Рецензія на фільм «7 життів»
Це взагалі нормально?!
Фільм, безумовно, непоганий з погляду режисури й акторських робіт, але сценарій картини досяг небаченої досі глибини ідіотизму, чим і звів нанівець багато позитивних моментів. Почнемо із самого початку й, боюся, мені не вдасться обійтися без спойлерів.
Бен Томас - незвичайний агент податкової служби. Він шукає в базі платників податків людей з великими заборгованостями й усіляко намагається їм допомогти зворушливо-ідіотськими методами. Але вибір Бена падає не просто на боржників, а на боржників з великими проблемами в галузі здоров'я: на сліпого музиканта, на просту дівчину з неоперованим пороком серця, на дитину, якій потрібна пересадка кісткового мозку, на хокейного тренера, якому необхідна нирка. Загалом, задуми Бена невідомі до кінця фільму, на цьому поки й зупинимося. Відзначимо тільки те, що Бен шукає воістину гарних людей, тому що його незамінної «допомоги» дійсно на всіх не вистачить.
В процесі відбору «обраних» він усіляко перевіряє їхній ступінь «гарності» тому що не хоче помилитися у виборі. Іноді ці перевірки виглядають як зворушливі бесіди про сенс життя, іноді вони зводяться до простого приниження випробуваного. Мабуть, до кожного потрібний індивідуальний підхід...
Далі з'ясовується, що Бен Томас пережив страшну автокатастрофу, яка відбулася через його провину, в якій загинуло багато народу, у тому числі і його дружина. Аварія відбулася через неуважність і незібраність Бена, злого наміру в нього, зрозуміло, не було, але він вирішив, що його життя втратило будь-який сенс, і подумав, що він не вартий прощення. Отоді в його запаленому мозку й виникла «шляхетна» ідея розібрати себе, здорового й сильного чоловіка в розквіті сил, на органи, щоб роздати себе вдячним потерпілим. Бен не пішов у рятувальники, не заснував фонд боротьби зі СНІДом, а по примсі сценариста вирішив виявити кмітливість і зробив безглузде самогубство.
Коротше, мораль цієї байки така, що важкі життєві провини треба викупати кров'ю, і немає тобі прощення навіть якщо твоя провина - лише випадковий збіг обставин. Дуже «життєстверджуюча», знаєте, точка зору. Але виникає питання, чи достатня провина за написання таких сценаріїв для спокути вищеописаним способом? По-моєму десь поруч...
Що стосується акторів, то Уілл Сміт уже порядно набрид подібними ролями. Він завзято видавлює сльози у всіх фільмах підряд незалежно від жанру. Не став виключенням невиразний «Я - легенда» і навіть в «Хенкоку» знайшлося місце для сумної мордочки Сміта. На мій погляд, явно нездорова тенденція. В цілому акторська робота непогана, але «лицар сумного образа» вже порядно дратує.
Розаріо Доусон цілком стандартна, але її з Беном любовна історія після вищеописаного вчинку виглядає брутально й вульгарно. А момент, в якому вона пильно дивиться в очі персонажа Вуді Харрельсона, знаючи, чиї це насправді очі, так й взагалі віддає якимсь канібалізмом.
Вуді Харрельсон і Баррі Пеппер у фільмі просто побували присутніми, але їхні малюсінькі ролі на більше, мабуть, і не були розраховані.
Режисура посередня, хоча гріх жадати від мелодрами чогось більшого.
У підсумку ми маємо сльозоточиву мелодраму з явними перегинами в галузі драматизму. Склеплено фільм професійно й гідно, але товариш Грант Ніпорте відповідальний за сценарій явно їв під час роботи якісь не ті грибочки, а подібне баловство ніколи до гарного не приводить. Такої вульгарно-альтруїстичної кінцівки ще не було у світовому кінематографі... Скажу чесно, що попередній фільм Габріеле Муччіно зі Смітом у головній ролі мені сподобався більше.
P. S. До речі, отрута медузи задіяної у фільмі (box jellyfish - морська оса або медуза-коробочка) проникає в усі людські органи, роблячи їх непридатними до пересадження.
