Рецензія на фільм «Хранителі»
Хлопці та дівчата, спочатку важливе застереження: «Хранителі» - ніякий не бойовичок про супергероїв, яким його норовить показати реклама. Фільм, загалом, практично авторський, але великобюджетний, і на фантастичну тематику. Тому й враження таке, що це звичайний блокбастер. Враження це помилкове.
Мова у фільмі йде про якусь альтернативну реальність, де супергерої є деталлю повсякденного життя, США виграли війну у В'єтнамі, а Ніксон обраний на третій строк. Усюди панує добротність, сподівання на хлопців із надприродними здатностями й взагалі - ейфорія.
Панує, але недовго. Згодом до уряду приходить розуміння того, що супергерої - особливо коли їх багато - країні на фіг не потрібні. Тим більше в мирний час, в 1985 році, коли до ядерної війни із СРСР залишається всього нічого. Тому президент Ніксон командує героям «Діссміссд!», а ті відповідають «Йес сер!» і роблять навкруги через праве плече. Роблять, щоправда, не всі.
Це взагалі вкрай цікава думка - що відбудеться із супергероями, якщо країна каже, що більше не має в них потреби? Продовжувати свою нелегку працю, та душ високий політ? Або тихо й мирно піти у відставку? Або легалізуватися, конвертувати свої надприродні здатності на мирну мету? Як взагалі бути в цьому випадку, православні?
Режисер Зак Снайдер («Світанок мерців», «300 спартанців») на ці питання відповідей не дає. Він просто показує, як можуть розвиватися події в цьому випадку. Кому потрібні люди з нелюдськими здатностями? Куди їм дозволить зайти власна совість? Чи варто супергероям брати участь у війнах - нехай і на боці своєї країни? Ась? А розганяти демонстрації протестуючих _в_Америці_ гранатометним вогнем? А розстрілювати вагітних жінок і дітей?
Чесно кажучи, фільм цей навіть на звання фантастичного не тягне. Це, громадяни, типова така антиутопія. Вкрай похмура, з достатком кровищи, як це любить громадянин режисер Снайдер, з чоловічим і жіночим оголенням, з сексом, зґвалтуваннями й мозками, які розлітаються в усі боки.
І супергероями, так, куди ж без них.
І найголовніше питання режисера Снайдера - воно теж тут як тут. Що робить нас людьми? Чи можна знищити п'ятнадцять мільйонів чоловік заради загального добра? Чи можна підняти руку на свого брата? Бісові питання, громадяни. Те, що режисер їх піднімає - великий плюс режисерові.
Спецефектів у фільмі безліч, вони величні й концептуальні. Величезний годинний механізм, який літає над поверхнею Марса, єгипетська піраміда в снігах Антарктиди, палаючі руїни на місці Нью-Йорка - все на місці, все вражає. Головне у фільмі, проте, зовсім не вони. І навіть не згадувані вище секс із жорстоким насильством - хоча вони теж _доставляють_, так.
Головне - це атмосфера показаного. Важка параноя близької ядерної війни. Розстріляні демонстранти, американське вторгнення в Афганістан, похмурий детектив із замотаною плямистими ганчірками головою на прізвище Роршах, відпиляні циркулярною пилкою руки, латексні костюми супергероїв. І поцілунок за секунду до ударної війни атомного вибуху.
Кіно вийшло дуже серйозне. Я б навіть сказав, багатопланове. Чимсь (напевно, цією самою серйозністю, розгалуженим і навмисно ускладненим сюжетом, коміксовою основою й довжиною (2 години 30 хвилин)) нагадує «Темного лицаря», тільки без мега-зірок в акторському складі. Що, цілком можливо, і відлякає безліч глядачів.
Ще більшу кількість відлякає відсутність нехитрих стрілянинок у дусі «гарні хлопці без страху й докору проти поганих хлопців з тим та іншим». Вибухи й побоїща у фільмі є, і багато, але вони не становлять ядро фільму. Головне тут, як уже згадувалося, в іншому.
Камрад Снайдер знову порадував. Дуже гарний, щиросердечний фільм, фактично - філософська притча ціною в 120 мільйонів доларів. Сподобалося дуже, рекомендую.
