Рецензія на фільм «Моя супер-колишня»

До Уми Турман я, наприклад, ставлюся рівно. В «Кримінальному чтиві» вона мене не вразила (вразив мене товариш Самуель Л. Джексон, але зараз не про це). В «Убити Білла» не сподобалася, як втім, і сам фільм. А отут, розумієте, якийсь дуже новий фільм з нею в головній ролі. Не бойовик, не кримінальна, я вибачаюся, драма. А навпаки - комедія.

Ну, що таке американські комедії, усі знають. Торти в морду, голосний пердьож і постійне ригання, і всі один з одним люто сполучаються. В особливо просунутих комедіях є якісь зачатки цивільної самосвідомості, там показують, який їхній президент повний недоумок. У цій справі особливо вирізнився камрад Леслі Нільсен, президент США в його виконанні незмінно виходить відмінним. Тобто просто клінічним ідіотом.

Але раз партія сказала «треба», значить треба. Фільм іде в кінотеатрах, і його неминуче треба відрецензувати. А щоб рецензувати, його спочатку потрібно подивитися, доведено «Зануссі». Загалом, скачав я його, заплатив за це неминучі гроші, які, до речі, суть корінь усього зла, і подивився.

Подивився, треба сказати, на одному подиху. Про перегляд не жалкую. З чого вже навіть до зачитання рецензії можна зробити певні висновки.

Один раз простий нью-йоркський хлопець Метт познайомився з настільки ж простою дівчиною Дженні. По вродженому пороці зору, Метту здалося, що вона красуня, і він вирішив, що от вона - дівчина його мрії. Тобто - дівчина на один трах.

Насправді ця Дженні й на просто дівчину не дуже тягне. Така, насмілюся помітити, морда заучена. Плюс окуляри. Плюс зачіска а-ля Катя Пушкарьова. Може, це їх місцева Катя, я не знаю. Але я б з такою у метро знайомитися не став. Хоча у нас у місті, звичайно, і метро немає.

Але й сам Мэтт теж на красеня не дуже тягне, так що Дженні з радістю погоджується попити з ним увечері пива й побалакати про життя. На другому побаченні (це він сильно затяг) щаслива пара усамітнюється в спальні й могутньо там сполучається. Настільки могутньо, що ліжко скаче по всій кімнаті, що твій кінь. Мэтт починає розуміти, що щось тут не так...

Звичайно, не так. Насправді зубрилка Дженні - вона не просто так, вона супер-дівчина. У самому прямому, незамутненому сенсі. Тобто коли відбувається щось погане, вона натягає свій супергеройський спецкостюм і поспішає на допомогу в одній запряжці із Чіпом, Дейлом, Людиною-Павуком і Брюсом Віллісом. Рятує світ, так. Але й у звичайному житті її надлюдські здатності дають про себе знати (див. ліжко).

Плюс до всього ці самі здатності й тривалий період невинності зробили свій згубний вплив на мозок бідної дівчини. Вона намертво закохалася у свого нареченого й люто ревнує його до всього, що рухається. Ще вона дратівлива як пітбуль, і не хоче слухати нікого, крім себе. Ще вона агресивна й груба як сільськогосподарський трактор. Тобто практично нічим не відрізняється від будь-якої іншої сучасної дівчини.

Фільм дивився англійською мовою, так цікавіше. Незважаючи на моторошний акцент деяких діючих осіб, зрозумів практично все, що порадувало. Ще з інтересом спостерігав за норовами нинішніх американців. Насмілюся помітити, норови часом сильно лякають. Нашому героєві Метту постійно загрожують штрафні санкції за те, що він час від часу витріщається на ноги своєї цицястої співробітниці. За ним вівчаркою бігає якась страшна тітка індійсько-чукотського походження й постійно попереджає, що якщо він, сволота така, ще раз насмілиться допустити таку дискримінацію стосовно колеги, то вона його... Що вона зробить, розібрати не вдалося, але мабуть, щось серйозне. Про дискримінацію, я, щоправда, не зовсім зрозумів - це йому що, потрібно було й на мужиків теж дивитися, щоб не дискримінувати їх? Або дивитися не тільки на ноги, але й, скажемо, на руки/цицьки/інші важливі органи? Або як? Так, важко живеться в Америці нашому братові.

Після тяжких роздумів, в Америку вирішив поки не їхати. Може, там ще положення виправиться.

Отож. Після декількох енергійних трахів (див. ліжко), Метту таке положення речей набридає. Тим більше, що прямо на роботі є дівчата нітрохи не гірше, а по ряду параметрів (див. цицьки) - і явно краще, ніж супер-вумен Дженні.

Але не така наша мега-героїня! Довідавшись, що Метт має намір її кинути, вона недовго думаючи (як це в неї прийняте), влаштовує своєму обранцеві веселе життя. Ну там, машину зашвирює у космос, пробиває у квартирі кілька великомасштабних дірок, підсуває в постіль акулу й так далі. Плюс до всього Метта виганяють з роботи. Все, життя скінчене, наш герой ще з останніх сил кріпиться, але явно от-от заплаче.

На цьому моменті хотілося б зупинитися детальніше. Ну а ви як думали, щоб у моїй рецензії - і без філософського прогону. Це вам, розумієте, не Іван Баян, де «мені фільм сподобавсо» - і все. Тут глибина думки й творчий, я вибачаюся, політ.

Отож. Теглайном у фільму виступає несамовита фраза: “He broke her heart. She broke his everything”. Тобто “his everything” - це машина, робота, квартира. І коли героя позбавити цього “everything” - то все, прийшла п**да, відчиняй ворота.

Дивитися на таке трохи дивно. От мене вчили, що найголовніше в людини - це вона сама. Її думки, її почуття. Те, чого не можна відняти. Тобто можна, але - разом із самим життям. Не в матеріальній, вчено кажучи, базі справа. Тобто вона теж важлива й зручна. Але - не життєво.

Не знаю, як у інших, мені от стало ясно після певного періоду життя, що речі, машини й інші меблі - це все тимчасове, наносне. Усього цього людину при належній вправності можна позбавити вмить, буквально за день. Ясніше всього ця істина розуміється в армії, де в солдата немає нічого особистого, навіть одягу. Поза армією розуміння навіть таких нехитрих речей сильно ускладнене й часто займає роки.

Для особливо нетямущих у свій час був знятий гарний фільм «Бійцівський клуб», де головний герой Тайлер Дердон у пориві особливо лютого катарсису репетував: “You're not your job! You're not how much money you have in the bank! You're not the car you drive! You're not the contents of your wallet! You're not your fucking khakis!” І закінчував свою проповідь відмінною фразою, з якої знову ж не можна не погодитися: "It's only after you've lost everything that you're free to do anything."

Так, зрозуміло, що фільм “Fight club” за духом радикально відрізняється від фільму “My super Ex-Girlfriend”. Зрозуміло, що будь-який фільм не варто приймати вже занадто всерйоз. Але разом з тим, не можна й не погодитися багато із тим з того, що говорив у свій час товариш Дердон.

А громадянин Метт, звичайно, наприкінці фільму помирився зі своєю істеричною супер-дівчиною, відбудував назад квартиру, одержав свою машину й зажив довго й щасливо. Ст. о/у Goblin таке закінчення називає «шляхом хом'ячка». І з ним теж не можна не погодитися.

В загалі-то, фільм вийшов місцями смішний, особливо якщо дивитися в оригіналі. Жарти там, примовки - це все є. Але от з головною ідеєю не згодний категорично. Не моє це. А так, якщо не зациклюватися на особливо грузовій філософії, - то непогано. Бадьоренько.

«Нічо так, життєво», - як сказав би камрад Баян (див.).