Рецензія на фільм «На грі»
В минулі вихідні потрапити на «Молодого місяця» мені так і не вдалося - незважаючи на заскок у кінотеатр за годину до початку сеансу, квитків на слізливе кіно про емо-вампирів для дівчаток пубертатного віку дістати не вийшло. Не дуже розстроївшись із цього приводу, стрімко задивився інший фільм - «На грі», режисера Павла Санаєва.
Даний режисер колись зняв дуже непоганий фільм «Останній уік-енд», тому подляни від нього чекати не доводилося. Та й сюжетна зав'язка відрізнялася відносною новизною, що для нашого світу малобюджетних «Царів», «Носіїв» у розмальованих наморднічках і вампірах, що світяться на сонці особливо цінно.
Отож, власно, про зав'язку. П'ять хлопців та одна дівчина дуже люблять грати в комп'ютерні ігри. Більшість ріжуться в «контру» (Сорс, звичайно ж), пару чоловік рубається у файтинги а-ля «Мортал Комбат» (сік, йопта!), а дівчина майстерно водить віртуальні машинки. І все б нічого, навіть грошики якісь у родини приносять, за перемоги свої, але тут як завжди в їхню долю втручається споконвічна кривизна рук російських програмістів.
Внаслідок розумного програмного глюка, свіжопоставлена вітчизняна іграшка інсталюється не в податливому силіконі комп'ютерних мозків, а навпаки - у мозках згаданої п'ятірки із хвостиком. І тепер, як легко догадатися, ледве що - зіниці в хлопців починають пульсувати як божевільні, і вони починають стрибати, битися, стріляти й водити машини точнісінько як персонажі їхніх улюблених ігор.
(Тут мені підказують інсайдери, що за сценарієм вони ще й у режим сло-мо входять у цей час, як Макс Пейн і Нео разом узяті, але на сло-мо грошей не вистачило, тому зіницями довелося й обмежитися).
Якщо мені хтось скаже, що це антинаукове марення, я погоджуся. Але суть не в цьому.
Трохи освоївшись зі своїм раптовим даром, хлопці ненароком завалюють приблизно п'ятдесят злісних найманців, яких у Росію привіз злісний олігарх (Віктор Вержбицький, звісно), переслідуючи свої підступні цілі.
Це взагалі прекрасно - Вержбицький у ролі Головного Лиходія. Навіть почасти радісно, коли при першій же появі актора на екрані вже зрозуміло, яку роль він зіграє у фільмі. Благо Вержбицький здорово натренувався саме на цей типаж в «Особистому Номері», «Нічному дозорі», «Денному Дозорі» й «Дні Д», тому тут він ходить з непроникним обличчям й рідко говорить якусь колючість. Це, мабуть, у точності те, що від нього потрібно за сценарієм.
Хлопці ж, накришивши супостатів у капусту, починають судити й вирішати - чого робити далі. Як не дивно, найбільш розумне рішення - схоронитися глибше й не відсвічувати - їм у голову не приходить. Спершу вони вирішують віджати трохи грошей з місцевих злодіїв, але після знаходять ще більш блискучий вихід. Навіть, я б сказав, сяючий.
І ось тут починаються дивності. Ні, візуально все виглядає пристойно, хлопці стрибають і скакають цілком сумлінно, знято бадьоро, на відміну від звичайного сумного гівна, статичних камер, дебільного монтажу й інших самобутніх особливостей вітчизняного кінематографа. Часом підбішують тупі діалоги, але діалогів у фільмі менше, ніж можна було сподіватися, тому підбішують вони не весь час. Дивності в іншому. В ідейному, так сказати, посиланні фільму.
А посилання там украй тривожне. Якщо який-небудь заморський супермен або людина-павук отримує раптові здатності, він відразу як божевільний починає творити добро, карати поганців і рятувати безневинних праворуч і ліворуч. Таким нехитрим чином доноситься, що будь-який нормальний американець повинен творити це добро навіть без команди, на рівні інстинктів. І це, в принципі, правильно.
У даному ж фільмі, основна проблема, якою терзаються головні герої - це «як за допомогою мега-здатностей підняти побільше бабок». Як виражається командир групи з погонялом Дохтур, «треба встигнути взяти своє». У цьому зв'язку діють хлопці відморожено і геть-чисто невимушено - зокрема, пачками валять людей на вулицях міста (спочатку тільки поганих, потім всіх підряд, включаючи міліцію й мирних громадян). З метою відірватися від погоні, зіштовхують пасажирський автобус з міліцейською машиною. Убивають батька на очах його малолітньої доньки. І роблять ще безліч прекрасних учинків.
В цілому, тема задротів, які стали суперменами (geeks-turned-freaks) розкрита в закордонному кінематографі винятково широко. Але ще ніколи, мабуть, гіки в минулому не поводилися як худоба. І це, звичайно, привід для гордості.
А також в області виродків ми поперед планети всієї. Ура, товариші.
На жаль, ніякого виразного фіналу у фільму нема, в останні секунди ми бачимо чорний екран з написом «Ця історія закінчиться в 2010 році». Ну, тобто в наявності звичайний прийом під назвою «Параграф 78». Всі на перегляд картини другої, типу. Але тільки серце мені каже, що ніякого покарання головні герої не понесуть. А виходить, суспільству пред'явлений черговий приклад для наслідування.
Кради, убивай.
Це просто гра.
