Рецензія на фільм «Супергеройське кіно»

Тривалий час перебував у відрядженні, через те запустив написання своїх дотепних, скажено талановитих заміток на сайті. Та й нема чого було дивитися, за великим рахунком. Але тут згадав, що 28 березня вийшла чергова тупа американська пародія «Супергеройське кіно», і радісно кинувся на перегляд. Викладаю про сюжет, його втілення й власно, враження від перегляду.

Рік Райкер (Дрейк Белл) - типовий лузер-невдаха, і відмінно це розуміє. З дівчатами в нього не клеїться, у компанію не приймають, так ще в школі його постійно задирає місцевий красень Ленс, який зустрічається з першим ріковим коханням Джилл (Сара Пекстон), і це геть-чисто розбиває останньому серце.

Але й загалом Рік теж ідіот і кретин – то в собаче гівно вляпається, то обприскає сорочку афродизіаком для тварин, то наблює в акваріум. Це передалося йому ще від батька, і трохи від дяденьки (Леслі Нільсен), з яким він живе.

Але все круто змінюється, коли при екскурсії по секретній науковій лабораторії Ріка кусає генетично модифікована бабка! Він одержує суперсилу й супершвидкість, а з долоньок у нього починає рости волосся (тут, щоправда, я не зовсім впевнений, що справа в бабці), і хлопчик розуміє - йому призначено стати супергероєм! У цій думці його запевняє професор Ксав’єр, який їздить на інвалідному кріслі, замаскованому під унітаз (або навпаки) і утримує школу для Особливо Обдарованих Дітей (неазіатського походження).

Ну й до кінця фільму, Ріку доведеться розібратися зі своїм даром, знайти кохання і покінчити з лиходієм Пісковий Годинник, який задумав вчинити масовий геноцид, щоб самому залишатися вічно молодим, вічно п'яним.

Перед переглядом чув багато лайок від різних товаришів на адресу даного фільму. Мов, винятково тупий і не смішний жодного разу. Відповідально заявляю - по першому пункті все чиста правда, а по другому - це вони погарячкували. Особисто я місцями гоготав настільки голосно, що в кімнату до мене постійно заглядали - що за дивні звуки доносяться?

Глумляться у фільмі загалом над « Людиною-Павуком», звідти стягнуті всі основні сюжетні моменти. Хвилин сім-сім з половиною присвячено «Людям Ікс» (ця сюжетна лінія, до речі, зненацька обривається), і секунд тридцять-сорок - «Фантастичній четвірці», чисто для галочки. З одного боку - це погано, спиратися всього на один фільм. З іншого боку - не дуже, тому що навіть з одного тільки «Спідермана» можна, як виявилося, витягти багато різного смішного.

В «Супергеройському кіно» традиційно багато чорного американського гумору - бабусю закинуло в бетономішалку, руку прибили виделкою до столу, Папа Римський майстерно пробиває по морді Далай-Ламі. Це не кажучи вже про традиційний ураганний пердьож. Якщо таке не подобається - ловити у фільмі, у принципі, нема чого, і дивитися його сенсу немає. Але оскільки я люблю не інтелектуальні жарти, а навпаки - смішні, то мені загалом все сподобалося.

З інтелектуальних жартів присутня рівно одна: коли помираючий батько каже маленькому ще Ріку: «Продавай акції цієї дрібної компанії «Гугл», це пустушка...купуй «Енрон». Як запеклому економістові, було смішно.

Актори, традиційно для пародії, ніякі. Леслі Нільсен в образі пристаркуватого життєрадісного ідіота традиційний, і не більше. Памела Андерсон у ролі невидимої коханки Ксав’єра - знов-таки традиція для комедій. Головний (супер)герой - типова вівця, і в цьому образі непогано себе показав, так. Але в такому жанрі на акторські роботи, напевно, і не варто дивитися. І я не дивився.

У цілому - звичайний тупий регот на зразок «Знайомства зі спартанцями». Подивився не без задоволення.