Подивився на те, як камрад Павлов шустро шмалить рецензії, уразився невичерпному творчому фонтану згаданого камрада й міцно задумався. Подумав про всяке, після чого рішуче заробив собі півсотні гривень, зробивши кваліфікований технічний переклад, і сів писати нову рецензію. От торік було багато гарних фільмів - один «Денний дозор» чого вартий. Про «Денний дозор» це я пожартував. І був один фільм, що вийшов точно за кілька днів до того, як наш мега-сайт почав свою роботу. Так прикро.
Треба б відновити справедливість.
У серпні 2005 з'явилось у світі непогане таке _щось_ за назвою «Чарлі й шоколадна фабрика». Головну роль там грав Джонні Депп, а режисером виступав Тім Бертон.
Не знати, хто такий Тім Бертон - соромно. Він дорогий нам, а також всьому прогресивному людству, такими чудовими фільмами як «Марс атакує!», «Бетмен» (найперший, ага), «Сонна лощина» і різними іншими, не менш чудовими, стрічками. Ага, ще «Велика риба» - це теж його, хоч я цей фільм і не дивився, але кажуть, теж у своєму роді чудове видовище. Незабутнє, ага.
А, отож, власно про «Чарлі» і всіх інших, хто там ошивається. Ні, все-таки про Бертона закінчу спочатку. Отож, якщо при імені, скажемо, Майкла Бея, можна уявити собі вибухи, стрілянину й вогонь, а при імені Стівена Спілберга - космічний масштаб дійства й такого ж масштабу пафос, то при імені товариша Бертона нам відразу представляється злісний сарказм упереміш із непередаваною похмурістю, чорним-причорним гумором і елементами - громадними! - садизму в окремо взятій галактиці.
Одним словом, видовище, зважаючи на все, мало бути варте. Кровожерливо посміхнувшись, заточив улюблений домашній тесак, препоясав чресла й плюхнувся в зручне крісло перед своїм відмінним, потужним комп'ютером.
Жив-Був в Америці пацан. Дрібне таке пацаня. І дуже бідний. До того бідний, що прямо дивно.
І в нього була родина - батьки там, дідусі, бабусі. Разом шість чоловік. А якщо й пацана вважати - то сім. І всі вони жили дуже бідно.
А трапилося це не просто так. Колись, років десять назад, за їхнім американським календарем, працювала в місті шоколадна фабрика якогось Віллі Вонка. На фабриці працювала купа народу, у тому числі дідусь нашого пацана. І шоколад у них теж виходив - так нічого собі. Гарний шоколад, начебто б. Звичайно, супротив нашого, радянського, американський шоколад, прямо сказати, не дуже. Сосе він, м'яко кажучи, і голосно.
Це якось на самому початку дев'яностих до нас у школу приїхали американці. Подія це було - відпад, американців тоді мало хто ще бачив. Росіян, як я розумію, з американців теж не всі знали, хто вони такі - росіяни, а в цьому випадку - українські. Ну, щоб допомогти бідним українським дітям, привезли ці американці свої американські солодощі. Ginger sticks, так вони називалися. Ну, ми діти жадібні були, дарма що розумні - усі розхапали в мить. Спробував я цей джинджер стік - гума гумою. Так і викинув, надкушений. Гівно ці американські солодощі, однозначно.
Але в цього Віллі Вонка всі неначебто непогано йшло, бадьоренько. Це, напевно, тому, що він у СРСР солодощі не возив. Я спеціально на початку фільму дивився - ні однієї посилки він до нас не відправив, усе в Берлін кудись, та у Японію. Правильно, розуміє, що не конкурент він нам.
Коротше кажучи, з певного моменту справи у Вонки пішли настільки круто, що на заводі почалося натуральне промислове шпигунство з боку інших кондитерських фабрик. Вони підкуповували місцевих робітників, а ті, недоумки, обкрадали рідне підприємство. Вовчі закони капіталізму, нічого не попишеш. Вонка сильно на це образився й в один не сильно прекрасний день звільнив весь робочий персонал у повному складі. І нікого не найняв замість.
Усі думали - отут Вонці кранти прийшли! Ан ні, незабаром фабрика знову почала працювати. Фіг його знає - як, але почала. І цукерки випускала - краще колишніх. Ну вже точно не гірше. А якщо й гірше, то саму малість. Саму краплинку.
А пацан, виходить, росте потихеньку. Він теж любить шоколад. Але оскільки родина в них злегка бомжевата, то шоколад він жере тільки в день народження. Раз у році, стало бути. Ну зрозуміло, у таких умовах навіть джинджер стік мега-шоколадом здасться. Може, Вонка на це й розраховував.
Загалом, один раз він – Вонка, а не пацан - оголосив: в останній партії проданого шоколаду було заховано п'ять золотих квиточків. Хто знайде - він тих запросить до себе на надсекретну фабрику, а одного з п'яти, найгіднішого, нагородить по-царському. І не по-дитячому. Загалом, круто нагородить, він так сказав.
Один квиток знайшов якийсь товстий німецький пацан. Один - англійське дівчисько. Ще два - якісь придуркуваті американці. Ну й п'ятий, зрозуміло, мало не зжер наше бідне пацаня. Уявляю, скільки радості було. Чечітку, напевно, відбивав, так цілував всіх підряд на вулиці, дурень такий. Краще б подумав - а що може бути на фабриці, де ніхто не працює.
Був я якось у згорілому дитячому притулку, а по сумісництву – психлікарні закритого типу. Дуже негостинна установа, так, зовсім мені там не сподобалося, навіть незважаючи на те, що це була комп'ютерна іграшка. А отут - фабрика. Теж варто було б задуматися. Хоча що з нього взяти - у громадянина було важке дитинство.
Вонку, до речі, грає Джонні Депп. Грає добре, мені сподобалося. Психи в камрада Деппа виходять чогось дуже вірогідно. Не так вірогідно, як у Джима Керрі, але теж гідно. У Джима Керрі найкращий псих - це граф Олаф у фільмі «33 нещастя». У Джонні Деппа такої вершини поки досягти не вийшло, але в нього ще все попереду. А в Керрі вже навпаки - позаду.
На фабриці у Віллі Вонки працюють тепер не люди. І не роботи. Роботи - це нецікаво. На фабриці в нього тепер працюють спеціально навчені білки й пригноблені ліліпути. Сотні, тисячі пригноблених ліліпутів! І всі, зрозуміло, однакові, як однояйкові близнюки (бідолахи!). Про трудову експлуатацію вони нічого не знають, Маркса не читали, так що трудяться, уважай, забезкоштовно, тобто - за харчі. Такі от важкі, нестерпні, антисанітарні умови на фабриці запеклого визискувача Віллі Вонки.
Дивиться все теж досить живенько, не так красиво, як у тих же «33 нещастях» або «Відоц», але непогано. Вонка гострить, пацани грубіянять, ліліпути танцюють - все добре, все прекрасно.
По ходу справи Вонка зкормлює то одній, то іншій дитині свої експериментальні шоколадки, від чого бідолашні дитятка нестримно мутують. Ось вони, виявляються, для чого Вонці потрібні були! Наприкінці, зрозуміло, залишається всього один - найгідніший. Хто саме - можна здогадатися з трьох раз.
Закінчується фільм, як і заведено, гарним, якісним хеппі-ендом. І це правильно. Народу не потрібний зовсім вже безпробудний чорний гумор. Казки із щасливим кінцем нам потрібні не менше. І вони таки, що радує - є.
Гарний фільм, потрібно його дивитися.
PS: Фільм, до речі, поставлений за одноіменним твором письменника Роальда Даля. Хто бажає, може взяти до відома й зачитати.
