Рецензія на фільм «Вічне сяйво чистого розуму»
Третього дня подивився фільм «Вічне сяйво чистого розуму» ("Eternal Sunshine of the Spotless Mind"). Подивився, як не дивно, не на своєму відмінному, потужному комп'ютері, а зовсім навпаки - по телевізору. По «Першому каналу» саме показували, я й подивився. З цікавості.
Дуже вже мені тамтешня назва сподобалася, я відразу зрозумів - рецензії бути! Хоча зізнаємося відразу, на англійській назва звучить значно менш круто. Але й на російській його деякі розумні хлопці споганили не менш знатно - вони обізвали його «Вічне сяйво страсті». Судячи із цієї назви, у фільмі просто зобов'язані були з'явитися низки цицьок і кілометри оголених дуп. А фільм взагалі повинен був перетворитися у відмінної якості німецьке порно.
Але я дивився його в правильному перекладі на «Першому каналі», тому нічого подібного не знайшов.
Взагалі, далі про фільм буде трохи менше, ніж уже було в попередніх трьох абзацах, так що вибачайте - от так. Звичайно, до недосяжного ідеалу подібного роду рецензій - твору Доктора Павлова на фільм «Рожева Пантера» (див.) мені однаково не досягти, хоча я наполегливий і методичний. Будемо тренуватися. Будемо вигострювати вміння й сподіватися, що згодом доросту й до цього, поки недосяжного рівня.
Про що мова у фільмі? Про всяке, у тому числі й про те, про що можна прочитати в будь-якій коротенькій анотації. Але в нас тут не анотація, у нас зовсім інше, тому скажу так: в основному у фільмі мова йде про людську пам'ять. Пам'ять - це взагалі дуже підступна штука. Спробуйте як-небудь своїм рідним і близьким забути про день народження/день весілля або іншу пам'ятну подію. Спробуйте забути купити корми домашнім улюбленцям. Спробуйте зайнятися сексом не в той день. Один необережний рух - і ви назавжди батько. Ну, або мати, це від сексуальних переваг, звичайно, залежить.
З іншого боку, у день получки всі, як одна людина, у єдиному пориві демонструють відмінну пам'ять, банкомати змахують піт, і наприкінці дня, знесилівшись, намертво падають біля залізних дверей банків. Це оригінальне явище одержало назву вибіркової пам'яті.
Звідси виникає закономірне питання - від чого залежить ця вибірковість? Найбільш шустрі висувають думку, що вся справа у важливості події. Мов, важливе ми не забуваємо. Ага, розбіглися. Типу ніхто ніколи не забував про нараду в начальства або вечірнє порно по телевізору. Так що дана гіпотеза не витримує не просто нашої, а взагалі ніякої критики. Набагато вірніше інша думка, природно, моя: ми запам'ятовуємо те, що для нас добре, і забуваємо те, що погано. Правило, звичайно, не без виключень (те ж порно), але в цілому воно значно універсальніше.
Помічено, наприклад, що приємних людей ми пам'ятаємо набагато довше, ніж неприємних і злих. Це цілком нормально, точно кажу. Уявляючи, скільки зараз людей зітхнуло з полегшенням, я й сам зітхнув. Так-так, ви всі нормальні, тут нема чого соромитися, хочете поговорити про це? Про це ми поговоримо трохи пізніше, зараз про інше.
Продовжуючи тему про приємних людей, помітимо, що фільм, про який мимохіть згадувалося спочатку замітки (так, я про нього ще не забув! Ну й пам'ять у мене!), він саме й веде мову строго за сабжем. Був такий, розумієте, хлопчик - Джоел. І якось він зустрів таку собі Клементину. Вони закохалися один у одного й стали жити разом, активно дружачи організмами. Клементина, скажемо прямо, не сильно блищала красою, вона блищала іншим - волоссям. А зовсім не розумом, як деякі могли подумати. Вона красила волосся в різні кольори, і потім ходила, загадково ними мерехтячи. З розумом, ясно, такі штуки не проходять. Розуму в голові не у всіх видно, їм не поблищиш особливо. Але чому ж тоді фільм називається «...сяйво якогось там розуму»? Терпіння, доберемося й до нього.
Клементина ця, крім загадкового волосяного блиску, відрізнялася ще склочним характером. Вона на всіх репетувала як божевільна. І любила лежати на льоді. У великих чоботях, у кожушку овчинному, у їжакових рукавицях - так і лежала, натурально. Джоел її, звичайно, дуже кохав, особливо вечорами, але довго такої ситуації не зміг переносити навіть він. І тому якось раз він пішов у місцеву поліклініку й зробив замовлення - приберіть, каже, мені всі спогади про цю дурну. Так і сказав, так. Його, напевно, все це вже дуже дістало. От він і не стримався.
А не стримався він тому, що декількома днями раніше ця сама Клементина зробила собі в тій же поліклініці аналогічну операцію. Вона собі теж прибрала пам'ять про Джоела. І це теж цілком з'ясовно, оскільки Джоел теж був ще тим недоумком - пухким, мимрячим не зрозумій що синком. Прибити б його в дитинстві, так руки й чесалися.
І от вона, розумієте, зробила таку от операцію. І перестала геть-чисто впізнавати цього дрібного Джоела. Тут він, звичайно, сказився. Він, я вибачаюся, просто прийшов у деяке здивування. І теж вирішив її викреслити зі свого життя. І стерти собі пам'ять про неї.
І от більшу частину фільму ми спостерігаємо, як бідоласі Джоелу труть пам'ять. Це, я вам скажу, заняття складніше, ніж відформатувати диск програмою Partition Magic 8.0. А він у цей час солодко спить. Або не дуже солодко. І бачить сни, бути може. І там, у його снах, присутня ця його Клементина. І в міру затирання, вона поступово пропадає. І він про неї забуває.
Взагалі раптове забування (ака склероз) - це дуже неприємна річ. Почуваєш себе повним ідіотом, що ось секунду назад щось таке пам'ятав, а зараз - уже ні. Стоїш собі такий, розумієте, перст, оголений як сокіл, а в голові як папуга накакав, сухо й огидно. Це, пам'ятаю, у школі якось було, якась постановка, у молодших ще класах. Щось таке гумористичне. Данте там, або Булгаков. І я там хоробро й складно вірші декламував. Добре так, голосно. Амфібрахій там, те-се. І раптом раз! На останньому рядку геть-чисто його забув. А справа в актовому залі була. І от я стою. Зал, зрозуміло, чекає. Руки вже заніс для ввічливих оплесків. А в мене в голові - ні єдиної думки. І навіть останнього рядка - теж немає. Так, страшно було. Моторошна, моторошна історія.
І от цей Джоел, він поступово втрачає свою пам'ять. А що таке пам'ять? Це, товариші, наша з вами особистість. Це те, що робить нас - нами. І навіть найогидніші спогади - вони нам теж вкрай дорогі, тому що без них життя не миле. А тут він їх втрачає. І перетворюється за мірою втрати в отакого ідіота. Він починає замислюватися, а чому це він вирішив забути таку прекрасну істоту як Клементина. І потім навіть передумує затирати її. Він навпаки - хоче заснувати з нею родину й жити довго й щасливо, трахкатися як кролики й народити купу дітей. І в загалі-то, так і робить у підсумку.
Це я взагалі-то досить вульгарно все виклав. Там якось все трохи зворушливіше було. Навіть десь сльозу практично вичавлювало. А на останніх хвилинах фільму я взагалі заснув. Тому фінальні титри трохи пропустив. Але потім спохватився й подивився, хто там кого грає.
Джоела, значиться, грає запеклий комік Джим Керрі. Джим, таке враження, може грати тільки самого себе. Прямо як Шварцнеггер. Той теж все життя грає Термінатора. І от Керрі - він теж все життя грає Ейс Вентуру. А тут, у цьому фільмі - ні. Тут він спробував подужати не сильно складну, але все-таки трохи драматичну роль. І на мій погляд, вийшло досить непогано. Якщо постаратися забути, що це - «той чувак, що в «Масці» і «Тупий і ще тупіше» грав, ги...» і сховати ідіотське хіхікання, те, загалом, Джим тут дивиться непогано.
Дурну-Клементину грає англійська акторка Кейт Уінслетт, що з особливим цинізмом зґвалтувала Лео Ді Капріо у фільмі «Титанік». Там він ще потім затонув. Корабель, тобто. Але дивилися всі зовсім не на це. Кульмінаційна сцена - безсило сповзаюча леонардина долонька по склу трофейного автомобіля «Рено». У даному фільмі Кейт поводиться скромніше, вона вже не кидається в кадрі на кожного зустрічного. І саме тому не вражає. Різнобарвне волосся - це дуже сильний декораторський хід, але крім стійкого переконання, що Клементині із зеленими волоссями гірше, ніж з рожевими, з її образу я не виніс.
Ось.
З візуальної точки зору - процес забування, вважаю, показаний непогано. Особливо з огляду на повну відсутність досвіду показування даного процесу в кіно. У деяких моментах нефігово напружувався й морщив брови - спрацьовано було толково.
А так - середньої руки мелодрама. З дівчиною дивитися було б, напевно, краще.
