Рецензія на фільм «Хроніки Нарнії: Принц Каспіан»
ХРОНІЧНА НАРНІЯ
Фанати пруться, дехто кричить "Відстій!" -
Але всі припруться жерти попкорн на фільм другий...
(с) А. Бачило & А. Пушний
А як добре все починалося...
Із грізного військового Лондона - в тихе сільце. Із заростей шуб у старій шафі - у нетрі чарівного лісу. Із бруду - в князі. І, через кілька років, - назад.
Нікому з глядачів і в голову не прийшло засмучуватися такому повороту сюжету. Всі твердо знали: Клайв Льюіс написав добротний цикл із семи книг, повернення в Нарнію не оминути, коротше - на наш вік чарівництва вистачить. І чекали другої серії.
Дочекалися.
Принц Каспіан - заголовний герой другого фільму про Нарнію - класичний недотикомка. Як би прекрасний як би принц. Як би законний як би спадкоємець влади в як би великій країні. Справа в тому, що його далекі предки завоювали Нарнію (яка належить, взагалі, виводку юних Певенсі) і майже винищили гордих нарнійців, а рідний дядько неповнолітнього Каспіана - регент Міраз - спить і бачить, як би передати трон своєму власному синові, буде такий родитися.
Гримлять гарматні залпи, трублять святкові горни, палахкочуть феєрверки - дружина регента подарувала йому сина! Каспіан, наставний старим гуманітарієм, біжить у ліс, куди у його переслідувачів нібито кишка тонка забратися.
Уважний глядач насторожиться вже тут: а чому, власно, кишка тонка? Логічно ця даність ніяк не обґрунтовується.
Дуже уважний глядач запідозрить негарне ще раніше - коли зрозуміє, що для того, щоб убивати законного спадкоємця, Міраз зовсім не зобов'язаний був чекати появи на світ незаконного. І відстрочка ця виглядає просто як притягнутий за вуха привід дати Каспіану шанс на порятунок.
Ну, а цинічний глядач ніяких надій і не має. Йому відомо, що приклади вдалих сиквелів можна перерахувати по пальцях, і статистична ймовірність підказує варіант не на користь "Хронік". І, як не сумно, він буде прав.
Основні надії на якість другої серії шанувальники пов'язували з незмінним складом робочої групи: режисер, актори - всі залишилися на своїх мисцях. Повинно було вийти, як з "Володарем перснів".
Саме, що "як". Це "як" прослизає то тут, то там протягом всієї картини. Не будемо вдаватися в подробиці, але знавці творчості Пітера Джексона не без посмішки спостерігали за потугами Ендрю Адамсона, який старанно перемальовує з "Володаря перснів" сцени, моменти й спецефекти. Мимоволі задаєшся питанням: невже Адамсон дійсно думав, що цього буде досить? Що неякісна, але дорога копірка заминить і акторську гру, і логіку сюжету, і пристойні декорації, і все інше?..
До речі, акторська гра - це тема для окремої рецензії. Бен Барнс, який виконує роль принца Каспіана, годиться своєму героєві ледве не в батьки. Ганна Попплвелл (С’юзен Певенсі), затягнута в бронекорсет, щоб підкреслити принади третього розміру, протягом усього фільму щедро роняє до підлоги нижню щелепу й розпускає легендарні губи - цим, власно, її гра й обмежується. Вільям Моузлі (Пітер Певенсі) намагається, відповідно до режисерського задуму, зобразити недалекого буратинку - виходить, але якось вимучено. Джорджия Хенлі (Люсі), навпроти, весь фільм супиться непідроблено - правда, злегка одноманітно, начебто змучена нарзаном. Скандар Кейнс (Едмунд) - єдиний з Певенсі, хто міг би порадувати глядача, якби не огидний голос у російській озвучці.
А втім, піпл схаває. Грошей у рекламу вбухано чимало, та й кредит довіри до західного епічного кінематографа в російського глядача поки не підірваний. Вийшовши з кінозалу, люди проморгаються на свіжому повітрі, сплюнуть, і якщо й будуть згадувати цей фільм, то лише як неясний негарний сон.
І будуть чекати третьої частини.
