Новини про фільмХроніки Нарнії: Принц Каспіан (2008)

Будучи малорелігійною людиною, фактично атеїстом, нещодавно подивився фільм, що роз'ясняє, на цю тематику. Фільм називався «Код да Вінчі».

Взагалі фільми, у яких щось там скидають і розвінчують, я інакше як з жалем дивитися не можу, дуже вже це все жалюгідно виглядає. Але отут довелося зробити виключення - такий галас навколо даного твору, що книги, що фільму, підняли, що не подивитися було складно.

Тим більше, що всі, куди не плюнь, уже фільму подивилися. А з тими, які фільму дивилися, жарти погані - вони відразу починають дивитися на всіх інших, які ще не дивилися, звисока. І зрозуміло піддають цих самих всіх, а значить і мене, самому гострому кізму. Найгострішому. Не в силах терпіти, таки приєднався до армії тих, хто подивився.

Тим більше, що підігнали непогану рулонку нібито DVD-шної якості, так що спокуса ще збільшилася. Як це говорив відомий камрад Оскар Уайльд «кращий спосіб побороти спокусу - піддатися їй». Піддався. DVD-шна якість виявилася на перевірку не цілком дівідішною, але, як говориться, через брак господарки маємо куховарку. Тим більше, що й куховарка - теж така досить нічого собі вийшла.

Каюся відразу, книжку я читав, ще давно. Не в оригіналі, щоправда, у перекладі. До такої неймовірної самопожертви я ще не доріс. Але, зрозуміло, ведуться роботи. Отож - книгу читав, а тому приблизно уявляв, про що піде мову. Тож, до речі - книга мені не сподобалася. Примітивно якось. Тим більше, зацікавившись предметом, поліз у джерела й прийнявся з'ясовувати, що сучасна наука думає по всьому цьому приводі. Викопав порядно, але про це - трохи пізніше.

Зараз - про фільм.

Дивився із двоїстим почуттям: з одного боку, всі маститі критики фільм уже подивилися й люто висловили із цього приводу своє високе «фе». Власно, думку можна було ховати ще на Канському фестивалі, на якому він продемонструвався вперше. Після цього, протягом уже двох тижнів кожний що подивився приєднувався до стрункого фекаючему хору. У таких умовах скласти позитивне враження трохи важко. Скажемо прямо - складно. Але я все-таки спробував.

Ну отож - не все так страшно, як могло здатися. Інтрига закручується досить добротно, убивства там, розслідування. І так далі. Фільма розвертається динамічно. Хенкс у ролі головного позитивного інтелектуального героя скакає по вулицях як молодий козлик. Дівка, його супровідна, акторка на ім'я Одрі й прізвища Тоту ( Амелі з однойменного фільму) скакає теж, усе без обману. За ними биком тупотить лиховісний комісар поліції Фаш у виконанні Жана Рено. (При слові «комісар» завжди пригадується старий анекдот: повзе після бою поранений комісар, тягне на собі ще більш пораненого бійця. Боєць: Комісар, кинь... Кинь, комісар, ну що ти.... Комісар... Комісар, кинь.... Так не мене, а рацію! - Але зараз не про це). За капітаном, гримотячи веригами й натільними хрестами, скакає ще більш лиховісний маніяк-чернець у маскувальному каптурі, підперезаний мотузкою. Ледве відстав, важко дихаючи, біжить товстий і підступний італійський кардинал Арінгароса (у перекладі з італійської - «червоний оселедець») - власне кажучи, винуватець всієї цієї катавасії. Іде позаду клишоногий дядько Лі Тібінг (такий собі Гєндальф, або Магнето) - англійський актор і лицар, людина й пароплав Ієн Маккеллен. По правді сказати, він саме нікуди не біжить. По-перше, йому це досить складно, у нього в руках два лижні ціпки, і він на них опирається, а ще часом славно б'ється. По-друге - навіщо? Всі й так біжать саме до нього, тому що він дуже розумний, і відразу все всім пояснить і розповість.

Є думка, і не тільки моя, що по суті дана мега-фільма сильно нагадує російську народну казку «Ріпка». Дідка там за бабку, бабка за внучку.... Мишка за кішку, кішка - ам! - і зжерла. Щось таке.

Але, незважаючи на деяку загальну дурість, все йде досить нічого собі. Знято непогано, нічого особливого, але непогано, діалоги прописані, і в порівнянні з оригіналом, помітно втрамбовані. Є навіть пара-трійка непоганих спецефектов у дусі каналу «Діскавері».

Іншими словами - з погляду зовнішнього фільм вийшов досить непогано. Але як тільки мова заходить про зміст - отут відразу гаси світло. Хоча, загалом, без різниці, гаси не гаси, у нас нічне бачення.

Увага, спойлери! Якщо раптом хтось ще не дивився (невже є такі?) - будьте вкрай обережні!

Що це за Пріорат Сіону? Що це за таємниця, яку потрібно дві тисячі років зберігати за сімома печатками? Що Ісус був людиною? Ну бля, яка ж це таємниця? Це єресь, всім давно й добре відома.

До речі, може я чогось не розумію, але взагалі-то на чолі пріората повинен стояти пріор - тому він так і називається. При яких отут справах Великий Магістр? Товариш Ден Браун не в курсі, що Великий Магістр - це масонський термін?

Що таке Опус Деі? Якого Вейдера вони взагалі вплутались у всю цю історію? Хто ще знаходиться в моторошному ордені, крім товстого єпископа, капітана Безю Фаша, і ченця-маніяка?

Ну й на закуску головне питання: Чому Жак Соньєр не сказав своїм однополчанам: «У випадку моєї смерті зв'яжіться із Софі Неві й візьміть її під свій захист? Що за ідіотський задум з кодами, криптексами, і постійною біганиною з однієї країни в іншу?

Оккам ріже вени своєю бритвою, коротше.

Ну й звичайно питання фактологічного змісту. Те, що я отут накопав за день, може сміливо повторити будь-який бажаючий.

Що за сутички між християнами і язичниками в Древньому Римі? У четвертому столітті н.е. християни становили 4% від загального населення Римської Імперії, служили в армії, і були повноцінними громадянами.

Що за мільйони спалених "вільнодумних жінок" у Середні Століття? Які жінки-проповідники? Що вони там собі "вільно мислили"? Спалювали, звичайно, але зовсім не тільки жінок, а й чоловіків, на загальних, так сказати, підставах, і зовсім не в мільйонних масштабах. Хоч би історію Європи почитав би товариш Браун, бля. Хоч би довідався, що в Середні Століття не було жодного жінки-проповідника. За винятком, зрозуміло, Марії Кюрі.

Що це взагалі за Грааль? Грааль - це середньовічна європейська легенда, приблизно ще язичеського німецького походження. Вона ніяк не могла згадуватися в Біблії, тому що Біблія була остаточно написана років за 800 до появи самого поняття "Грааль".

Що за апокрифічні євангелія? Переважна більшість дослідників вважає, що «гностичні євангелія» написані на століття пізніше, ніж канонічні Євангелія від Матфея й Марка.

Що за нісенітницю з апостолом Іоанном на картині Да Вінчі? Схоже на жінку, так, ну так товариш Да Вінчі й писав його з дівчини, щоб підкреслити юність і, так сказати, щиросердечну безвинність апостола, Іоаннові тоді зовсім мало років було.

Добре, що товариш Браун не приписав сюди ще широко відоме Євангеліє від Іуди, дуже зараз популярне, вийшло би зовсім повноцінне свято ідіотії.

Закінчується фільм, до речі, довго й пафосно, чисто «Володар Перснів».

У підсумку: якщо завзято не обертати уваги на форму змісту, яка - марення й каламуть, фільм дивитися цілком навіть можна, добротний такий середненький детективчик. Але як цього домогтися - не звертати уваги, поки що невідомо. У мене, наприклад, не вийшло.

PS: Від загального враження засів читати книжку того ж Дена Брауна «Ангели й демони». Був з перших же сторінок приємно здивований знайомою ситуацією. Ну там - лиховісний убивця, «назви пароль!», кошмарні таємниці, таємні суспільства, соковиті дівки й молодчага Ленгдон, що клацає всі непонятки як горішки «Козацька розвага», Молодця він, цей камрад Браун. Мабуть, що й не гірше Марининой буде.

ХРОНІЧНА НАРНІЯ

Фанати пруться, дехто кричить "Відстій!" -
Але всі припруться жерти попкорн на фільм другий...
(с) А. Бачило & А. Пушний

А як добре все починалося...

Із грізного військового Лондона - в тихе сільце. Із заростей шуб у старій шафі - у нетрі чарівного лісу. Із бруду - в князі. І, через кілька років, - назад.

Нікому з глядачів і в голову не прийшло засмучуватися такому повороту сюжету. Всі твердо знали: Клайв Льюіс написав добротний цикл із семи книг, повернення в Нарнію не оминути, коротше - на наш вік чарівництва вистачить. І чекали другої серії.

Дочекалися.

Принц Каспіан - заголовний герой другого фільму про Нарнію - класичний недотикомка. Як би прекрасний як би принц. Як би законний як би спадкоємець влади в як би великій країні. Справа в тому, що його далекі предки завоювали Нарнію (яка належить, взагалі, виводку юних Певенсі) і майже винищили гордих нарнійців, а рідний дядько неповнолітнього Каспіана - регент Міраз - спить і бачить, як би передати трон своєму власному синові, буде такий родитися.

Гримлять гарматні залпи, трублять святкові горни, палахкочуть феєрверки - дружина регента подарувала йому сина! Каспіан, наставний старим гуманітарієм, біжить у ліс, куди у його переслідувачів нібито кишка тонка забратися.

Уважний глядач насторожиться вже тут: а чому, власно, кишка тонка? Логічно ця даність ніяк не обґрунтовується.

Дуже уважний глядач запідозрить негарне ще раніше - коли зрозуміє, що для того, щоб убивати законного спадкоємця, Міраз зовсім не зобов'язаний був чекати появи на світ незаконного. І відстрочка ця виглядає просто як притягнутий за вуха привід дати Каспіану шанс на порятунок.

Ну, а цинічний глядач ніяких надій і не має. Йому відомо, що приклади вдалих сиквелів можна перерахувати по пальцях, і статистична ймовірність підказує варіант не на користь "Хронік". І, як не сумно, він буде прав.

Основні надії на якість другої серії шанувальники пов'язували з незмінним складом робочої групи: режисер, актори - всі залишилися на своїх мисцях. Повинно було вийти, як з "Володарем перснів".

Саме, що "як". Це "як" прослизає то тут, то там протягом всієї картини. Не будемо вдаватися в подробиці, але знавці творчості Пітера Джексона не без посмішки спостерігали за потугами Ендрю Адамсона, який старанно перемальовує з "Володаря перснів" сцени, моменти й спецефекти. Мимоволі задаєшся питанням: невже Адамсон дійсно думав, що цього буде досить? Що неякісна, але дорога копірка заминить і акторську гру, і логіку сюжету, і пристойні декорації, і все інше?..

До речі, акторська гра - це тема для окремої рецензії. Бен Барнс, який виконує роль принца Каспіана, годиться своєму героєві ледве не в батьки. Ганна Попплвелл (С’юзен Певенсі), затягнута в бронекорсет, щоб підкреслити принади третього розміру, протягом усього фільму щедро роняє до підлоги нижню щелепу й розпускає легендарні губи - цим, власно, її гра й обмежується. Вільям Моузлі (Пітер Певенсі) намагається, відповідно до режисерського задуму, зобразити недалекого буратинку - виходить, але якось вимучено. Джорджия Хенлі (Люсі), навпроти, весь фільм супиться непідроблено - правда, злегка одноманітно, начебто змучена нарзаном. Скандар Кейнс (Едмунд) - єдиний з Певенсі, хто міг би порадувати глядача, якби не огидний голос у російській озвучці.

А втім, піпл схаває. Грошей у рекламу вбухано чимало, та й кредит довіри до західного епічного кінематографа в російського глядача поки не підірваний. Вийшовши з кінозалу, люди проморгаються на свіжому повітрі, сплюнуть, і якщо й будуть згадувати цей фільм, то лише як неясний негарний сон.

І будуть чекати третьої частини.

От адже як буває – тільки я хотів відписатися за фактом перегляду мною «Принца Каспіана», як по цій темі зробила відминний огляд Ольга Чех, за що їй, зрозуміло, дякую. Тому від первісного плану замітки довелося відмовитися. Але це не біда, у такому випадку я б хотів звернути увагу на інший аспект фільму. Змістовий, сюжетний і морально-етичний.

Відразу скажу: до візуально-звукової частини фільму у мене претензій немає ніяких, усе намальовано й озвучено вкрай барвисто, яскраво й вміло. Але от сюжет…

Із часів подій першого фільму пройшло 1300 років. У Нарнії утворилися дві ворогуючі сторони, або, як би це сказали просунуті хлопці – фракції. З одного боку – корінні нарнійці, всі ці кентаври, мінотаври, фавни й інша бігаюча й повзаюча розмовляюча сволота. З іншого боку - тильмаринці, інтервенти з якоїсь загадкової держави Тильмар, про яку глухо згадується у фільми рівно один раз.

Протистояння тривало якийсь час, після чого технічно більш просунуті тильмаринці захопили всю територію Нарнії, а нарнійці пішли в ліси, де й жили собі аж до початку подій фільму.

Тут потрібно відзначити два моменти. По-перше, нарнійці у своїх лісах не прогресували – не навчилися робити зброю, наприклад (пам’ятаєте, як вони крали мечі й збрую в тильмаринців у середині фільму?) Такі приклади відомі історії – наприклад, американські індіанці за швидкістю розвитку не змогли зрівнятися з європейцями, а тому були частиною асимильовані, а частиною знищені. Маорі в Австралії – рівно та ж історія. Більшість африканських племен – у той же степ. Другий момент – нарнійці гірко плачуться про ледве не поголовне винищування з боку тильмаринців. Але судячи з кількості й – головне – видової розмаїтості тих, хто вижив у лісі, винищування або не мало місця бути, або носило аж ніяк не тотальний характер. Повертаємося знову до сюжету.

Серед тильмаринців теж киплять страсті й інтриги. Офіційно країною править регент на ім'я Міраз, а при ньому чекає сходження на трон принц Каспіан, син законного, але передчасно покійного монарха. Але Міразу не дуже подобається ідея передачі влади зі своїх рук, тому він замислює недобре – вбивство принца.

Вчинок, що й казати, некрасивий. Але Каспіана завчасно сповіщає про замах, який готується, його наставник-напівгном, і принц успішно біжить із королівського замку прямо в нарнійський ліс, де його полонять гноми-прикордонники. Окремо помічу, що роль наставника у фільми явно не розкрита, а дарма – цікавий персонаж, фактично агент впливу Нарнії.

Після деякої кількості погроз, Каспіан раптово прозріває – виявляється, він завжди ставився до нарнійців із великою симпатією, а вже тепер, коли рідний дядько-регент захотів його смерті, він остаточно пориває з прогнилою корумпованою тильмаринською верхівкою. Тепер жителі лісів повинні його підтримати в справі скидання Міраза із трону й власного воцаріння. Як відкіт Каспіан обіцяє, що нарнійці й тильмаринці відтепер будуть жити разом, у мирі. Це, до речі, вкрай важлива декларація – ми до неї ще повернемося.

Тут до інсургентів як сніг на голову звалюються четверо відомих нам по першій частині дітей. Після деякої плутанини, вони приєднуються до армиї Каспіана. Виникають казуси, пов'язані з подвійним підпорядкуванням – з одного боку, нарнійці прикриваються Каспіаном як прапором реставрації законної монархії, з іншого боку - Пітер та інші мають нітрохи не менше прав на трон. Це непорозуминня блискуче розрулює Аслан на останніх хвилинах фільму. До речі, а де ж Аслан? А немає його, і куди пішов, і коли повернеться – невідомо.

До речі сказати, і до Каспіана, і до Пітера, С’юзан, Едмунда й Люсі відношення в нарнійців насторожене. Принц – колишній ворог і тимчасовий союзник, а Пітер із челяддю, хоча й законні королі, але фактично – зріклися від престолу й втекли з країни (що там той похмурий гном сказав? – «Ви кинули нас»).

Об'єднана нарнійська армія здійснює нічний рейд на королівський замок з метою вбивства Міраза й захоплення влади. Але атака зривається через вже згадувану плутанину в командуванні: Каспіан не хоче підкорятися Пітеру, Пітер репетує на Каспіана, у результаті – неорганізована втеча, безліч нарнійців гине, а хтось залишається в полоні. Обидва командира демонструють шляхетність, кидаючи своїх солдатів на неминучу загибель.

Міраз грамотно використовує налет на замок для зімкнення націй, власної коронації й початку військової кампанії проти нарнійців. Тильмаринські війська осаджують підземелля, де вкрилися вцілілі. Каспіан у розпачі, він навіть готовий піти на союз із Білою Відьмою з першої частини, аби тільки зайняти трон. Пітер діє більш обдумано, він викликає Міраза на двобій – один на один. Міразу радять ігнорувати цей виклик, але король не з боягузливих, він погоджується.

Після довгого й важкого бою, Пітер долає Міраза, і передає меч Каспіану – добий, типу. Але той в черговий раз демонструє свої дивовижні особисті якості й відпускає Міраза живим. Короля вражає стріла, яка незрозумило звідки взялася.

Воєначальники тильмаринців командують наступ. Після нетривалого артобстрілу, атакуюча тильмаринська кіннота провалюється в підземні пастки, підготовлені нарнійцями. В бій вступає піхота по обидва боки.

Тим часом Люсі знаходить у глибині лісу Аслана. «Ну, що ж ти? Де ж ти був тищу триста років?» - задає Люсі резонне питання. «Ну, це» - переконливо пояснює Аслан. «Де треба, там і був. І взагалі, давай-но дерева оживимо, а то вони тут щось застоялися».

Ожилі дерева – секретна зброя нарнійців – з ходу вступають у бій і захоплюють стратегічну ініціативу, руйнуючи ворожу артилерію. Каспіан тим часом сам провалюється в підземну пастку. Тильмаринський генерал, впізнавши принца, не сміє підняти руку на особу королівської крові. Генерала вбивають нарнійці ударом у спину.

Тильмаринські війська організовано відходять до природного водного рубежу з метою зупинити контратакуючих нарнійців. Але в тил тильмаринцям виходить Аслан – чергове нарнійське вундерваффе. Тильмаринці, не маючи вибору, атакують його в спробі пробитися на інший берег, але Аслан викликає водного бога, який знищує війська прямо на переправі. Воєначальник запекло намагається уразити водяного, але той топить його в собі.

Після бою пригадується недавня обіцянка Каспіана – тильмаринці та нарнійці будуть жити разом. Як же це зробити, якщо територія залишилася колишньою, а населення збільшилося? І тут Аслан ставить тих тильмаринців, які вижили, перед вибором – деякі можуть залишитися в Нарнії, а інші – у примусовому порядку відправляються освоювати якийсь незаселений острів. «Це гарний привід почати нове життя» - з усмішкою вимовляє лев.

А Пітер співтовариші вертаються додому, оскільки двом монархам у Нарнії робити нема чого. Тепер Каспіан буде правити, а Аслан за його спиною – стежити, щоб Каспіан правив як треба. А тильмаринці, роз'єднані, подавлені, позбавлені військово-політичної верхівки – будуть працювати. Тому що кентаври й мінотаври працювати не вміють, вони тільки «спостерігають за зірками».

Скажи витончено?

За підсумками перегляду: особисто у мене (особисто у мене) тильмаринці викликають значно більшу симпатію, ніж ці от – «вільні люди Заходу». Сценарій відверто шизофренічний, незважаючи на те, що розрахований неначебто на дітей.

Але намальовано, повторюся, красиво, тут не посперечаєшся.