Учора набіг із Сашкою в кінотеатр Довженко, подивився фільм Меттью Вона «Зоряний пил» (Stardust), який тількі-но вийшов. Випереджаючи неминучий розбір фільму по кісточках з наступним переказом сюжету, скажу - мені це кіно дуже сподобалося. Винятково яскраве, цільне й динамічне фентезі, дуже порадувало. А тепер приступаємо безпосередньо до аналітичного, подреворозтекательної частини замітки.
Режисер Меттью Вон (Mathew Vaughn) - він раніше був продюсером. І продюсував різні фільми. І багато з цих фільмів виходили дуже навіть нічого собі - досить згадати хоча б «Спиздили» режисера Гая Річі. Але потім Меттью розчарувався в Гаєві й вирішив зарежисерити що-небудь таке цілком самостійне й геть-чисто несхоже на свої попередні роботи. Ну, наприклад, фентезі. А тут під руку саме підкрутилася однойменна робота Ніла Геймана - роман «Зоряний пил». І Вон не злякався прізвища громадянина Ніла, а відразу запропонував йому свої послуги в екранізації. Гейман погодився. І понеслася.
Тут, власно кажучи, досить прочитати список залучених до фільму акторів, щоб пропотіти не на жарт. А особливо вразливі можуть навіть розплакатися. От він, список: Роберт Де Ніро, Мішель Пфайффер, Пітер О'Тул, Йєн МакКеллен, Клер Дейнс й інші, менш відомі товариші, які, однак, теж проявили себе якнайкраще. У головних ролях знялися вже згадувана Клер Дейнс і Чарлі Кокс. І вийшло, на мій погляд, дуже, розумно. Ну, а тепер, власно кажучи, про сюжет.
Надворі стоїть дев'ятнадцяте століття. На півночі Англії перебуває магічна країна Штормхолд, оточена стіною, єдиний прохід до якої охороняє старий ніндзя. У Штормхолді помирає король, і на трон претендують четверо принців. Обурений непростою ситуацією, коли доводиться обирати спадкоємця (сам король, щоб уникнути подібної плутанини, всіх своїх братів перерізував ще в ранній молодості), він знімає із шиї королівський медальйон, і із силою зашвирює його в небо, супроводжуючи все це напуттям - який із синів його знайде, той і стане королем. А сам підступно помирає.
Загалом кажучи, дивно, що мало хто із глядачів помітив у зав'язці фільму дуже російський корінь. Типу, вишикував цар трьох синів і змусив їх пуляти із лука - хто в кого потрапить, той на тій і одружиться. Ну, як це говориться – старший сини влучив у середнього... нічого не поробиш, довелося одружуватися. Але тут все склалося ще цікавіше.
Медальйон, долетівши до самого неба, ненароком сшиб звідти зірку. І разом з нею впав у якійсь жахливій магічній глухомані. Падіння зірки помітив хлопчик Тристан, який влаштував пікнічок з дівчиною, яка сподобалася йому, біля самої стіни. І не довго думаючи, пообіцяв своїй коханці дістати для неї хоч що завгодно - так от хоч цю саму зірку, яка впала. А та у відповідь пообіцяла з такого приводу вийти за нього заміж. І от Тристран мчиться в чарівну країну за зіркою. Про королівський медальйон, що додається до неї, він не знає, і він йому не потрібний.
Але падіння зірочки помічає не тільки він, за ним пильно стежать три старі сестри - чаклунки, оскільки піймавши зірку й вирізавши в неї серце, можна знайти вічну молодість. Чаклунки відразу відряджають у погоню одну з них - попередньо видавши їй спеціальне омолоджуюче зілля, від якого стара й страшна карга перетворюється у Мішель Пфайффер, яка виглядає відмінно. Сестрам, звичайно, не потрібний медальйон, їх цікавить тільки зірка, точніше - її серце.
До місця падіння зірки мчать і два принца, які залишилися в живих після всіх палацових розбирань - їм, зрозуміло, більш цікавий саме медальйон, оскільки він дарує їм королівство. Але, зрозуміло, і від серця, з яким можна вічно залишатися королем, вони не відмовляться. Хто швидше добереться до заповітного артефакту, і що після цього буде - от питання.
От така от історія. І треба сказати, що, на відміну від, скажемо, «Хронік Нарнії», де власно дія починається ледве не на третій годині фільму, в «Зоряному пилі» все побудовано значно живіше - скакачуть коні, несуться щодуху карети, від зеленої чаклунської магії перетворюються у звірів люди (і навпаки), барражують по небу мисливці на блискавки - все рухається, дзенькає й бабахає. Добре!
До речі кажучи, це дійсно дуже радує - відсутність епічних розповідей, «звідки пішла магічна земля», і довгих прогонів під гармонь. Ну от є вона, чарівна країна, і все тут. Це, на мій погляд, дуже вірний хід, він відмінно вписується в загальну картину. Та й чітко прописаний сюжет, без усяких відскоків вбік і сторонніх квестів - він теж додає до фільму позитива. Деяких речей я, правда не зрозумів, типу як Септимусу вдалося отруїти єпископа, і навіщо Тристран написав Івейн таке хитре послання, що вона ледве не померла - але це дрібниці, і ми не будемо на них збертати уваги. В цілому - дуже гідно.
Актори, недарма ж славетні, відіграли просто відмінно, не в останню чергу тому, що у фільмі дуже чітко прописана мотивація кожного з них. І це правильно! Вже як мене дратував безвладний Федір Михайлович в «Володарі», придуркуватий Пітер в «Хроніках» і весь особовий склад в «Останньому легіоні», настільки ж радують всі тутешні персонажі. У наявності є цілих два головних лиходії, відьма Ламіа й принц Септимус, у виконанні Мішель Пфайффер і Марка Стронга відповідно. При цьому обидва вони, недарма ж лиходії, однаково сильні й украй симпатичні особистості. Ламіа за кожне створене нею чаклунство змушена розплачуватися часткою своєї короткочасної молодості, а Септимус, той взагалі записний антигерой, якому прирізати кого-небудь - як склянку води випити, але разом з тим - суворий і цілеспрямований дядько. Король!
Головні герої - Чарлі Кокс і Клер Дейнс - вийшли вкрай здорово. Клер тут дуже схожа на Гвінет Пелтроу, ну, тобто, виглядає класно. А Чарлі - під кінець дійсно дорослішає й стає справжнім епічним героєм, як і пророкував на початку Йєн МакКеллен, який грає відповідальну роль голоса за кадром.
Ну й не можна пройти повз такого феєричного персонажа як Роберт Де Ніро в ролі капітана Шекспіра. Це просто повний захват! І начебто з'явився в кадрі всього хвилин на п'ятнадцять, а однаково, вийшов вкрай смішний персонаж, який запам'ятовується, - не дивись, що гомосек.
Знято дуже красиво, не гірше навіть, мабуть, «Володаря» і інших сучасних фантазій. Ні, не гірше. Музика голосна, епічна, слухається легко. Спецефекти присутні в достатній кількості. Достатній - це коли ти не зірко дивишся на екран, очікуючи лемент чергового дебіла в залі «О, спецефект!», а дивишся фільм. Іншими словами - всього там у міру. Що, звичайно, дуже радує.
Підбиваючи підсумки, скажу, що ці підсумки були успішно відбиті в першому абзаці даної замітки. Але я їх повторю ще раз - дуже живе, яскраве й добре кіно. Начебто б зроблено для аудиторії «від 12 років», а й от, навіть цілком великий і дорослий дядько (це я) теж подивився із задоволенням. Відмінний фільм. Навіть якось і не очікував.
