Біографія Роберта Де Ніро

Біографія Роберта Де Ніро

Роберт Дe Ніро народився 17.8.1943 у Нью-Йорку. Там же закінчив Акторську студію Стеллі Адлер і Лі Страсберга. Один із провідних акторів американського кіно 70—80-х років. Розкутий, пластичний, швидкий у словах і рухах. За його неординарної, що притягає око зовнішністю ховаються характер, сила, рішучість, небезпечність, непередбачуваність і сексуальний магнетизм. Артистизм, пристрасть до гри, прагнення з'являтися в різних обличчях, швидше за все, у нього – уроджене (батько й мати – обоє художники). Уже в дитинстві Боб твердо вирішив стати артистом. Досягши повноліття й одержавши паспорт, він відправився у Францію, де в 1965 році вперше потрапив на екран у фільмі Марселя Карне «Три кімнати в Манхеттені». Порахувавши себе кінозіркою, юнак після повернення на батьківщину відразу ж направився в Голівуд, але йому довелося з'явитися в епізодах восьми картин, перш ніж на його долю випав той самий «щасливий випадок», що завжди грає настільки важливу роль в акторській долі. На одному із прийомів починаючого актора представили нікому не відомому режисерові Мартіну Скорсезе. Молоді люди негайно ж довідалися один одного, тому що виросли в тому самому італійському кварталі Нью-Йорка. Правда, тоді їхнє знайомство було шапковим, тепер же воно швидко переросло в тісну дружбу й ділове співробітництво в шести фільмах. Почалося воно в 1973-м, коли постановник почав роботу над «Злими вулицями» і запросив Роберта Де Ніро на роль Джонні-боя, смішного, балакучого хлопця, що хизує в сорочках кричущих тонів і картатих піджаків. Органічну природність, імпульсивність, спонтанність гри Роберта Де Ніро відразу ж примітив Френсіс Коппола. Для другої серії нашумілого «Хресного батька» йому потрібний був виконавець, що зміг би зіграти Віто Корлеоне в молодості. І виходить, стати схожим на молодого Марлона Брандо. Це нелегке завдання було по плечу лише деяким. Серйозний, неусмішливий, зібраний Корлеоне, зіграний Робертом Де Ніро, виявився повною протилежністю тому згустку нервової енергії й самозамилування, якою став на екрані Джонні-бой. Після виходу фільму на екран критики негайно ж охрестили нову знаменитість «Брандо 70-х». І дійсно, вони схожі, не зовні, а внутрішньо, тому що головне в їхній грі – не професійні прийоми, а інстинктивне розуміння сутності героїв й уміння повністю перевтілитися в них. Подібність особливо помітно тоді, коли ці майстри знімаються в тих самих режисерів: Еліа Казана, Френсіса Копполи, Бернардо Бертолуччі. Премія «Оскар» за кращу чоловічу роль другого плану стала для Роберта заслуженою нагородою. До кінця 70-х, коли Роберт Де Ніро з успіхом виконав уже більше напівдюжини ролей, обрисувалося коло найбільш звичних для нього образів. Незважаючи на розходження професій його героїв: гангстер («Злі вулиці», «Хресний батько II», 1974), шофер («Таксист», 1976, премія нью-йоркських критиків), робітник, що став солдатом («Мисливець на оленів», 1978), музикант («Нью-Йорк, Нью-Йорк», 1977) – ці персонажі, як правило, прості люди, не обтяжені освітою і рефлексією. Вони такі навіть тоді, коли він грає заможніх: голлівудського продюсера в «Останньому магнаті» (1976) або поміщика в «XX столітті» (1976). Це – люди без індивідуальності, без морального стрижня, без ясного розуміння того, що відбувається навколо них. Особливо чітко це видно в образі боксера Ла Мотти в «Розлютованому бику» М. Скорсезе (1980). Отут виявилася й дивна сумлінність Роберта Де Ніро в роботі над роллю. У заплилим жиром товстуні другої половини фільму неможливо довідатися сухорлявого, підтягнутого чемпіона. Актор при цьому не пішов ні на які гримувальні й костюмні хитрування, дійсно поповнівши майже на 30 кг, що відразу ж дозволило йому органічно ввійти в новий вигляд. Премія «Оскар» за головну роль і премія нью-йоркських критиків увінчали цю перемогу. 80-і роки збагатили дослідження Роберта Де Ніро повністю знедоленого від духовності типу, що став бранцем своєї агресивності й своїх емоцій, новими стилістичними відтінками й насамперед – іронією. В «Королі комедії» (1982) Мартіна Скорсезе він зіграв комівояжера Руперта Папкіна – типу з олов'яними очами й виразом дурного самовдоволення на обличчі, що хизується в червоній краватці й білих туфлях не в сезон, що став зіркою телебачення. А в «Бразилії» (1985) Террі Гілліама в тій же іронічній манері виконав невелику, але досить важливу для задуму роль терориста Таттла – одягненого в чорну шкіру людини, що не розстається з револьвером. Краща ж роль Роберта Де Ніро восьмого десятиліття була зіграна їм в 1984-м року в американському фільмі італійського режисера Серджіо Леоні «Один раз в Америці», знайомому й нашим глядачам. Майже не міняючись зовні – лише сивіють скроні так важчає хода, актор показує еволюцію свого героя-гангстера протягом майже напівстоліття. Тільки очі, спочатку живі, блискучі, що іскряться радістю життя, до кінця стають втомленими й усунутими, як у людини, що уже нічого від долі не чекає. У цій картині багато попередніх ролей цього виконавця зложилися як шматочки мозаїки в єдину фреску трагедії людського життя, принесеною на вівтар гангстеризму. Через Шість років Мартін Скорсезе у фільмі «Гарні хлопці» як би продовжив екранну історію італо-єврейської мафії в США, показавши її вже в 70—80-і роки. Однак герой Роберта Де Ніро – Джеймс Конвей – тут уже не жертва, а кат, один з тих, хто стоіть на чолі злочинної групи, людина цинічна, жорстока, байдужа до доль своїх підлеглих. Правда, його щира суть проявляється далеко не відразу: приклеєна до обличчя вічна посмішка, ласкаві інтонації в голосі, зовнішня дбайливість обманюють. Але в цього на вигляд добродушної й компанійської людини – душу холодного й розважливого вбивці. Такий же й герой «Мису страху» (1991) того ж Скорсезе – маніяк і ґвалтівник, уміло граючий на людських слабостях, апогей кримінальних типів, зіграних актором. Роберт Де Ніро, підійшовши до п'ятдесятилітнього рубежу, здивував американців ще одним перетворенням. Він зробив, здавалося б, неможливе для його характеру – став не тільки ще й режисером, але й щасливим ділком: продюсером, власником нью-йоркського Кіноцентра, де знімаються фільми. Роберт Де Ніро з 1976 р. одружений на акторці Діані Еббот.

Родина Роберта Де Ніро

Батько

Роберт Де Ніро ст. – Розлучився з матір'ю Де Ніро коли йому було два роки; помер 3 травня 1993

Мати

Вірджинія Адмірал – розлучилася з батьком Де Ніро коли йому було два роки; померла 27 липня 2000

Дочка

Дрена Де Ніро – мати - Дайенн Ебботт, від його першого шлюбу; удочеріна Де Ніро

Син

Джуліан Генрі Де Ніро – близнюк Аарона; народився 20 жовтня 1995 від сурогатної матері, мати - Тукі Сміт

Син

Аарон Кендрік Де Ніро – близнюк Джуліана; народився 20 жовтня 1995 від сурогатної матері, мати - Тукі Сміт

Син

Рафаель Де Ніро – народився в 1976; мати - Дайенн Ебботт

Син

Елліотт Де Ніро – народився 18 березня 1998; мати - Грейс Хайтауер

Дружина

Дайенн Ебботт – були одружені в 1976-1988; вокалістка групи One Love; познайомилися на зйомках "Taxi Driver" (1976); також знімалися разом у "The King of Comedy" (1983)

Дружина

Грейс Хайтауер – одружилися 17 червня 1997; Де Ніро подав на розлучення в серпні 1999; розлучення так і не було закінчено, вони відновили свої весільні клятви 20 листопада 2004

Відносини Роберта Де Ніро

Лі Тейлор-Янг

разом знімалися у фільмі "The Gang That Couldn't Shoot Straight" (1971)

Наомі Кемпбелл

зустрічалися недовго; більше не разом

Тукі Сміт

сестра модельєра Віллі Сміта; були в довгострокових відносинах, мати синів Де Ніро, Джуліана Генрі і Аарона Кендрика