Рецензія на фільм «Коли плачуть цикади»
З тиждень вже обережно підступаюся й примірююся до опису переглянутого аніме на ім'я «Коли плачуть цикади» (на англійській це, зрозуміло, буде "Higurashi no Naku Koro Ni"). Але все ніяк не зважуся. Тому що - ну як можна гідно зарецензувати таке? Поясню на прикладі. От закупили ви диск, скажемо, Річі Блекмора. Або Марка Нопфлера. Або Сантану. Або Скутера, останній альбом. Прослухали. Покрутили головою, закотили очі під череп від захвату. А тут вас просять описати це нормальними людськими словами. І ось що тут, у такій ситуації робити? Можна обмежитися трьома-чотирма вигуками, стільки ж раз змахнути руками й з криком «ну як це пояснити???», завивши, втекти в кущі. А можна постаратися все-таки розповісти, все-таки донести враження від побаченого вдячним читачам. Або невдячним, це в цьому випадку неважливо.
Але от питання - як привернути увагу цих самих читачів? Почати розповідати про сюжет? Не піде, сюжетів там декілька, і всі різні. Та й не в моїх це правилах - розповідати сюжет фільмів і мультів, які сподобалися. Сказати про нечувану графіку й мега-ефекти? Теж не воно, графіка тут навпаки - дуже проста, я б навіть сказав, спеціально спрощена. А спецефектами в аніме дивувати - це навіть якось і непристойно. Тоді от що - я просто назву жанр цього аніме. Отже: комедія, трилер, жахи. Подобається? Приваблює? Поїхали, будемо дивитися, що там далі.
Загалом так: є таке собі мирне японське сільце Хінамізава. І в ній живуть п'ять центральних персонажів цього мульта - Кейчі, Рена, Міон, Сатоко й Ріка. Всі як один в один, підлітки. Кейчі - це такий шустрий хлопчик, інші, зрозуміло, дівчата. І починається все, як традиційний такий гарем-сенен, чотири дівчинки на скриню мерця, йо-хо-хо, і черевики гнома. І ця тема навіть почасти триває всю першу серію, так що особливо витончені естети можуть навіть плюнути в серцях і сказати «ну й де тут ваші обіцяні жахи, і тим більше, я вибачаюся, трилер?» Терпіння й спокій, скажу й естетам, зараз вони з'являться.
Первинні статеві ознаки трилера з’являються ближче до другої серії, з убивством фотографа. І навіть не стільки трилера, скільки саспенса, і відчуття чогось незрозумілого, непоясненого, але лиховісного. Третя серія - ще більш впевнений стрибок убік цього самого саспенса, приблизно в цей момент в голови глядачів починає закрадатися думка - «так вони ж всі там божевільні». Четверта серія - апофеоз усього, трилер танцює навприсяд з жахом на костях свіжевбитих підлітків. Глядачеві (тобто мені) дійсно страшно. Буває нечасто, так що дивуйтеся.
Структурно аніме (а всього там 26 серій) поділено на шість глав, або як їх частіше називають, арок. Арки описують різні часові відрізки (не обов'язково в хронологічній послідовності), і склад головних героїв практично не змінюється від серії до серії. Прийом цікавий, хоча й украй заплутує (ті, хто дивився, зрозуміють), і до кінцевої серії в глядача (знову мене) залишилося нав'язливе питання - що ж все-таки відбулося в Хінамізаві? Відповісти обіцяють у другому сезоні (неначебто в березні).
Тепер вертаємося до питання про страх і жах. Доповідаю - японці лякати вміють. Якщо порівнювати із чимсь вже існуючим, то це, думаю, буде фільма «Дзвінок», яка, звичайно, була сильно зіпсована нищівним американським втручанням, але однаково вийшла досить нічого собі. От приблизно такого порядку страх - ірраціональний, незрозумілий, прихожий з нізвідки. Дуже розбурхує й не дає потім спати спокійно. Хоча я начебто й не найвразливіший товариш, але після перегляду довго не міг дивитися на підлітків. А від їхних тихих голосів мене просто підкидало в повітря ( хе-хе-хе).
Це прийом такий, щоб страшніше було - вся різанина в аніме виробляється саме руками дітей. Маленькими такими рученятами. Але тесак вони вміло тримають. І машинку для виривання нігтів теж. І все інше. Ну, ви побачите там.
Але прийом він і є прийом. Одним із найсерйозніших факторів нагнітання жаху вважаю звук. Він офігенний. Причому як власно звуковий супровід, так і голоси сейю, тут вони стоять на рівних, по черзі один одного перепльовуючи. І музики адже як такової у мульті дуже небагато - а який фон створює. Опенінг тамтешній мені ще дуже сподобався, звичайно я їх промотую, не слухаючи, там звичайно яка-небудь дурна попса начебто «Ласкавого Маю» і групи «Стрілки», а тут зачепило. Слухав багато разів. Ендінг, до речі, теж непоганий. Дехто з найбільш відсталих його лає, а я - ні. Візуальний ряд підібраний до цього ендінгу бездоганно, така кров, яка розпливається повільно у воді - це ж треба було додуматися!
А як герої розмовляють! Монологи якої-небудь Рени переслуховував багато разів, не набридало. А це примітивне, просте промальовування! Начебто грубувато якось усе накидано - очі в пів-обличчя, волосся за вітром, нерухлива поза... А ви ці очі бачили? А ці зіниці? А тіні на обличчі? Вони ж страшні!
Ах, ці очі навпроти, ах, це волосся, ах, ця бейсбольна битка...
Багато хто, до речі, порівнювали «Цикад» чомусь із «Сумною піснею ельфа», пояснюючи, що там, мов, теж багато кровищи. Ну, я не знаю. Не сказав би. Кровища, безумовно, є, але її тут не особливо багато. “Elfen Lied” неначебто не прийнято зараховувати до ужастиків, там особливо страшного нічого немає, а тут... тут зовсім інше.
Загалом, я намагався як міг - і секрети мульта не розкрити, і постаратися розповісти, що в ньому такого гарного. Мені «Коли плачуть цикади» винятково сподобалися, вважаю, одна із кращих ужастикових аніме, якщо закрити очі на деякі сюжетні незрозумілості. Дуже задоволений переглядом.
