Рецензії на (2006)

Рецензія на фільм «Парфумер: Історія одного вбивці»
Парфюмер. Сравнение книги и фильма.
7 червня 2013,  18:25 | Рецензії | Автор: Алмажан

Только дочитав книгу Патрика Зюскинда «Парфюмер», я сразу же, следуя девизу «лучше один раз увидеть, чем сто раз услышать» пошла грузить одноименный фильм.

Актер в главной роли показался мне каким-то недоразвитым и неполноценным, а для роли подмастерья парфюмера, маньяка-коллекционера женских ароматов эти качества как нельзя кстати. Раз начала говорить об актерах, то нельзя не упомянуть и других персонажей картины: на мой взгляд, нельзя подобрать на роль более подходящего старика Бальдини, чем улыбчивого Дастина Хоффмана с хитренькими глазками (после «Знакомства с Факерами» я его надолго запомнила), ну а Алан Рикман просто слился с образом строгого, вечно тревожного за юную красавицу-дочь, отца (я даже не вспоминала во время просмотра, что этот человек-каменное лицо заставлял меня безудержно материться и кидаться тапками на протяжении первых пяти частей гарри поттера-всеми любимый Северус Снейп, узнаете?). А что касается главной вишенки нашего пирога-исполнительницы роли Лауры, бесподобного рыжеволосого объекта амбициозных планов нашего маньяка-парфюмера, то, несмотря на всю свою женскую сущность, признаю, что ее естественная красота как-раз таки и есть нежнейший цветок, создающий какую-то атмосферу сказочности в фильме.

В общем, фильм хотя бы из-за актеров стоит посмотреть. Но вопрос – настолько ли он хорош как и книга? Книга «Парфюмер» вещь действительно стоящая и интересная, в добавок обладает множеством литературных наград и признана капризными критиками мира сего довольно интересным и неординарным чтивом. И потому, не так-то легко снять что-то если не превосходящее, то хотя бы не уступающее оригиналу. Стояло задачей изобразить города Франции 19го века со всей их грязью, вонью, толкотней, суетой, психологию людей-показать не будни надушенных пудрой дам в париках и белых перчатках, а жизнь простого подмастерья парфюмера, который привык спать в конюшне на конской попоне и не брезгует летучими мышами и ящерицами, когда желудок урчит; Причем все это показать так, чтобы зрители из кинозала не выбегали не сдержав рвотный рефлекс, ведь в книге цепляет именно красочность и правдивость описания. Все поставленные задачи по моему скромному мнению выполнены на пятерку. Фильм не является полной копией книги, ведь, согласитесь, нельзя уместить 200 страниц в каких-то 2 часа, этот фильм получился более добрым и привычным для восприятия нам, зрителям, избалованным хэппи-эндами.

В конце фильма (мини-спойлер=)) режиссер решил показать парфюмера , желающего любить и быть любимым, где в книге, наоборот, писатель с самого начала дает понять, что на раскаяние и счастливый конец можно не надеяться, убийца был и остается злом, и все тут. Это и есть главное отличие книги и фильма, этих двух отражений вроде бы одной и той же истории - истории одного убийцы. И на этом рецензия длиной в китайскую стену подходит к концу=) И моя конечная оценка фильму - 10 из 10 - такая щедрость обоснована разноплановым актерским составом + реалистичным воспроизведением эпохи того времени + добавлением капельки надежды в образ маньяка-парфюмера и получается один из редких случаев, когда экранизация ничем не хуже книги, а может и чуточку лучше.

28 вересня 2006,  08:30 | Рецензії | Автор: Redder

Спіймав себе на думці, що щось у мене всі останні рецензії якісь добрі виходять. Пояснень тому може бути два. Або я сильно подобрів і розм'якнув, і тому хвалю все що під руку потрапляє. Але це малоймовірно, люди, довго й добре знаючі мене, кажуть, що навпаки - я останнім часом оборзів і озлився. Це цілком можливо, я й сам за собою подібне помічаю. Немає в мені християнської доброти й всепрощення, що, загалом, нітрохи не дивно. Звідки?

Друге пояснення більш правдоподібно - мені попадалися все більше гарні фільми. А на гарні фільми чого б і не написати гарну рецензію?

Загалом, двох думок тут бути не може - для розбивки цього порочного кола мені терміново було необхідно обхаяти який-небудь фільм. Найкраще поганий - його ганьбити простіше й приємніше. Найкраще відомий - це створює резонанс. Ну й, звичайно, потрібно напихати туди побільше несподіваних думок і словосполучень, які не відносяться до справи – пошукові системи тоді набагато швидше й краще знаходять наш сайт. Хе-хе-хе.

Загалом, подивився фільм «Парфумер», у надії, що він виявиться поганим. В основному, надіям моїм було не призначене збутися - фільм виявився дуже якісно зробленим. Тому почіпляюся по дрібницям, і вже з них, із дрібниць, ні однієї не впущу, не помилую. Із чого б?

Спочатку, як і радить безпрограшний рецепт дядька Реддера, наженемо спогадів і іншої ерудиції. Давно це було. Вчився я тоді в універі. І був у нас тоді такий предмет - літературознавство. Вела його злісна й весела тітка на ім'я Валентина Савеліївна. Вона майже як я була - ті ж якості в точності, тільки в мене їх більше виявилося. І то сказати - я ж був новим, поліпшеним поколінням. Отже, дуже вона любила всілякий пост-модернізм кінця двадцятого століття. Ну там Бегбедер різний, Кіарам Карсон, Робгрійє, та інші різні Мілораді Павічі зі своїми «Хазарськими словниками». Пелевін, знову ж. «Чапаєв і Порожнеча». І так далі. І от, серед іншого, задали нам прочитати товариша Патріка Зюскінда. Єврея, судячи з ім'я. А роман його називався «Парфумер».

Прочитав. Враження він на мене зробив не особливо сильне, все-таки дорослий був, і чітко розумів, що до чого, а описами розчленованих трупів мене було не здивувати, я це протягом десятка років без утоми хавав у Стівена Кінга. Не можна, однак, сказати, що роман мені не сподобався. Він був непоганим, з якісною мовою й простим сюжетом, що на тлі іншої постмодерністської лабуди дивилось ново й небувало. Загалом, прочитав і забув. А отут дивлюся - почали фільм за ним знімати. І не тільки почали, а вже й закінчили, он давно він іде вже в кінотеатрах. І навіть з'явився вже в поганих екранних копіях.

Ну, скільки я собі не казав, що не можна дивитися фільми в екранках - враження псувати, все-таки не можу стриматися, дивлюся, раз за разом. Доводиться іти на компроміс із совістю. А компроміси ці тим гарні, що на них іти легко й приємно. І нема кого винуватити у випадку невдачі. Загалом, подивився.

Прямо скажемо, бажання екранізувати роман єврея Зюскінда - воно трохи дивне. Адже про що говориться в романі? Головним чином, про запахи. Про їхній вплив на людей. Як показати вплив запахів у фільмі - ніяк незрозуміло. Можна, звичайно, змусити акторів до посиніння закочувати очі й бурмотати «Мама мія!» у кадрі, але глядачеві однаково залишиться ні фіга не ясно, що там відбулося в точності.

У романі, звичайно, ця проблема вирішується значно простіше - там написані літерки. І їх можна читати. А прочитавши - уявляти собі, на що був схожий той або інший запах. У загалі-то, читати книжки - це й у цілому набагато корисніше перегляду фільмів. Читання - воно, розумієте, розвиває. А фільми - трохи навпаки.

Ну та й добре. Запахи - це один бік питання. Хоча й головний. Як, скажіть, показати в кіно поширення запаху від головного героя, якщо його, запах, передати ніяк неможливо? Хтось намагався (начебто б в «Мінотаврі») показати хвилі запаху чисто візуально - такими собі прозорими коливаннями - але це однаково не вихід, і проблеми це ніяк не вирішує.

Інше питання, як підрозділ першого: відчого викинули із сюжету причину видатних здатностей головного героя? Ну, типу, відчого він так спритно розрізняв запахи? Звідки це в нього завелося таке, така чудова здатність? І сюди ж: чому практично ніде за весь фільм не показано, наскільки його ненавиділи всі навколишні? А відповідь тут проста - неможливо показати у фільмі одну характерну здатність цього нашого Жан-Батисту Гренуя - він не видавав взагалі ніякого запаху. У принципі. Люди це підсвідомо відчували, і переймалися до людини підозрою й ворожістю. Дійсно, що це таке? Всі, головне, пахнуть, а цей - ні. Чи не демон він? А часи тоді стояли неспокійні. Загалом, цієї потужної теми у фільмі теж ніяк не пролунало.

Ну й категорично не сподобалося обґрунтування всіх злочинів нашого нібито героя. Він, розумієте, випадково задушив свою першу дівчину. І тому він такий. А не задушив би, і все б обійшлося. Ну, так зклалися обставини, одним словом. Це дуже гарне пояснення, дуже зручне. Це як найпопулярніше пояснення при розлученні: «Не зійшлися характерами». Ні щоб сказати: «Так, я, дура така, замість того, щоб день і ніч працювати, сиджу вдома, гризу чоловіка на предмет грошей на нову шубу». «А я, козел старий, теж ні фіга не працюю, а лежу на дивані, жеру пиво й дивлюся футбол, так ще свіженьких баб на роботі трахкаю». Ні, замість цього - «Не зійшлися характерами». Зручно, так. От і у фільмі приблизно так само. Він, мов, ні в чому не винуватий. Він адже теж людина, та ще геніальна до того. Ну, убив там когось, але адже не всіх же! Не всіх. Усього-то дванадцять чоловік. Така дрібниця.

Цей момент мені теж виявився геть-чисто неясний. Розуміти його рішуче відмовляюся.

А в іншому - так, фільм удався. Режисер Том Тиквер - а ми знаємо й любимо його за фільм «Біжи, Лола, біжи» - він поганого не зробить і косяка не споре. От і цей фільм - зроблений якісно й майстерно. Операторські наїзди й могутня мушка, звірячий звук і колоритні акторські роботи (Бен Вішоу в ролі Гренуя й Дастін Хоффман у ролі Бальдіні мені особливо сподобалися, дуже добре вийшли, особливо Гренуй - така мерзота липка!) - загалом, у принципі, зроблено все на міцну п'ятірку.

Якщо, звичайно, не вважати вищевказаних принципових причіпок. Так, і ще - не рекомендується до перегляду особам, що не досягли вісімнадцяти років. Багато розчленування, білого слизу, трупів і відвертого знущання над усім. Що, звичайно, приємно. На Заході фільм одержав рейтинг “R” - for aberrant behavior involving nudity, violence, sexuality, and disturbing images.

Ну й все, начебто б. Вибирайте з розумом. Щоб потім не довелося довго жалкувати.