Три епіграфи:
- Тепер люди думають, що ми на всю голову відморожені!
- А раніше не думали?!
- Раніше думали, що не на всю, а тепер думають, що на всю!!! - фільм «Жмурки»
Стеж за собою, будь обережний - Віктор Цой
Революція, блядь. Я б заборонив. - Шура Каретний.
Пообіцяв - зробив. У тому розумінні, що пообіцяв подивитися «Вантаж 200» відразу після «Зодіаку» з метою порівняти, у кого маніяки крутіше, і подивився. Маю сказати, що таки так, маніяки в СРСР були не рівня американським, значно звіріше. А от режисери - навпаки, в Америці вони значно краще. Або навіть не те, щоб краще. Здоровіше, чи що. Психічно. Або п'ють менше, я не знаю. Однак про все по черзі.
Спочатку сюжет, благо він короткий. Надворі стоїть 1984 рік. Донька секретаря райкому партії йде на дискотеку, яка проводиться в зруйнованій церкві. Там вона знайомиться з пацаном Валерою, який ходить у майці з написом «СРСР». Потім вони захоплено обжимаються в машині і їдуть за спиртом до валериного знайомого. А там, у знайомого, дівчину помічає сторонній міліціонер-маніяк. І закохується в неї. Та так, що відразу насилує її пивною пляшкою, відстрелює всіх непотрібних свідків, відвозить її до себе додому, приковує наручниками до ліжка, напуває горілкою, обкладає трупами (у тому числі - її нареченого, який загинув в Афгані) і, озброївшись окулярами, голосно, з вираженням зачитує листа згаданого покійного нареченого.
А тим часом, ще один персонаж, завкафедри наукового атеїзму ЛДУ, перепивши спирту, звертається до бога.
А тим же самим часом дружина самогонника, у якого отоварювалися всі перераховані вище персонажі, заряджає рушницю й приходить до міліціонера-маніяка в гості.
Власне кажучи, про сюжет все. Тепер про режисера. Як відомо, режисером фільму «Вантаж 200» є Олексій Балабанов, він же виступив і автором сценарію. Широкому глядачеві Балабанов відомий відмінними фільмами «Брат», «Брат 2», «Війна» і «Жмурки». Після такого, прямо скажемо, непоганого послужного списка, від Балабанова-режисера й Сельянова-продюсера (двоє веселих друзів) очікувалося щось досить багатообіцяюче. І от... дочекалися.
Фільм мерзотний. Чому він мерзотний, спочатку пояснити складно. Посилатися доводиться строго на власні спогади про той час. Ну, дискотека в церкві... ну не було такого. У нас, у глухомані, у селищі Чкалова, і то був пристойний клуб, чистий і пофарбований. І там всі танцювали й обжималися.
Та й зі страшними афганськими спогадами не все рівно. За дев'ять із копійками років афганської війни там загинуло чотирнадцять із невеликим тисяч радянських солдатів. Чотирнадцять тисяч. Можна розділити триста мільйонів населення СРСР на це число й прикинути, скільки трун могло прийти в описаний у фільмі Мухосранск за чотири роки. Тут саме час викликнути «а що, чотирнадцять тисяч - це мало?» Ну, як подивитися. От, населення України скорочується щорічно на 300 000 (триста тисяч) чоловік без усякої війни. І чомусь ніхто не біжить, витріщивши очі, із цього приводу знімати кіно.
І майок «СРСР», які постійно світяться у фільмі, не носили. І піонери по вулицях не ходили з барабанним боєм. Та багато чого було не так, взагалі. Але й не в цьому справа, у розходженнях, так це було або зовсім не так.
Однак закрався сумнів: а ну як я жив не в тій країні? Раптом Балабанов знає, як було, а я - ні? Пошерудів в інеті - виявилося не я один не пам'ятаю того, що так ясно пам'ятає й відважно показує у своєму фільмі режисер Балабанов. І тут стало зрозуміло - режисер жив в іншому світі. Мало того, він дотепер продовжує в ньому жити. Явище цє не нове, медициною давно вивчене - життя в придуманому світі. Одне погано - таке веселе проводження часу вважається психічним відхиленням. Іншими словами, при перегляді фільму закрадається стійка підозра, що режисер Балабанов хворий.
І не хочеться писати ніякого такого білякіношної інтелігентської маячні, типу «нескінченна промзона, через яку раз у раз проїжджають герої фільму - суть нескінченна індустрія по видавлюванню інакомислення, яка безроздільно царювала в часи проклятого СРСР» або «звертання до бога закоренілого атеїста наприкінці фільму дарує надію нам, які вижили в той страшний час» або «Балабанов зняв правильне кіно. Безмежно жорстоке, напевно, тому що безмежно правдиве. Ми повинні жити. Пам'ятати. І каятися». Не хочеться, тому що для мене це кіно перестало бути кіном приблизно на тридцять п'ятій хвилині, коли міліціонер засунув дівчині в статевий орган порожню пляшку. Кіно закінчилося, і почалася гнусь. Як це правильно сказав камрад Гоблін, автори «справили потребу струменем рідкого калу» на все, до чого вийшло дотягтися своєю смердючою дупою.
Непохитно дивлячись гнусь, напружено думав, що ж це таке. І раптом, приблизно посередині, мене осяяло: так от же воно! Я просто не відношуся до цільової аудиторії цього твору. Він був знятий зовсім для інших людей. Яких? Ну давайте подивимося - у чиїх уявленнях Радянський Союз був похмурим, заповненим убивцями, ґвалтівниками, солдатами й заводами? Хто дотепер побожно вірить, що міліціонери в СРСР були стурбовані винятково тим, як би больніше скалічити жертву, а потім підступно пристреліти її й оформити як спробу до втечі? Хто щосили розпинається, що ті, хто пам'ятає ще той час, дарма прожили свої злочинні життя, і тому повинні каятися й винитися, винитися й каятися - без перерви й вихідних?
Зрозуміла справа. Американці й вогнища демократії, яки примкнули до них. Це саме для них зняті ці рулони плівки. Це вони будуть вчити своїх дітей - дивіться, росіяни самі визнають, що жили так. Слава нашому американському Джизусу, що ми забороли цих виродків!
Ну й до купи під роздачу потраплять наші підлітки, які не жили тоді, і не знають, яку мерзоту для них підсунув режисер Балабанов. І будуть дивитися й радуватися - ну млин, круто, що ця гівняна країна все-таки зруйнувалася! Слава Америці, амінь.
Режисер Балабанов, тим часом, заявляє, що його фільм - зовсім не про це. Що він насправді - про кохання. Ну, напевно, режисерові видніше, яке в нього там кохання. Напевно, він знаходить у тому, що відбувається, щось психологічно близьке.
Ходили неясні чутки, що фільм ледве не заборонили до показу. Після чого всякі дебіли негайно підняли сморід, що це початок цензури й відродження сталінізма, що фільм великий і могутній, що на відміну від гнилого СРСР, його будуть пам'ятати багато років, що на цей фільм потрібно йти всією родиною - в першу чергу з маленькими дітьми, тому що там немає нічого шокуючого, а навпаки, багато цікавого й пізнавального. Що, звичайно, яскраво показує розумовий рівень дебілів.
Я, до речі, вважаю, що цей фільм обов'язково потрібно подивитися. Подивитися в дозрілих літах, тверезому розумі й світлій пам'яті. У гарній якості, якщо буде можливість - у вдумливій, спокійній обстановці, вдома. Це потрібно зробити. Тому що ворога потрібно обов'язково знати в обличчя. Тільки тоді його можна перемогти. Та й прокатні цифри - і без того не блискучі (фільм у прокаті провалився, народу, на подив творців, виявилося нецікаво півтори години дивитися на трупи, які смердять і розкладаються) - теж не завадило б підспувати.
І тоді - хоча й не відразу - ми переможемо.
