Рецензія на фільм «Зошит Смерті»

Необов'язкові епіграфи:

Як же так? Люди запитують у мене про Ayakashi, про Song of Ram, про RahXephon і Cowboy Bebop, а замовляють однаково Death Note. Парадокс, млин! - Зауваження досвідченого консультанта

А як же насправді звали L? - Дівчинка-фанатка.

А яка, фіг, різниця? - Похмурий адмін.

Ну, тут все зрозуміло, загалом. Як Gonzo будуть пам'ятати в першу чергу за “Hellsing”, так і MadHouse запам'ятається загалом своїм шедевральним “Desu noto”. І нехай злісні критики щось там своє злостиве бухтять про загублений динамізм і зайві серії. Адже всякому розсудливому отаку зрозуміло - зроблено все навіть краще ніж чудово, на міцну п'ятірку. Не точно на п'ятірку, а із хвостиком. Хоча ми ж з вами - ніяк не отаку, а тому ми бачимо й всі недоліки даної роботи. І ось про все про це ми й поговоримо трохи нижче.

Спочатку, напевно, потрібно прояснити про сюжет. Так, серед нас є й такі, які про «Зошит смерті» навіть не чули (яка ганьба). У Японії є такий хлопчик - Лайт Ягамі. І він такий, розумієте, відмінник бойової й політичної підготовки, ідейно навчений, морально підкований, загалом, типовий такий юний зенітник, будівельник комунізму. Вчиться в школі, до речі. І одного разу він знаходить у своєму цьому шкільному дворі якийсь стрьомний зошит. І на ньому написано так крупно - «Зошит смерті». І всередині написаний посібник з експлуатації для чайників. Плюс кілька загальних рекомендацій.

Ну наприклад, якщо записати в цей зошит чиєсь ім'я, то через сорок секунд ця людина помре. А якщо не полінуватися, і написати причину смерті, то від цієї причини людина і загнеться. А якщо ще більше підстьобнути працьовитість і написати обставини смерті, то й відбудеться все відповідно до написаного. І так далі.

А хлопчик Лайт був кмітливим чуваком. До того ж, з якоюсь, я вибачаюся, ненормальною манією щодо справедливості. І от він почав записувати в цей зошит імена різних злочинців і міжнародних терористів. І вони дійсно в найближчому майбутньому всі до єдиного передохли.

Лайт, звичайно, щасливий. Та й багато з людей у Японії й за її межами теж не змогли стримати радість. А от поліції й різним спецслужбам стало навпаки, не дуже весело. Тому що вбивати громадян без суду й слідства - це непорядок. Таке в наш цивілізований час дозволяється тільки цим самим спецслужбам. А тут - якийсь незрозумілий новенький, вбиваючий новомодним способом, зошитом. Одним словом, перед японською поліцією було поставлене бойове завдання - знайти й виловити новоявленого охоронця справедливості, якого в народі вже прозвали Кірою. Це вони так на своїй варварській японській мові перекрутили просте російське слово «кілер». І от поліція починає шукати Кіру. І допомагає їй у цьому кращий детектив у світі - дуже секретний товариш під псевдонімом Л.

І от, протягом безлічі серій, розвивається напружений двобій мозків. Шустрі Лайтові мозки стримують об'єднаний натиск тупих поліцейських мозків і гострих мозків детектива Л. І навіть періодично перемагають. І Лайт у такий спосіб постійно уникає покарання.

Скажемо чесно - дивитися на це, незважаючи ні на що, винятково цікаво. Лайт, як уже згадувалося, хлопець недурний. З легким задвігом на своїй винятковості, щоправда, не без того, але однаково - талановитий і кмітливий. Але і його супротивник - Л - теж не ликом шитий (чим він шитий, це так і залишилося невідомим), і поступово виходив на слід Лайта й брав його на понт. Виходило дуже злобливо, майже як зі Штірліцем в «Сімнадцяти миттєвостях весни». Були, звичайно, і прикрі проколи, і проблеми з логікою, але в цілому виглядало дуже круто. Це вам не Умберто Еко, але однаково непогано.

І тривало все це задоволення досить довго - приблизно серії до сімнадцятої. А потім пішов славнозвісний «інцидент із корпорацією Йоцуба», і сюжетна логіка пішла шкереберть. В серіал юрбою повалили малозрозумілі пасажири типу топ-менеджерів корпорації, стежити за якими стало поступово просто ліниво (тим більше, що вони однаково всі передохли, і що вони взагалі робили в мульті, так і залишилося незрозумілим). Лайт весь цей час сидів у в'язниці, його дівчина сиділа з відбитою пам'яттю, а Л дивився на них обох і жер своє чергове тістечко. І потім, серії в двадцять п'ятій, малювальникам аніме такий стан речей, напевно, набрид, і Л довелося вбити.

Так, зроблено красиво, не посперечаєшся - падаюча ложечка, всі справи (хоча вбивство подруги американського шпигуна в перших серіях однаково було напруженіше обставлене). І на цьому моменті серіал можна було із чистою совістю закінчувати, вийшло б нехай і не по-Голівудськи хеппіендово, але логічно. Але не такі творці мульта! Їм, розумієте, краще знати, як правильно закінчувати мультики, це ж очевидно. В результаті нас нагородили ще дванадцятьма серіями, які всі - ні риба, ні м'ясо, ні навіть ковбаса, зрештою. Щось таке « хуйзнаякеподібне», типу синтетичної червоної ікри або кастрованого мужика. Плюс - і це дуже помітно - саме в останніх серіях з Лайта старанно ліпили такого класичного лиходія-маніяка - який із задоволенням кришить всіх підряд, задарма, щоб ніхто не пішов ображеним. Бачити таке старання було трохи дивно. В результаті останні серії дивився приблизно як в «Гантці» - з кислою міною на обличчя й чіткому розумінні того, що тут явно чогось напартачено.

Ну й кінцівка, звичайно, запалила люто. Дуже я не люблю таких кінцівок, які інтелігентно називаються «бог з машини», а по-народному - не приший кобилі хвіст. Коли до нормального розвитку подій заднім числом приплітається якась незрозуміла нібито «розв'язка». Такі кінцівки я рішуче не схвалюю. А тут саме вона така й сталася. Це, звичайно, дуже засмутило. І навіть знизило загальне враження від перегляду.

Я тут навмисно не торкаюсь філософського неначебто аспекту даної аніми. В першу чергу тому, що не бачу його в упор. Але разом із тим розумію, що кожний неодмінно побачить там щось своє. Тому надаю кожному невід'ємне право розглядати фільм під своїм кутом зору. А всі ці питання « чи міг Лайт так вчинити?» і « чи мав він моральне право?» - вони повз касу. Вчинив - значить міг. А всі інші розмірковування - прямо в кошик для сміття.

Ну й що там у нас залишилося, картинка й звук? Відповідаю - обидва аспекти зроблені за класом « А-Плюс», тобто офігенно. Графіка викликає тільки мимовільне відкривання рота і якісь нечленороздільні звуки з голосових зв'язок. Щось начебто « Ы-Ы-Ы...» Дуже все спритно зроблено, ніде не переборщили. Ну й звук традиційно сильний, всі герої розмовляють так. як і повинні, все звучить як треба. Відчувається - грошей ні на що не пошкодували. Як це говориться в народі - «як сплачено, так і захуячено!» Зміна саундтреку всередині серіалу тільки злегка подивувала - при тому, що я як до джей-року, так і до джей-трешу ставлюся прохолодно, але, загалом, все звучить цілком на рівні.

У підсумку - ну, тут все зрозуміло. Всі напевно й так уже подивилися «Зошит», але якщо хтось ще не подивився - негайно виправляйте недогляд! Тому що незважаючи на декілька несумісних з життям недоліків однаково - нова класика, млин, ніяк не менше.