Рецензія на фільм «Приватна війна»
Хоробра журналістка Мері Колвін
Ірак, Афганістан, Чечня, Косово, Сирія... Військовий кореспондент Мері Колвін була на війні в кожній з цих країн. Над її головою свистіли кулі, вона чула крики поранених, які назавжди врізалися в її пам'ять, але вона, озброївшись лише блокнотом та ручкою, продовжувала їхати в саму гущу подій, щоб розповісти всьому світу про війни, які ведуть люди одне з одним, і про те, хто опиняється під перехресним вогнем. Мері переймалася трагічними історіями невинних людей, і для неї не існувало чужої війни. Всі ці війни були її особистими, приватними війнами, що і відображає сповна назва біографічної драми, присвяченої її життю та небезпечній роботі.
«– У військових зонах батьки засинають вночі, не знаючи, чи доживуть їхні діти до ранку. Цей рівень страху мені ніколи не відчути. Але коли пишеш про війну, тобі потрібно їхати в місця, де тебе можуть вбити, або де вбивають інших... І робити крок за кроком, як би страшно тобі не було, щоб зафіксувати ці страждання на папері.»
З перших хвилин «Приватна війна» занурює глядача з головою у світ військової журналістики. Мері вирушає на Шрі-Ланку, щоб розповісти про збройний конфлікт, який ніхто не висвітлює, і втрачає там під час вибуху своє око. Після приїзду додому її називають кращим іноземним кореспондентом року, але вона не зупиняється ні на хвилину. Життя в Лондоні стає нестерпним, відгомони війни та посттравматичний синдром переслідують її усюди, і журналістка намагається заглушити їх алкоголем. І тільки коли Мері знову опиняється у наступній гарячій точці, вона знову мислить розсудливо як ніколи, з величезним професіоналізмом роблячи свою роботу, щоб читачі The Sunday Times знали, що відбувається в світі, і були свідками того, як пишеться сучасна історія.
Мері Колвін була Журналісткою з великої літери, її називали легендою за життя (принаймні в цьому фільмі), і Розамунд Пайк чудово зіграла цю дивовижну, розумну й хоробру жінку. Фільм Метта Гейнемана не намагається зробити з Мері святу, він чесно пише історію її життя, а Пайк показує нам реальну жінку з усіма її особистими проблемами, болем і страхами, яка відправляється на нові і нові війни, щоб писати про них, щоб стати голосом тих, кого світ перестав чути. Голосом тисяч чоловіків, жінок і дітей, чиї життя обривають снаряди, і ніхто не прагне їх захистити. «Приватна війна» показує Мері відважною, лютою, тою, яка пристрасно любила людей і свою роботу й завжди ризикувала заради них життям, і Пайк зіграла її так, що хочеться аплодувати. Одної номінації на «Золотий глобус» здається недостатньо, щоб оцінити її блискучий виступ сповна.
В Іраку Мері зустрічає фотокореспондента Пола Конроя, і з тих пір вони стають близькими друзями і разом їздять в гарячі точки. Пол, колишній військовий, завжди прикриває Мері, яка готова кидатися під кулі, аби дістатися до людей в облозі, і Джеймі Дорнан в цьому образі дуже гарний. При перегляді «Приватної війни» ви і не згадайте про ту його найвідомішу роль з «П'ятдесят відтінків», оскільки в кожній своїй сцені він доводить, що не просто може бути, але вже є серйозним актором. У них з Пайк вийшов відмінний дует. Мері і Пол розуміли одне одного, як ніхто інший, оскільки разом переживали обстріли і бомбардування, разом спілкувалися з потерпілими, разом бачили жорстокі смерті, і при тому, що у них були чисто дружні, платонічні відносини, ніякого інтиму і сексу, він, здається, був їй ближчим, аніж колишній чоловік чи новий бойфренд, останнього з яких, до речі, зіграв Стенлі Туччі.
«Приватна війна» охоплює пік кар'єри Мері: починаючи з 2001 року і втрати ока і закінчуючи тим трагічним днем в Хомсі, Сирія, де вона загинула від вибуху бомби в лютому 2012 року. Гейнеман повільно підводить нас до її смерті, в кожному підписі, що позначає нову гарячу точку, повідомляючи, скільки років залишилося до Хомса. Його байопік просочений неминучістю смерті, але на цьому тлі ще чіткіше виступає життя головної героїні, яку вона прожила сповна. Мері судилося померти, не доживши до старості, але вона не витратила даремно ані дня, ані секунди свого життя. Війська Ассада вбили її, але вона не програла. Вона розповіла всьому світу про те, що вони намагалися приховати – про тисячі смертей невинних людей.
Це може бути єдина картина Гейнемана, яку ви подивитеся, оскільки він в основному працює в жанрі документалістики, але вона безумовно викличе у вас бурю емоцій, включаючи найнеприємніші, як гнів, жах і шок. Але найголовніше, що «Приватна війна» викликає співчуття. Вона, як і репортажі Мері, змушує відкрити своє серце. Це справжній струс, який ви повинні собі влаштувати, адже коли ми закриваємо очі на війни і несправедливість, зло перемагає.
«Приватна війна» – один з найбільш недооцінених фільмів 2018 року, який заслужив більше уваги, аніж навіть дві номінації на «Золотий глобус», які пройшли в основному непоміченими публікою. Це фільм, який дуже важко дивитися, але його повинен подивитися кожен. Щоб зупинитися і хоча б на кілька хвилин задуматися про світ, в якому ми живемо, і про його жахи. Адже коли нам стане не все одно, цих жахів стане менше. Мері б дуже цього хотіла. Саме за це вона і віддала своє життя.
Мері Колвін постійно вела свою приватну війну. Війну з людською байдужістю.
