Рецензія на фільм «2012»

Насамперед, задамося питанням. А чому такі фільми, тобто фільми-катастрофи, затребувані? Чому на їхнє виробництво готові витрачати величезні гроші, люди готові юрбами валити в кінотеатри? Найпростіша відповідь - люди хочуть видовища, кіностудії їх роблять. Усі задоволені.

Не все так просто. Перше. В останні роки фільми, зняті Голлівудом, переповнені насильством, неймовірною агресією, пристрасною волею до перемоги, активністю персонажів. Відповідь тут проста. Життя сучасної людини нудне та сіре, у житті абсолютної більшості прямої агресії, не кажучи вже про смертельну небезпеку, ні. Тому Голлівуд робить сурогати сильного, стрімкого, агресивного життя, де немає місця обивательській ввічливості, боязкості. Друге. Загальне захоплення містицизмом, езотерікою і т.д. Навряд чи хто з нас жодного разу не чув про планету Нібіру або кінець світу по календарю майя. Люди бажають містики, неіснуючих відчуттів.

Картина ця не така проста, якою може здатися на перший погляд. Так, дуже гарний, технічно зроблений, видовищний фільм. Не буду тут описувати всі спецефекти, катастрофи й т.д. Не дуже важливо. Цей фільм більше, ніж просто екшн.

Сюжет не унікальний, але він реалістичний, мотивація персонажів не виглядає надуманою, тому що борються вони не за все людство, а за себе, своїх рідних. Мотивація сугубо індивідуальна, і це змушує повірити в правдивість того, що відбувається. Якби олігарх Юрій Карпов раптом розжалобився й взяв тих, хто летів з ним на літаку, це було б абсурдним. Але він бажає лише врятувати своїх дітей, і, рятуючи їх, сам гине.

Сюжет як би розпадається на кілька частин. По-перше, вищий рівень. Президент США, його адміністрація, план порятунку й т.д. По-друге, родина Кертіса, відносини в ній, любовний трикутник: Кертіс, Кейт і Гордон. По-третє, олігарх Карпов, його оточення, родина. По-четверте, китайська родина. Разом, ми маємо чотири міні-сюжетних лінії, які, почавшись у різних місцях і на різних рівнях, перетинаються, а наприкінці сходяться воєдино. Це позитивно. Сюжет складний, багатобічний, розвивається за принципом напруженої вгору спіралі, тобто від хвилини до хвилини наростає напруженість, подійна насиченість і паралельно із цим наростає частота й масштаб катастроф. Варто визнати, упор зроблений на технічний бік. Більше того, дивно, що сюжет таки присутній і на належному для фільму-катастрофи рівні.

Персонажі ставляться в критичну обстановку. Саме в такій обстановці можна зрозуміти хто є хто. І що ж ми бачимо? Абсолютна більшість людей, як і заведено будь-якій розсудливій людині, думають тільки про себе й ще кількох людях.

Чи несе фільм у собі якісь ідеї? Безумовно, хоча їхню якість можна поставити під сумнів. Перша - треба жити дружно, не можна побудувати щастя на костях інших. Уособленням цієї ідеї є Едріан Хелмслі (науковий радник президента). Його антиподом - Карл Анчьюзер (начальник штабу). Зрозуміло, на чию сторону підводить нас . Банально та віддає дешевим кисломолочним гуманізмом. Про яке людинолюбство може йти мова, якщо із шести млрд. чіл, як мінімум п'ять (не вважаючи Африку) загинули, а на ковчегах є місце для 400.000? Врятувати пару зайвих тисяч, коли мова може йти про загибель цілого ковчега, у якому перебувають кілька десятків тисяч? Хіба це є справжня любов до життя? Ближче до кінця фільму, запускаючи юрби в один з ковчегів, ті, хто віддали наказ про це прирікають ковчег на загибель і рятує його лише чудо. Зовсім не розумно. Але... А якщо кожний з нас виявився б у такій ситуації? У ваших руках можливість зберегти додатково 100 чоловік, ризикуючи тисячею? Тим більше, якщо ви бачите юрби, які можуть вижити тільки завдяки вашому слову? Тут ми впритул підійшли до проблеми мінімального й максимального гуманізму.

Мінімальний гуманізм - зберегти всяке життя, поза залежністю від її якості. Максимальний - зберегти тільки краще життя. Едріан Хелмслі стоїть на першій позиції, втім, як і вся сучасна «західна» культура, у всякому разі, потенційно, декларативно. Кожен з нас, нехай і не усвідомлено, вважає, що кожна людина має право на життя, поза залежністю від його особистих якостей, здатностей, інтелектуального рівня. Карл Анчьюзер вважає, що порятунок можливий тільки для найбільш гідних. Гідні тут - це люди, які мають гроші та владу.

Виникає питання. А чому багаті, а мультімільярдери й вищі чиновники урядів країн Великої вісімки (помітьте, про лідерів інших країн нічого не сказане, тобто вони надані самі собі...), гідні порятунку, а звичайні люди ні? Варіант. Ці люди виявилися найбільш заповзятливими, цілеспрямованим, вольовими, і тому вони, апріорі, краще звичайної людини, яка задовольняється малим. А якщо багатство дісталося в спадщину? А дітей, вони теж гідні? Так, оскільки їхні батьки мають можливість дати їм путівку в життя, а інші ні.

Але як бути з людьми, які, не маючи багатства, є особистостями набагато більш шляхетними, творчими, ніж мільярдери. Хіба мислитель, письменник, актор не гідні? Хіба вони гірше багатих і незмірно менш творчих особистостей?

Втім, вищенаведені питання не важливі, оскільки ті, у кого в руках влада, завжди мають можливість забезпечити собі право на життя на шкоду масі. Нарешті, ковчеги не могли б бути побудовані без колосальних вкладень, на яке не пішло б жодне уряд.

Фільм по-справжньому надривний, драматичний. Я говорю не стільки про апокаліпсичні картини смерті цілих країн і народів. Це не більш ніж фон, глядач не так сприймає відхід під воду цілих міст, як смерть конкретних людей. Майже всі другорядні персонажі гинуть: індійський астроном, олігарх Юрій Карпов, божевільний Чарлі, Гордон, льотчик Сашко, президент США, індійський лама... Зрозуміло, драматизму могло б бути й більше. Як завжди, не вистачає смерті ключових персонажів, такі епізоди могли б внести у фільм куди більший трагізм. Тут є розпач, хаос, незначність людини перед обличчям стихій, але... неймовірне везіння ключових персонажів змазує цей ефект. Також слід зазначити «падіння ідолів», тобто тих матеріальних цінностей, які в масовій свідомості асоціюються з конкретною країною, а всі вони разом - з т.зв. «людською цивілізацією». Собор Святого Петра, статуя Христа в Ріо-де-Жанейро, Ейфелева Вежа. Як не дивно, немає катастрофи Статуї Свободи... Думаю, це настільки приїлося, що режисер вирішив не вставляти цей штамп.

Що ще примітно у фільмі? Позиціювання США, як держави. Помітьте, керівники G8 виступають як об'єкти політики США. На початку картини, президент Вілсон виступає носієм істини, який знає, що грозить планеті й саме американській стороні пропонує план. Ближче до кінця, Едріан Хелмслі звертається до лідерів країн із пропозицією відкрити ворота. В обох випадках суб'єктом є США, інші лише пасивно схвалюють. Думаю, це відбиває уяву більшості громадян США про роль своєї країни у світі.

Тепер про технічний бік. Що тут сказати. Все просто на висоті. Катастрофа хмарочосів, Собору, розлами землі, міста, які йдуть під воду, колосальної сили виверження - все виконано на настільки високому рівні, що комп'ютерного моделювання не видно. Що ні дивно при бюджеті в 200 млн. $. Звукова частина також на висоті. Ви начебто перебуваєте всередині катастрофи. Катастрофа розвивається по висхідній, від невеликих тріщин, до багатокілометрових цунамі, вибухів земної кори, знищення всіх материків. Мабуть, майбутній крок режисера - це буквальне, фізичне знищення Землі, розкол її на кілька частин. Все це створює відчуття повного занурення, укупі з непоганою грою акторів, загальним розжаренням, драматизмом.

Що негативного у фільмі? По-перше чорний гумор, який б’є через край, сильно псує драматизм картини. Бабульки, посередині загальної катастрофи, які хвилюються про курячі яйця. Авіаносець, який падає на голову президенту Вілсону й т.д. Гумор, нехай і чорний, у таких картинах не до діла.

По-друге, герої як завжди все встигають в останню секунду; їдуть, злітають, ледь випереджаючи тектонічний розлам, задраюють люк ковчега. Прийом настільки приївся, що майже не випробовуєш хвилювання, дивлячись, як буквально в метрі за машиною розламується земля. Заздалегідь знаєш - вони-те виживуть.

По-третє, банальне експлуатування теми мінімального гуманізму, кисломолочного людинолюбства.

Четверте - наявність безлічі штампів: з будь-якої точки Парижу видні Ейфелева вежа, персонажі встигають все в останню секунду, стихія дає персонажам час попрощатися, поцілуватися, сказати патетичні слова й т.д.

П'яте, занадто оптимістичний кінець. Всі живі, здорові, пливуть по безтурботному океані до мису Доброї Надії. Загибель усього людства, повна невизначеність відносно майбутнього повинна була шокувати людей так, що навряд чи знайшлося місце радості. Крім того, Еммеріх залишив надію у вигляді Африки (мабуть з політкорректності).

Які можна дати оцінки фільму по десятибальній шкалі?

1. Технічна сторона (спецефекти, звук, зйомка) - 10

2. Сюжет - 8

3. Гра акторів - 8

4. Мотивування персонажів - 8

Разом - 8,5