Про фільм «99 франків» у мене змішана думка. Комбінована. Складається із двох непересічних вражень. Тому я цю комбіновану думку так і повідомлю - двома потоками свідомості. Тим більше, що зміст фільму дуже цьому сприяє.
Отож, з технічної точки зору даний фільм - мабуть, один із кращих, що я бачив останнім часом. Картинка очей навіть не радує, а приводить до дикого захвату і екстазу. «Я в ауті», - як це періодично говориться у фільмі. От до речі, про його героїв. Або нехай, про героїв пізніше. Дія розвертається стрімко, простоїв не спостерігається, у наявності навіть, як і заведено постмодерністському кіно, короткий мультяшний ролик, який неабияк надає фільму всього. Звуковий супровід пекельно запалює, я таку музику люблю, а з подібним відеорядом - тим більше. Сцену, коли головного героя відкачують у швидкій, а він у цей час танцює на танцполі, переглядав кілька разів, дуже вже сподобалася. Так там й інші сцени є - нітрохи не гірше.
Актори теж вкрай порадували, головний герой вийшов і зовсім як живий - мерзота мерзотою. Є думка, що Жану Дюжардену варто терміново видати яку-небудь кінопремію, можливо - не одну. Та й інші теж нічого так вийшли, з радістю впізнав в одному з персонажів Абата з «Добермана». Тут він, щоправда, так люто не запалював, але однаково зустріти старого знайомого було приємно.
Ну й, звичайно, атмосфера, це взагалі вийшло, вважаю, чудово. Стан сильно зміненої й трохи навіть покрученої свідомості від інтенсивного прийому алкоголю й наркотиків показаний дуже з душею, відчувається, що і режисер і герої в темі, грають практично самі себе. А з огляду на те, що вони весь фільм ходять або бухі, або під кайфом (або й те й інше), враження від перегляду незабутнє.
Це, пам'ятаю, відпочивали ми якось всією компанією на дачі. Нажралися гарною горілкою, викурили багато всякого. Потім більш слабкі духом стали кучкуваться на веранді й підтримувати один одного, а ми із Середнім продовжили занурення. І якось так, знаєте, добре пішло, тільки потім Середній теж пішов на вулицю, ліг у гамак і почав сачком ловити зірки. Піймав приблизно три, після чого з гамака випав і заснув у траві. А я - нормально, почав співати з Комаром під гітару й складати вірші. Попутно голосно записував відчуття на диктофон. Ранком прослухав на тверезу голову - і стер нафіг, щоб ніхто більше такого не пробував. Але у фільмі все ще навіть значно крутіше.
От приблизно таке в мене перше враження. Суцільні захвати, як нескладно переконатися. І прочитавши це, треба, звичайно, негайно бігти й дивитися даний фільм. Але є ще й друга сторона медалі (вона ж - Темна Сторона Сили). І з нею теж, загалом, не заважало б ознайомитися.
Як багато хто знає, фільм «99 франків» поставлений за однойменним романом відомого французького письменника Фредеріка Бегбедера. Я його читав фактично в момент виходу, у рамках знайомства з літературою епохи постмодернізму. Твір здався мені геть-чисто божевільним і психоделічним - яким, власно, і є насправді. Шедевром не здалося жодного разу, головний герой викликав стійку відразу, а з огляду на те, що оповідання велося саме від його особи, сам роман теж не особливо сподобався. Хоча зміст переказати можна - тим більше, що давно пора. Є такий дядько - Октав, він працює креатором, придумує рекламні слогани й ролики. У вільний час він жере горілку, нюхає кокс, жере таблетки й трахкає дівок. Сучасний позитивний персонаж, коротше. Але одного прекрасного дня, після зробленого під кайфом вбивства, за ним приходять хмурі дядьки з поліції, і все скінчується.
Трохи схоже на пелевінське «Покоління П», трохи на минаєвське тухлес (хоча це Минаєв, звичайно, спер у Бегбедера, а не навпаки). Але, загалом, досить цікаво.
Отож, незважаючи на відмінний, і, я б навіть сказав, визначний зовнішній бік, у фільмі присутній і серйозний недолік - він геть-чисто безідейний. Як і книга, власно. Разом з тим, питання «Що хотів сказати режисер?» жодного разу не виникає, це саме зрозуміло. Він хотів сказати, що наше життя - одна нескінченна реклама, і це вийшло. Він хотів сказати, що в сучасному світі життя людини - одне нескінченне падіння (кадри про це проходять безупинно через весь фільм), це теж вийшло. А ще що?
А нічого, озвучивши дві зазначені тези, режисер Ян Кунен заспокоюється, і з почуттям виконаного обов’язка йде додому, не дознявши фільм до кінця. І за нього доводиться віддуватися акторам і помічникам режисера, які незрозуміло навіщо приліплюють у фільм другу кінцівку. І хоча недвозначно натякається, що ця кінцівка - маячня сивого Октава в останні секунди його життя, однаково здивування залишається - для чого це?
Плюс до всього, другу частину фільму ґрунтовно змінили в порівнянні із книгою. В оригіналі, якщо мене не зраджує ця... як її... (неважливо), Октав співтовариші по п'яній лавці вбивали нахабну американську тітку. У фільмі вони валять кілька французьких поліцейських і французьких же бюргерів. Політкоректність, хулі. В книзі Октав знімав просто альтернативний порнушний варіант реклами, і одержував за нього премію. У фільмі він навіщось проймається цивільною свідомістю й гнівно викриває прогнилий світ реклами й особисто концерн «Мадон» (хто б це міг бути в реальному світі, хи, хи). Виглядає трохи по-дитячому.
В цілому, за враженнями від перегляду, вийшов такий гібрид фінчерівського «Бійцівського клубу» і гайрічевого «Левольверта», з полегшеною, знежиреною ідеологією й шикарною картинкою, атмосферою й акторами. Відмінний фільм. Але потенціал був ще більше.
