І от - встав прямо з ранку дивитися фільм «Штольня», тому що він теж приплив до мене в мега-якості й навіть із двома звуковими доріжками - російською й українською. Ну, я свою країну люблю, тому включив відразу з українською доріжкою. Хвилин через десять виключив і перейшов на російську - це тому, що я хоча й люблю країну, але себе люблю значно більше, а український молодіжний сленг у поданні режисера Кобильчука - це не для слабонервових, навіть я, хоч і сильнонервовий, довго не витримав.
От, по вступному абзаці вже можна зрозуміти відношення аффтара до переглянутого фільму. Для тих, у кого зрозуміти не вийшло, повідомляю: фільм - гівно. Для дітей середнього шкільного віку. Із затримками розумового розвитку. Багато ще можна сказати, але це будуть чисті емоції. Тому вчинемо в строго відповідності з науковим методом - препаруємо фільм нашим відточеним розумом, висунемо гіпотезу, знайдемо - або не знайдемо - їй підтвердження, у ході дослідження прийдемо до певного висновку, що підтверджує або спростовує цю гіпотезу. З тим і почнемо.
Причепимося спочатку до назви. Штольня - це звичайно добре, це круто навіть, звучить фактично по-європейські. З розмахом. Але чому - штольня? Я в дитинстві багато читав усяких розумних книжок, однією з улюблених була книга Лева Кассиля й Макса Поляновського «Вулиця молодшого сина», там про те, як під час війни кримські партизани ховалися в керченських каменоломнях. Там дуже багато чисто шахтарських термінів було - штрек там, шурф. І так далі. І штольня, зрозуміло, теж. Тому що таке штольня я знаю з раннього дитинства. Штольня - це гірське вироблення, вертикальне або горизонтальне. Ще раз - для слаборозуміючих: гірське вироблення. Для геологічних або шахтарських робіт. Те, де весь фільм шлялися тупі діти з фільму - це не штольня. Це підвал. Там зроду нічого не бурили - та й звідки, на окраїні Києва-то? Найбільше цей підвал походив на каналізаційний колектор, а з огляду на розміри - за моїми прикидами, не більше ста квадратних метрів - на дуже маленький колектор. Штольня, млин.
Ну то й добре. Тепер попруть спойлери.
Сюжет полягає в тому, що п'ятеро тупих тінейджерів - студентів істфака - разом зі своїм історичним професором їдуть на літню практику. Типу копати й ритися в ґрунті. Їдуть ну дууууже далеко - приблизно на околицю Києва (якщо це Київ, що схоже). Але от саме близькість міста - це відмінний момент, він чітко проглядається у фінальних кадрах, там у куті кадру багатоповерховки дуже ясно видні. Вона, ця близькість і містечковість, просто потрясно вибивається із загальної канви про загальну занедбаність і покинутість. Ну так про це пізніше.
До речі, ще один відмінний момент - свого професора студенти називають не на ім'я-по батькові, як всі нормальні люди, а просто й без витівок - «Професор». А тренера з баскетболу теж дуже просто - «Тренер». Млин, враження, що американець діалоги виписував, дуже вже схоже.
І все-таки про сюжет! По дорозі на місце відбувається страшне - об лобове скло гарної імпортної студентської машинки зі страшною силою б'ється птах. І вмирає. Тобто це ми догадуємося, що це птах. Особисто мені спочатку здалося, що те був густо змазаний кетчупом «Чумак» окорочок. А може бути, використовувалися дорогі закордонні марки кетчупа - Uncle Ben's або Hellmann's, цього навіть у моїй високоякісній версії було не розібрати.
На місці розкопок нічого гарного студенти не відкопують - що логічно, звідки прямо за містом може перебувати щось коштовне, крім порожніх пляшок? От пляшку саме одна зі студенток знаходить. Дуже харизматичная сцена - п'ятеро тупих підлітків іржуть над порожньою пляшкою, респект. На ніч студенти лягають спати в намети. Довірливий український глядач леденіє від жаху - зараз відбудеться страшне! - думає він, роняючи слинь на закидану чіпсами підлогу кінотеатру. Але нічого страшного не відбуваються, ранком всі студенти бадьоро снідають, виявляють відсутність професора, і юрбою пруть дивитися, що тут навколо, для чого. І, ясний перець, натикаються на загадковий тунель, що веде кудись вниз. Тупі українські діти радісною юрбою валять у темряву.
У темряві вони помиляються й втрачають напрямок. Хоча один тінейджер інтелектуально малював карту, а інший не менш інтелектуально ставив крейдою хрестики на поворотах, це їм не допомагає - карта розмивається водою, а хрестики виявляються акуратно кимсь затерті. При перегляді цього моменту люто поскаржився на недогадливість дітей - адже зовсім ясно, що варто було посипати підлогу за собою хлібними крихтами, це значно спростило б дорогу назад. Перевірений століттями метод, а як же.
Студенти як коні пруть у дорогу назад, але нічого подібного не знаходять. Навичок орієнтування на місцевості в товаришів немає, хоча всі тунелі, по яких вони проходять, повертають строго під кутом 90 градусів, так що заблудитися там дуже складно. Заблудитися легко в лісі - це я як колишній лісник кажу. І, скажу теж, у лісі вночі буває значно страшніше, ніж у цій так званій штольні.
Але! Де наша не пропадала, думають студенти, ломлячись чередою їжачків по вузеньких тунелях і світячи в усі сторони своїми мега-ліхтарями, поки не розуміють, що вони заблудилися остаточно. У результаті до товаришів доходить здорова, у принципі, думка, що не завадило б кого-небудь покликати на допомогу. І отут виявляється, що мобілок ні в кого немає! От так, збираючись не зрозумій куди під землю, заряджену мобілу взяла усього одна тупа дитина, інші не то залишили їх нагорі, не то забули зарядити. Не знаю, я, коли виходжу з будинку, завжди мобілу заряджаю, тому що чітко усвідомлюю, що трапитися може всяке. А якщо кудись за місто, те неодмінно й пушку прихоплюю. У неспокійний час живемо, однак, і в неспокійній країні. А ці - як з Марса впали, чесслово. Або зі Снікерса.
Ну та й добре - одна мобіла в пацанят все-таки є, хоча й напіврозряджена. Крізь товщу земної поверхні вони пробиваються сигналом назовні. І отут - знову сюрприз! Куди повинні дзвонити перелякані діти, що заблудилися десь глибоко під землею? Нормальна людина подзвонила б у міліцію, швидку допомогу або іншу службу порятунку, там телефони зовсім нескладні. Але не такі наші ідіотики! Вони дзвонять не куди-небудь, а своєму другану на прізвище Ренат. Ренат у цей час під голосну задерикувату музику розсікає на своєму мега-бумері в компанії трьох дівчаток, запекло схожих на.... хм, ну скажемо, повій (нас же й діти теж читають, точно знаю!). Потім подивився в титрах, виявилося, це не просто, ну, скажемо, повії, а популярна українська група XS, виконавці саундтрека до фільму. Хо-хо-хо! У філософії це називається «причинно-наслідковий зв'язок».
Повернемося до Рената. Він ні біса не розуміє з того, що йому намагається вдовбати по телефону один з дітей підземелля, тому що:
А) музика в салоні грає
Б) дівчини відволікають
В) зв'язок поганий
Г) воно і є «г» - по телефону йому сказали буквально наступне: «Ренат, це я, Мальок. Ти мене чуєш? У мене проблеми». І що після цього повинен був подумати камрад Ренат? Він подумав правильно й глибокодумно вирік - «У всіх проблеми».
Так цей недоумок йому потім передзвонював ще рази три, поки не посадив акумулятор остаточно. Клініка, ЦКБ.
У цей час гине один зі студентів - він зачіпає ногою спецмотузку, і на нього падають камені. Ті, що залишилися розуміють - його смерть була не випадковою! За ними полюють місцеві лиховісні сили! Звідки діти приходять до такого оригінального висновку, незрозуміло. Потім тінейджери бредуть далі й знаходять колодязь. Одне з дівчисьок хоче випити звідти водиці й завалюється усередину, що знову яскраво сигналізує про загальний інтелектуальний рівень всієї бригади. Так вона там, у колодязі, що від сили два метри глибиною, ще й ногу ламає. Діти в паніці, але отут один з них, перегравши в дитинстві в «Арканум» і «Фоллаут», знаходить десь у бічному коридорі стару, довоєнну ще аптечку. В аптечці лежить ампула із чимсь. Наші інтелектуали своїм відточеним розумом усвідомлюють - в ампулі знеболююче! Його треба терміново вколоти хворому дівчиську! Подумаєш, аптечка вся запліснявіла й запавутиніла! Подумаєш, лікам шістдесят років! Гірше-то точно не буде!
Виявляється, буде, дівчисько вмирає. Діти розуміють особливо яскраво - це витівки злих сил штольні! Вони знаходять у черговому коридорі відмінно збережений автомат ППШ і втомлені але задоволені продовжують свій непростий шлях.
Не можу не відзначити при цьому, що, судячи з дитячих реплік, унизу вони перебувають як мінімум добу - то жерти їм хочеться, то пити, то загальна утома й виснаження. А тим часом ліхтарики їхні все горять і горять, яскраво-прияскраво. Гарні в Києві ліхтарі навчилися робити, добу без передиху працюють, і хоч би хни. Таким акумуляторам і «Камаз» позаздрить.
Наступним після автомата ППШ артефактом виявляється банка тушонки - однолітка ампули. Нітрохи не вагаючись, оголодавші студенти її розкривають практично зубами й люто гризуть уміст. Як раптом - чисто леворлюціонна сцена - «У м'ясі хробаки!». Ну так, у герметично впакованій банці хробаки можуть жити дуже довго, фактично - століттями. Ну, щоправда, сцена трохи здерта з фільму « Корабель-Примара», але кому яка справа до такої фігні? Сказано - хробаки, значить хробаки. Було вкрай страшно й хвилююче за бідних дітей, так.
Попутно, проблювавшиїся вдосталь пацани мочать із автомата свого професора, що за якоюсь своєю професорською справою теж поперся в штольню. Професор, перш ніж умерти, поводився більш ніж дивно, бродив по коридорах а-ля зомбі, побачивши своїх студентів, кинувся на них, розмахуючи руками й трясучи іншими кінцівками. Зрозуміла справа, вальнули товариша, прийнявши за злого духа.
Один зі студентів, злегка офігівши після всього цього від задумів режисера, відходить відлити. І відливає прямо на оголений кабель під напругою. Хто б пояснив, звідки в замкненій древній штольні по підлозі розкидані кабелі, підключені до мережи? Звідки там мережа-то? Гумористи, от їй-богу - Петросяни наступають.
Двох студентів, що залишилися, чекає приємний сюрприз, одного змиває водою, але не до кінця, а іншу утилізує незрозуміло звідки узявшийся злий служитель язичеського бога Перуна. Його так і кликали - Старий Перун. Служитель прив'язує дівчисько мотузкою й виголошує полум'яну промову: «Ви загнали нас під землю! Ми не бачили сонця! І тепер я одержимий лише бажанням мести!». Насмілюся помітити, такої яскравої мовної маячні не дозволяли собі навіть режисери старих індійських фільмів з Гойко Митичем. Як раптом з-за спини служителя Старого Перуна (локального фізкультурного тренера, до речі) з'являється не до самого кінця змитий передостанній підліток і засаджує тренерові в бік шматок арматури! Перунец дохне, двоє тінів, закинувши наверх мотузку, вибираються на білий світ. За їхньою спиною гримить вибух побутового газу, талановито намальоване в програмі Paint полум'я здіймає до небес. Але нашим хлопцям все дарма - охайні, чисті, усміхнені, вони, пританцьовуючи, спрямовуються в нове, щасливе життя.
Саундтрек. Завіса.
Бюджет фільму - 4 мільйони гривень. Ще раз - чотири мільйони. Куди вони пішли, не зовсім зрозуміло. Знято - середньо, на трієчку. Спецефектів, крім відмінного вибуху й курячого окорочка під соусом Calve, помічено не було. Звук - ніякий. Просто ніякий. Синхронізації мови з картинкою немає - це по-перше, половину фільму ні біса не розібрати, хто що говорить - це по-друге. Зрозуміло, що всі звукові ефекти робилися за допомогою програми Sound Forge, але є адже й інші, теж гарні програми, є якісне встаткування, є кваліфіковані фахівці, зрештою. Тобто вони є - десь. У фільмі ні того, ні іншого, ні третього помічено й близько не було.
Актори - гівно. Перший курс будівельного технікуму. Про дітей навіть не кажу, але й інші теж - ні в які ворота. Професор - повний недоумок (до речі, після героїчної смерті від автомата ППШ, не соромлячись, дихав і помаргивав очима), злісний маніяк-перунец - просто навіть не гівно, а два гівна. Ні злостивості, ні маніячності, ні релігійного фанатизму - нічого в товариша виявлено не було, так, лялька якась для начитки тексту.
І саме дике, що деяким подобається. Кажуть, дуже сильно знято, дуже страшно.
А ще більш дике, що часто чутно таку точку зору - «Так, гівно, але зате наше, українське, а тому обов'язково дивися, хвали, і голосуй гривнею за подальший феєричний розквіт українського кінематографа». Цікавлюся - із чого це за чужі помиї голосувати повинен - я? Так ще й своєю кровною гривнею?
Підсумок: „перший український трилер” - не вдався. Це навіть не млинець комом, це чужий нестримний смердючий пронос. Кал. Не дивитися.
