Рецензія на фільм «2012»

Вчора відвідав прем'єру фільму Роланда Емеріха «2012» у нашому повітовому містечку. З'явився до каси за півтори години до початку фільму - половина квитків уже була розкуплена. Що характерно, була розкуплена й половина квитків на наступний сеанс, через чотири з половиною години. Я відразу зрозумів - інтелектуалам фільм не сподобається. Ну, якщо він викликає такий інтерес у напівписьменного бидла, яке населяє наше глибоко індустріальне місто.

З користю провівши годину до початку, заявився в зал, благо запускати туди почали сильно заздалегідь. Це, виходить, щоб усі встигли прийти й розміститися. При цьому помічу, що кінотеатр «Байда», де проходив перегляд - він великий. Крісла поставлені тісно, що створює неабиякі незручності при займанні своїх. Плюс бічні місця за антикризовою ціною у двадцяточку. Загалом, зайнятий виявився весь зал, наповнюваність склала відсотків 95%. Підозри про бидлофільм ще більш підтвердилися.

Ну, почався сам фільм. Спочатку показали, як розумні індуси у себе в Нью-Делхі помітили, що Сонце нині шпарить як скажене й випромінює як стопяцот тищ Чорнобилів разом узяті. До речі, про Чорнобиль знають всі, а про ядерну аварію на Трі-Майл Айленд чогось згадувати не прийнято, хоча там зараження теж було ого-го. Але оскільки аварія трапилася в Цитаделі Світла й Добра, говорити про неї не комільфотно. Інша справа моторошний вибух у моторошному радянському Мордорі! Втім, зараз не про це.

Сонце, стало бути, випромінює. Індуси, зрозуміло, у паніці, їм і так надто тепло в жовтій жаркій Індії. Рятуйте! На допомогу терміново мчить добрий американський доктор Адріан Хелмслі (звичайно, чорний як ніч), щоб у жаху поцокавши язиком, метнутися назад у штати й відрапортувати особисто президенту щось начебто «Все пропало, шеф, все пропало!». Президент (теж чорний) негайно збирає «Велику вісімку» і пояснює їм важливість ситуації. Російський президент намагається чогось возбухати, але його швидко затикають.

Звичайно, світові лідери знаходять найбільш прийнятне рішення в сформованій ситуації. Ні, вони не будують підводні міста, щоб урятуватися від пекельної радіації. Ні, вони не будують надводні притулки в океані, щоб протистояти страшним приливним хвилям. Вони навпаки - будують штук сім кораблів, щоб посадити туди найбільш багатих громадян (за гроші) і в такий спосіб урятувати найкращих планети перед обличчям світового катаклізму. Питання, яким чином ці кращі будуть себе забезпечувати хавкою та барахлом при загиблому виробництві, не ставиться й не піднімається. Хулєтам, головне - соціальна справедливість. Виживе той, у кого є гроші.

Ситуація тим часом стрімко погіршується - у зв'язку з радіацією, фінансовою кризою й епідемією свинячого грипу, дрібні нейтрино, які раніше мирно літали в повітрі, геть-чисто озвіріли й руйнують все, до чого доторкнуться. А оскільки їх багато, вони зруйнують взагалі все, і навіть земну кору, у результаті чого земні материки розваляться в шматки, полярні шапки ростануть і взагалі Земля налетить на небесну вісь.

За прогнозами розумних індійських астрологів, загальний карачун наступить не пізніше грудня 2012 року. Але американці індіанцям не вірять - що взагалі ці дикуни можуть нормально пророчити? - і будують кораблі, не поспішаючи.

А тим часом, простий американський письменник Джексон Кертіс (Джон Кьюсак) працює шофером у російського мільярдера Юрія Карпова (Златко Бурич). Юрій товстий, м'ясистий, жадібний і неохайний - як і заведено росіянину. Але в нього є й одне безсумнівне достоїнство - він купив квиток на пароплав зі сріблистим крилом, а виходить, причепившись до Юрика, можна спробувати врятуватися, коли наступить триндець. Чим, власно, Джексон і займається всі дві з половиною години фільму.

Але що це я все про сюжет та про сюжет? Він, як можна було переконатися вище, геть-чисто дурний. І навіть, не побоюся цього слова, тупий. Але що нам сюжет? Фільми-катастрофи ми любимо не за це. А вже фільми Роланда Еммеріха - двічі не за це. Всі ми бачили «День незалежності» зі злісними прибульцями, героїчним президентом і бравим чорним головним героєм. І «Післязавтра» з дивовижними природними вибрыками теж бачили. От й у цьому випадку ми маємо гібрид із цих двох безумовно вдалих проектів - героїчний чорний доктор рятує доньку самовідданого чорного президента на фоні жахливої катастрофи й загибелі всієї цивілізації.

Як нескладно здогадатися, головне в даному фільмі - зовнішня сторона. І, треба помітити, у цьому випадку картинка око радує дуже вже сильно. Всі гроші на квиток відбилися при першому ж проїзді лімузина по місту, яке розвалюється, двічі відбилися під час драпу від вулкана, який вибухнув, а вже наскільки я збагатився до кінця фільму - не передати. Як фільм-катастрофа фільм собі просто не має рівних, порівнювати нема з чим. Під час перегляду не менш десяти разів вчіплявся в крісло, завиваючи від захвату. Двісті мільйонів бюджету відпрацьовані до останньої копійки.

Але Еммеріх не був би Еммеріхом, якби не напихав у фільм зовсім дивовижну кількість пафосу й слізних моментів. Незважаючи на те, що катаклізми - суть безмозка природа, вона щораз терпляче чекає, коли сини зворушливо попрощаються з батьками, брати із сестрами, а донька вдосталь поплаче в трубку, приймаючи суворий вибір папки-президента. Хоча, треба думати, зроблене це було не даремно - присутня зі мною на перегляді дівчина рази три відчутно сплакнула. Три - це документально зафіксовано, мініма, можна сказати.

Взагалі ж, питання про те, йти на даний чи фільм ні, навіть не стоїть. Звичайно ж, однозначно йти. Як відпочинок для мозків підходить ідеально, картина кінця людської цивілізації вибудувана неабияка, аматорам масштабних картин сподобається однозначно. Ну, і супровідні аматорів дами теж не будуть розчаровані.

Відмінний фільм, потрібно дивитися.