Рецензія на фільм «Грозові ворота»

Сьогодні, будучи сильно радісним фактом закінчення іспиту, пішов на Радянську в магазин «МІФ» і закупив там фільм «Грозові ворота». Спочатку направився в Будинок Одягу із твердим наміром придбати фільму там, але в Будинку Одягу залишилися «Грозові ворота» тільки на касетах і VCD, а мені таке фуфло не потрібно, я фільми волію дивитися на DVD, тому що досвід показує, що в цьому випадку сформоване від фільму враження значно вірніше.

Тому пішов в «МІФ» і скупив фільм там.

Фільму цю я частково спостерігав якось по російському Першому каналу. Дивився, як тепер виявилося, дуже мало, з півгодини приблизно, але й тим, що побачив за півгодини, був украй враженій - чисто «Порятунок рядового Райана» у російському стилі, настільки круто бабахає, вибухає й зносить руки/ноги/голови.

Сам фільм, якщо хто не в курсі, це й не фільм, власно, а серіал. Складається із чотирьох серій. Загальна тривалість всіх чотирьох серій - 208 хвилин. Відбувається за цей час винятково багато, часу перегляд забирає теж чимало.

Коротко висвітлю основні колізії даної фільми.

Молодих пацанів призивають в армію, і після учебки відправляють у Чечню. Там ця зелена свіжосформована рота одержує бойове завдання - закріпитися на висоті на ім'я Грозові ворота й утримувати її, відбиваючи атаки багаторазово переважаючого супротивника. Рота завдання виконує, при цьому втрачаючи дві третини свого складу. Надалі виявляється, що хлопців використовували як живець, виманюя на них могутні сили чеченських бойовиків для того, щоб потім хоробро налетіти авіацією й стерти всіх їх, бойовиків, одним ударом.

Що, нагадує «9 роту» режисера Бондарчука? Десь так, десь ні. Різниця насправді корінна - ідеологічна. Поясню.

Є таке поняття - патріотизм. Любов до Батьківщини. До країни, де ти народився, виріс, де працюєш, де живуть твої друзі, рідні й близькі. Чітко відокремимо патріотизм від націоналізму, тобто від усвідомлення своєї національної винятковості й логічно що звідси випливає неповноцінності всіх інших національностей. Патріотизм - він не про національність взагалі. Я на чверть українець, на чверть росіянин, ще на дві чверті поляк і білорус. Що не заважає мені вважати своєю батьківщиною Україну й любити її таку, яка вона є.

Патріотизм не народжується на порожнім місці. Його потрібно виховувати. Частиною він проростає сам, від усвідомлення того, наскільки прекрасна твоя країна. Такий, наприклад, патріотизм американський. У переважній більшості випадків, однак, патріотизм необхідно заохочувати, пестити й плекати, бажано - на державному рівні. Грамотно щодо цього надходять, скажемо, у Росії, де раз у два роки проводиться Міжнародне Авіапідживлення Салон (МАКС). У ході даного заходу в росіян є відмінна можливість не раз і не два відчути гордість за свою країну, що навіть за десятки років вдумливого й цілеспрямованого розкрадання ще може робити такі літаки, вертольоти й ракети.

В Україні подібною діяльністю не займаються, у нас більш модним уважається лютий пошук зовнішнього ворога, через якого в нас все «не так». Вихованню патріотизму уваги не приділяється, це довго й клопітно, а підступний зовнішній ворог, що затаївся, - це навпаки - просто й вигідно. Такі справи.

Важливу роль у вихованні патріотизму грають фільми. Американці в більшості люблять свою країну не в останню чергу тому, що їхні фільми - теж, зрозуміло, у більшості - патріотичні. Та «штампування», що у нас прийняте презирливо обпльовувати (мною в тому числі) - воно несе винятково важливий ідейний заряд: «Ми, американці, кращі, у нас велика країна, тому ми переможемо!» У нас, по контрасту, подібні ідеї відбивати у фільмах якось не прийнято. Якщо радянське кіно багато й часто успішно працювало в цьому напрямку, то в перебудованому й ранньому російському кінематографі патріотизм уважався просто дурним тоном. Якось саме собою вважалося, що ми настільки повні дебіли, варвари й обагрені кров'ю безневинних жертв маніяки, що патріотизм нам невластивий у принципі. Результат у наявності - за двадцять років виросло покоління, якому однаково - ми німців перемогли, або німці нас, їм головне, щоб чіпси продавалися, і жуйки “Super Bombibom” з лимонним смаком.

Саме таким, безідейним, а точніше - антиідейним, і був фільм Федора Бондарчука «9 рота». Воювали, мов, в Афгані повні ідіоти, безпритульники та негідники, за що воювали - незрозуміло, а потім їх ще якийсь недоумок взяв, та й забув на висоті 3234, де вся дев'ята рота (безпритульники, ідіоти й негідники) полягла майже в повному складі. Після перегляду фільму всім відразу ставало ясно, що за країну, що таке дозволяла зі своїми синами, і воювати не варто, тим більше, що «через два роки вона перестала існувати». У результаті в молодого покоління - основного кіношного контингенту - формувалася огида до своєї батьківщини взагалі й армії як одному з її інститутів зокрема.

У фільмі «Грозові ворота» всі не так. І не просто не так, а - зовсім. Так, і дідовщина в армії там показана - хоча й досить млява, і непрості солдатські будні, і погана організація спільних дії різних військ, і смерть, і грязюка, і кровища, і ще багато всякого іншого показано. Але при всьому при цьому - після перегляду виникає стійке відчуття, що все це було не дармо.

І перевал захищався, і солдати гинули не просто так, не за п'ять копійок, не через дурь чергового генерала - а з конкретною, реальною, справжньою метою. Бойовики гинуть під ураганним вогнем артилерії, що вціліли солдатики відходять під прикриттям підкріплення, і нагорода знаходить героя не після смерті, а всього лише в госпіталі.

І через це здається, що все в нас ще буде. Буде - добре.