Перебуваючи якийсь час у хворобі й сумі, умудрився подивитися напрочуд мало фільмів, ну так це дурниця за свята надолужу, тим більше, що очікувана поїздка в Крим через цю саму хворобу накрилася.
От одним з тих небагатьох і виявився фільм колишнього вітчизняного, а нині - російського виробництва за назвою «Полювання на піранью». Фільм знятий по однойменному романі Олександра Бушкова.
Як усякий нормальний мужик і взагалі - крайній примітивіст, книжки Бушкова я люблю. Дуже там все весело й нехитромудро показується, серце радується й соплями горючими обливається по саме не балуй. Фентезі про Сварога теж у нього було непогане, особливо перші книжки. Ну й серія про Піранью - окремий шик, «морський диявол» Ки Си Мазур вийшов просто звірячим суперменом, і взагалі - правильним мужиком, хоча й убивцем ще тим.
Коротше, гарні книжки в Бушкова, у Сан Санича. Не всі, помічу. Буває й відверта фігня, а як же. Але за творчістю згаданого товариша стежу пильно. Ну й звичайно такий факт, як зйомка фільми за його працею не міг ніяк пропустити. Тим більше, що «Полювання...», на мій погляд, одна із кращих, а те й краща, із всіх книжок про Піранью, дуже там все жорстоко, зовсім не по-Голівудськи. Віддивився пару трейлерів, підчитав пару інтерв'ю, перейнявся. Призначення актора Машкова на роль Мазура схвалив. Призначення на роль Прохора Громова актора Миронова схвалив теж - вони обидва актори дуже гарні. У деяку підозру привели незрозумілі анонсовані зміни сюжету - типу забута хімзброя, яку потрібно украсти, мега-напарниця (замість дружини - по книзі), ще пара дріб'язків. Але від перегляду ці дріб'язки, проте, не відвернули - більшу частину життя живу під девізом «Радянське - значить краще!». Що характерно, з кожним роком це почуття підсилюється.
Купив от у грудні собі цифровий фотоапарат. Непоганий такий апарат, саме для мене, фірми Olympus. Зрозуміло, що великі специ цінують тільки Nikon, але вони коштують стільки, скільки я заробляю за три місяці, а тому йдуть гуляти далеко й надовго. А Олімпуси - вони такий собі компроміс між ціною і якістю, щось середнє між Ніконом і UFO. Купив, виходить, аппаратець, попрацював він у мене п'ять місяців, та й зламався. Довелося в Київ на сервіс відсилати, а як працюють у нас на сервісі - це щось особливого, так що чує моє серце, нічого путнього вони там від фотоапарата не доможуться. А в знайомих - «Зеніт», старий радянський агрегат. Працює як годинник. І телевізор - «Електрон», 1975 року народження. Теж працює. Млин, уміли ж робити.
Отож, назад до фільму.
Фільм оповідає от про що - жив на світі капітан першого рангу Кирило Степанович Мазур. Він об'їздив багато країн, і навкруги, де він з'являвся, перед ним усі розбігалося, а позаду усе горіло. Ну й далі по тексту - тонув він, пам'ятається, неодноразово, і серед акул теж доводилося поринати, але йому все було по фігу, Мазуру цьому. Ну й от, один раз улітку його висмикнули з теплої постельки й підступно поставили чергове - надсекретне - завдання. Десь у Сибіру, глибоко під водою, захована затоплена секретна база. На базі зберігається мега-хімічна зброя. Або хімічна мега-зброя, я не знаю. Завдання - знайти й підірвати, щоб не зацапали вороги. «Це нормально», -коротко резюмує Мазур.
При цьому самому Мазуру випадає роль провідника - дезактивацією (дегазацією? дератизацією?) буде займатися страшнувата на вид тьолка із цицьками третього розміру. Або четвертого. Тьолку кличуть Ольга. Ольга й Мазур з першого погляду не люблять один одного, але наказ є наказ!
Це як у тім анекдоті - «Рядовий Іванов! - Я! - Ви дурень! - Ніяк ні! - Це наказ!»
Якщо партія сказала «треба», то комсомол відповів «є!», це зрозуміло, так що Ольга з нашим Ки Си Мазуром прожогом гребуть до заповітної підводної бази. База виявляється на місці - і це зрозуміло, куди вона дінеться з-під води-то? - а от заповітна хімзброя є в неповній комплектації, не вистачає його слегонця, простіше говорячи. А це все тому, що забрали його живучі в глибині сибірських руд відморозки під загальним керівництвом запеклого Діда Мороза Прохора Петровича Громова. Отут-то все й зав'язується!
Ну, перші хвилин двадцять дивитися фільм було тужливо. Один штамп на іншому - запеклий капітан, що відпочиває після бурхливої ночі з натуральною блондинкою, верескливий «негарний генерал», цицяста напарниця, натужні діалоги й все таке. Потім, коли події більш-менш увійшли в бушковську канву, стало легше - підтяглися спецефекти (про них трохи пізніше) і з'явився актор Миронов, після чого розправив на всю широчінь крила свого потужного таланта. Відморозок Прохор з Миронова вийшов відмінний, мені дуже сподобався - що вухо людині відстрелити, що горішок з'їсти - йому це по фігу. Машков теж ні-ні, та й запалить, але Миронов - це щось особливе. На його фразі про невразливого морячка («Кіл мені в нього осиковий вбивати чи що?») кілька разів заливисто реготав.
Деякі сюжетні зміни не сподобалися зовсім. Незрозуміло, для чого у фільмі з'явився кримінальник Зима у виконанні актора Гармаша. Актор Гармаш - він гарний актор, але не в тему він там, зовсім не в тему. Єдине пояснення, по-моєму, це зробити так, щоб ту тітку, що зламала хребет на каменях, замочив саме він, а не Мазур (як в оригіналі). Пафосна бійка із Прохором на мечах на даху поїзда теж не сподобалася - не було там пафосу, в оригіналі, була тільки туга, що Прохор нічийого життя не цінував, навіть своєго, а тому й убивати його ніякого задоволення не вийшло. Не менш епічний вступ Мазура й Ольги в Шантарск - повне враження, що сцену американець знімав, що на постій не привчений нічого гарного в Росії бачити, тільки пияцтво, убивства й поголовне блядство. Ну й нарешті Ольга, що по книзі гине, а по фільму, звичайно ж, ні, тому що як інакше хеппі-енда не виходить. Млин, от, начебто б, дрібні деталі, але всією купою дуже сильно дратують, і задоволення від фільму зводять майже на ні.
Щось длинно в мене цього разу виходить, треба закруглюватися.
Спецефекти. Багато їх уже навкруги лаяли, тому лаяти не буду. Мене особисто не дратували - і в цілому вийшли не так вже погано, на четвірку з мінусом цілком. Палаючий Миронов, звичайно, вийшов огидно, та й у сцені з бійкою на даху поїзда дуже сильно видно, що задник силікатним клеєм приклеєний до переднього плану, але однаково - буває гірше. Он в «Майстрі й Маргариті» бюджет був - п'ять мільйонів доларів, і то зі спецефектами не зовсім добре вийшло.
Музика у фільмі гарна, саме як я люблю - така собі електроніка з легкою домішкою металу, а пару раз ще відмінна етниіка врубалася, щось таке чукотсько-ненецьке, я це дуже люблю.
По факті ж перегляду можна в цілому сказати наступне - фільма не шедевр. Зовсім не шедевр, дуже сильно не. Але дивитися, проте, можна, все дуже весело, цитатно й прикольно. Кому не сподобається, я не винуватий.
