо, що відбувається в Сенегалі, але не знаємо що коїться в нашому місті, країні; віртуальна політика, про яку ми чудово інформовані з ящика й інтернету... Список можна продовжувати й продовжувати, але суть, я думаю, ясна. Розщеплена пост-людина вже тут, серед нас і, якщо ви читаєте цю статтю, то вам не потрібно далеко ходити, щоб її знайти. Досить глянути в дзеркало...

У зв'язку з усім вищесказаним, вкрай цікавим представляється споконвічна кінцівка, що була замінена на більш оптимістичну. Пам’ятаєте, Скайнет каже Маркусу: «Не намагайся йому допомогти. Джон Коннор уже вбитий». Фільм так і повинен був закінчитися. Джон Коннор убитий, керівництво опору приймає рішення... пересадити шкіру Джона Коннора на Маркуса. Створити вічного «дублера» вождеві. Відразу виникають алюзії до роману «Дублер» Хайнлайна, в якому актор настільки вжився в образ свого двійника, покаліченого лідера опозиції, що, коли той помер, став НИМ, розщепивши свою особистість й у підсумку «роль» знищила людину; до роману Дж. Орвелла «1984»; фільму «Еквілібиум», із Крістіаном Бейлом у головній ролі.

Відчуваєте, що це означає? Лідери опору: ті, хто зробили боротьбу з машинами сенсом свого життя, вирішили обдурити своїх же бійців, зробивши лідером кіборга. Вони, ті, хто відповідальні за долю всіх людей, що вижили, свідомо пішли на угоду зі своїм ворогом, фактично зрадили людей, в ім'я «шляхетного» обману.

Нарешті, останнє, про що необхідно сказати - це зображення плоті в картині. З людською плоттю бездушне, холодне відношення: людей хапають величезними клішнями, битви з термінаторами, які обертаються постійним побиттям людей, причому таким, що після першого ж удару людина повинна була би перетвориться в криваве місиво. І все це відбувається або на тлі руїн (колишня людська техносфера), або на тлі величезних цехів, що буяють механізмами, вогнем, металом. Нарешті, сама ідея плоті й органів на штучному кістяку. У фільмі показана зневага людською плоттю: її насилують, рвуть і метають, ми бачимо страшне сполучення металу, плоті й вогню, режисер немов би спеціально робить на це акцент, бажаючи зайвий раз продемонструвати слабість і безпорадність людини перед своїм же дітищем.

© 2009 Усі права захищені. Використання статті за узгодженням з автором.