Рецензія на фільм «Self/less. Ціна безсмертя»
Стать Райаном Рейнольдсом

Людський організм зношується, подобається нам це чи ні. У одних це трапляється раніше, у інших – пізніше, але кожному з наших тіл відведено лише певну кількість днів на цій планеті. Помирає тіло-помирає і свідомість. Але самі егоїстичні і недовірливі уми планети вважають, що смерть можна обдурити, здобувши собі ще кілька десятків років. Але якою буде ціна переміщення свого розуму в молодіше і здоровіше тіло?

Фільмографія індійського режисера Тарсема Сінгха, який працює в Голлівуді, налічує зовсім не багато фільмів, але зате є досить строкатою в жанровому плані. І якимось чином навіть його не особливо вшановані більшістю глядачів фільми все одно примудряються отримати якусь технічну номінацію на «Оскар». Тільки навряд чи це загрожує його новому творінню під назвою «Self/less», де за гучними фразами про винахід безсмертя, зрозуміло, для обраних людей, ховається смиканий екшен, вражаючий своєю безглуздістю.

У кого б переселити вмираючого багатія у віці? Звичайно в того, хто виглядає, мінімум, як Райан Рейнольдс. За менше сотні мільйонів, звичайно, ніхто платити не буде. Зате такої швидкої адаптації до нової оболонці ви, напевно, ніколи ще не бачили. Згадується «Доктор Хто» з його регенерацією, якому кожен раз доводиться дуже несолодко адаптуватися до нового тіла, хоча він це робив багато разів. Тут же герой адаптується практично моментально, а потім ще й отримує разом з новим тілом в подарунок цілий набір бойових навичок. Рейнольдс весь фільм намагається здаватися старше, щоб відповідати віку переселеного в його тіло розуму, але це вдається частково, та й тільки в основному через голос, який належить попередньому тілу головного героя.

З самого спочатку магнат-архітектор Деміен, якого переселять в молоде тіло, у втіленні Бена Кінгслі виглядає дуже втомленим від життя. Він досяг висот у кар'єрі і шкодує лише про те, що зіпсував свої стосунки з дочкою. Хоча з його коштами і можливостями, він міг чи не кожні вихідні посилати за нею приватний літак і проводити з нею разом трохи часу. Йому залишилося лише знайти спосіб попросити прощення так, щоб дочка його пробачила і тоді він міг би з чистою совістю померти. Але замість цього він вирішує переселитися в молоде тіло і втекти від усіх проблем одразу. Наочний приклад того, що вік не є запорукою справжньої мудрості.

Інші другопланові ролі, в тому числі і того самого таємничого керівника організації з обміну тілами, також виконали британські актори, серед яких виявилися Меттью Гуд, Віктор Гарбер і Мішель Докері. Правда, розчаровує, що останній дали всього-навсього кілька сцен. Але все одно приємно бачити на екрані хоч зрідка когось, хто не замішаний у всьому цьому божевіллі з пересадкою розуму.

Тут достатньо моментів, які для розвитку сюжету не роблять нічого, окрім відтягування кінцівки. Як, наприклад, поїздка головного героя до дружини вченого, що завершилася, до того ж, абсурдною сутичкою в будинку престарілих, яку ніби ніхто і не помітив. Творці спробували запхати кілька філософських питань у рамках екшену, що погано поєднується і виглядає безглуздо. Звичайно, можна було б порозмірковувати про моральність даних персонажів та їхніх дій, але тут все зводиться до одної-банальної істини, полягаючої в тому, що не можна жити за чужий рахунок. Найпростіше сказати, що не знаєш, звідки вони взяли для тебе нове тіло. Ось тільки головний герой і не хотів цього знати. Адже Очевидно, що якщо тіло вирощується штучно, то у клієнта напевно б запитали про його побажання і створили б йому нове на замовлення. Тільки клієнти віддавали перевагу ставити поменше питань, взяти тіло і втекти на захід сонця. Адже чим менше знаєш, тим міцніше будеш спати в своїй новій шкірі.

Мало того, що дію розтягнули майже на дві години, так ще й постійно задаєшся питанням про те, чим взагалі іноді думали сценаристи, придумуючи деталі сюжету. З подібного найбільше повеселило місцерозташування надсекретної лабораторії, заробляючи на кожному клієнті сотні мільйонів. Ну, хто в здоровому глузді розташує її в якомусь затхлому складі, причому без гідної системи безпеки? Купа менш цінних об'єктів зараз охороняється набагато краще. Так і творцям фільму на замітку – якщо всередину людини ось так помістити шматочок металу, коли його засунуть у величезний магніт, то не вийде він звідти таким цілим і неушкодженим.

Єдине, що освіжає у «Self/less», так це місце дії. У США дійсно є купа різних колоритних міст, які ми недостатньо часто бачимо в кіно. Нью-Йорк і Лос-Анджелес вже набридли, і тут нас, нарешті, відправляють в Новий Орлеан. Тільки це місто, що живе у своєму музичному ритмі не зовсім підходить під таку історію з перестрілками і погонями.

В результаті «Self/less» виявляється фільмом, який розрахований в основному на шанувальників Рейнольдса. Без нього він навряд чи з'явився б на світ, адже такий сценарій може витягнути лише відоме привабливе обличчя (тіло). Тільки на сцени без сорочки особливо не розраховуйте.

Напевно, не тільки вмираючий мільйонер захотів би опинитися раптом з тілом Райана Рейнольдса, але навряд чи це гарна ідея.