А от є ще такий режисер - Сем Мендес. Товариш Мендес славен нам непоганим фільмом «Американська красуня» (American Beauty) і поганим фільмом «Дорога до загибелі» (Road to Perdition) з Томом Хенксом у головній ролі.
А ще наприкінці 2005 року він зняв мега-фільм Jarhead, у російському перекладі - «Морпехи», про війну в Іраку 1991 року. Лежав цей фільм у мене на гвинті ледве не з нового року, а отут саме терміново рецензія знадобилася. Камрад Брабус проїв мені всю плішину на предмет цієї самої необхідності, після чого я з почуттям нежартівливого нетерпіння засів за комп'ютер і прийнявся люто дивитися фільм.
Раніше я якось припускав, що шкурний підхід до зйомки фільмів - він в основному переважає винятково в нас. Я думав, що там, у позахмарних американських далечінях все зовсім не так, кіно знімають відважні незалежні режисери, які іскрять геть-чисто оригінальним креативом і випорожнюються наймогутнішими режисерськими знахідками. До розпачливого подиву, на ділі все виявилося, як сказав би товариш Сталін «совсем не так».
Тенденційність у виборі теми для зйомок дуже порадувала. Зрозуміло, що про нинішню війну в Іраку знімати ніяк не можна - там усе ще юрбами бродять національні американські інтереси, а про них ні півслова не можна вякнуть навіть самому відважному режисерові, навіть самому Сему Мендесу. Крім того, не всі іракські бабки поки ще лежать поділені серед певних американських кіл, там стільки бабок виявилося, що й за десять років не поділити. Про війну в Афгані 2001 року теж якось не зовсім зручно знімати - типу спочатку американці допомагали добрим талібам мочити СРСР, а потім ті ж американці мочать талибов, що різко озлобилися не зрозумій за що, - отут зовсім недобре могло вийти. Тому взяли тему війни 1991 року - бабки давно розділені й витрачені, солдатики сумують без патріотичної стрічки, і все таке. Тим більше, спливла видана в 2003 році книжка якогось Ентоні Суоффорда, що була солдата ВР США, що служив тоді в Іраку. Книжка оповідала про нелегкі будні рядового Суоффорда, вона сміло розповідала про те, як його, бідного, в армії били, і як нелюдськи принижували. Це теж дуже добре, тому що раніше такі проблиски дебілізма відбувалися по більшій частині в нас, а тепер, однак, і в Америці та ж ситуація. Прогрес, а як же.
Ну й от по бестселеру дембеля Суоффорда вирішили зняти фільм про жорстоку іракську бойню. І неважливо, що війна тоді тривала всього чотири дні - з 24 по 28 лютого. Неважливо, що втрат з американської сторони практично не було. Головне - сміло показати всі жахи й дивовижну несправедливість армії!
Показують, ага.
Починається фільм «Морпехи» зі сцени в учебці - типу новобранці коштують ладом, а перед ними ходить злісний сержант і репетує на всіх. А деяких - от жах! - навіть злегка поколочують. Що, щось знайоме здалося? Ні, звичайно, Сем Мендес в очі не бачив фільму Стенлі Кубрика «Суцільнометалева оболонка». Неважливо, що вступні сцени двох фільмів збігаються на 90%. Це чиста випадковість, не більше, тому що Мендес - він режисер автентичний, не те, що якийсь там паршивий Тарантіно. Неважливо, що й солдати, і сержант вийшли значно гірше, ніж в оригіналі. Більше скажу - навіть гірше, ніж у фільмі «9 Рота». Отут є над чим замислитися.
Після учебки салабони потрапляють straight to hell - тобто в Саудівську Аравію, забезпечувати операцію Desert Shield - тобто страхувати доблесний кувейтський народ від загребущих лабетів Саддама Хусейна, які можуть незабаром опинитися в цьому районі. Перед відправленням в Аравію солдатики видають по короткому інтерв'ю на камеру. Так, я знаю, що така ж сцена була в тієї ж «Суцільнометалевій оболонці», збіг, скільки разів можна говорити! Буває.
Головну роль у фільмі грає, звичайно, сам рядовий Суоффорд - актор Джейк Гілленхаал. Актор він, не будемо кривлятися, ніякий. Тобто суворо супитися а-ля Ніколас Кейдж у нього ще виходить, а от грати щось серйозне - це ні, це ніяк, це тільки через анальний вихід. Рядовий Суоффорд вийшов саме через анал - такий собі підороватий хмирь, у якого постійно жопа чешеться накоїти яку-небудь капость. Підороватість особливо могутньо проявляється в сцені святкування Різдва, де товариш Суоффорд танцює стриптиз перед своїми товаришами по службі. Сильно, сильно.
Природно, іде час, починається операція Desert Storm, і наші шибеники - саме отут! Вони в числі перших зачищають Кувейт від іракських загарбників і в тому ж числі уриваються на територію суверенного Іраку. Сцена під обстрілом сильно схожа на сцену висадження з «Порятунку рядового Райана» - ну й що? Це ж військові фільми, вони всі один на одного схожі. Сцен, більш-менш схожих на військові, у фільмі всього одна, і це правильно - не фіг отут вражати масштабом! Отут кіно зовсім про інше. Про що - стає ясно трохи пізніше. Відважні американські бійці за загальне щастя йдуть собі і йдуть не зрозумій куди й не зрозумій навіщо - чисто «Володар Кілець». Вони проходять через поле зі згорілими автомобілями, у яких сидять згорілі заживо після нальоту американської авіації іракці, і, не знайшовши місця більш пристойного, сідають відразу перекусити. Зміст сцени знову вислизає - це до чого було показано? До кінця дня вони приходять на палаюче нафтове поле й приймаються рити на ньому ями. Потім вони перестають рити ями й знову кудись ідуть. Потім вони, нарешті, приходять, але виявляється, що війна вже скінчилася, і вони можуть іти додому.
Уявляю їхню радість.
Був в 1999 такий фільм - «Три королі» із Джорджем Клуні, так там усе було значно бодро показане.
Знято неначебто спритно, кілька моментів відверто гарні - в основному на нафтових полях - чисто Doom II. Музика мені теж сподобалася, дуже в тему й до місця. Актори не сподобалися зовсім. І зміст теж зовсім не сподобався, тому як немає там його - змісту. Зовсім.
Закінчується фільм глибокою думкою, що кожний з нас носить свою пустелю в собі. До чого це було, залишається незрозумілим.
Окремого бонусу заслуговує переклад. Давненько такого відстою не чув, дуже давно. Перекладач уважно слухав фільм, але розумів не все, тому говорив все що в голову залізе, сміло переінакшуючи деякі правильно розчуті слова.
Приклад:
- Noun: Jarhead. A slang for a Marine.
- Вони робили собі татуювання, щоб зрозуміти, хто є хто.
- I can hear their fucking bombs already.
- Я ще не бачив навіть вибуху бомби.
- And I am fucking scared, yeah.
- І мені нітрохи не страшно, повірте.
З таким перекладом далеко підеш, так- так. І без того гидотне почуття від фільму різко збільшується. Мабуть, у цьому й полягало завдання перекладача - загадити фільм до упору. З завданням перекладач упорався на міцну п'ятірку.
Підсумок - фіговато, однак. Дивитися не рекомендую.
