Рецензія на фільм «Заборонена реальність»
На мій погляд, потрібно бути сильно прибитим на голову, щоб читати книги Василя Головачова, і одержувати від такого читання задоволення. Але напередодні виходу фільму «Заборонена реальність» (робоча назва «Смерш 21», за романом «Смерш 2»), скачав згаданий роман, і почав читати. Ну, щоб бути в курсі, про що там взагалі. Ну, на випадок, якщо з фільму не все зрозумію.
Прочитав приблизно третину й кинув. Після чого, власно, і сформулював перше речення даної замітки. Але, треба сказати, читання шматка книги виявилося все-таки досить корисним. Тому що тепер можна із упевненістю сказати: фільм поставлений строго по книзі.
І це, до речі, можна легко пояснити, оскільки сценаристом фільму виступив не хто-небудь, а сам Василь Головачов. У цьому, я так розумію, полягала основна помилка творців фільму, тому що письменник - він уже живе у світі свого твору, він його знає напам'ять, розуміє ким є кожний з персонажів. Для нього очевидно, чому вони вчиняють так, а не інакше. Виходячи із цього, він і пише.
Але для глядача все вищезгадане, як правило, не очевидно, а в ряді випадків і взагалі незрозуміло. У результаті глядачі здивовано стежать за перипетіями, які відбуваються на екрані, не в силах усвідомити навіть, хто тут герой, і звідки він такий бадьорий взагалі узявся. Саме так з таким випадком ми тут і зіштовхнулися.
З погляду наївного, непідготовленого глядача фільм виглядає приблизно таким чином: якось раз по салону падаючого літака біг закривавлений чоловік (Ігор Петренко), намагаючись знешкодити вибуховий пристрій. Тут літак вибухнув, чоловік впав з дивовижної висоти в гущавину лісу, але не вбився, а розсміявся. У процесі сміяння до нього прийшли глюки про місто неземне, яке стоїть під небом блакитним, а також єгер із собакою.
Єгер його виходив, назвав Матвієм, оселив у себе й змусив красити човни. Одного разу до Матвія приплили злі люди, вони хотіли його вбити, але Матвій усіх вбив сам і виїхав у Москву розбиратися, навіщо його хотіли вбити.
У Москві тим часом наступає 2013 рік, там випробовують іноземну «психотропну зброю». Я ж думав, що психотропними можуть бути тільки, скажемо, препарати, а зброя повинна називатися «психотронною». Але творцям фільму, звичайно, видніше. За випробуваннями зброї стоїть моторошний упир (Олександр Балуєв), у якого вселився не менш моторошний інопланетний (?) паразит (?) на ім’я Конкере. Чого хоче Конкере, неясно, але він постійно пролазить у свідомість носія страшними чорними мотузками й невиразно загрожує про те, що «скоро рассвет, времени нет, ключ поверни и полетели».
Ще в Москві діє зухвала зграя спецназівців із приблизно трьох чоловік, під назвою «Стопкрім», вони методично вбивають якихось людей, очевидно негарних, тому що самі вони гарні. Головний там - зарослий по самі брови густою перукою актор Вдовиченков. «Стопкріму» потрібний Матвій, але навіщо - вони не говорять. Ще Матвій потрібний глюкам у своїй голові, вони час від часу говорять йому гарні безглузді слова й насилають картинки недорогого 3D-скрінсейвера, стверджуючи, що це і є те найпрекрасніше місто. Наївний Матвій ведеться.
Закінчується все, зрозуміло... - хто сказав «добре»? - Закінчується все, зрозуміло, незрозуміло - Матвійка рубає руками чорні мотузки, що заполонили Всесвіт, а потім просипається вдома у єгеря весь у пару й поті, і розуміє, що все це - його гарячковий сон після падіння з вантажного літака Ан-12, звати його Томас Андерсон, і він - Обраний. Із цією приємною думкою Том засинає знову. І починаються титри.
От такий от прекрасний фільм, поставлений по не менш прекрасній книзі, вийшов у нас на цьому тижні. Бюджет, між іншим, аж 7 000 000 американських доларів. Сюжету в ньому нема, цікавих спецефектів нема, розгорнутого, захоплюючого (та хоча б просто зрозумілого) оповідання нема, цікавої операторської роботи нема, потужних акторських виступів немає. Є тільки трохи непоганих (на загальному тлі фільму) бійок. Але дивитися фільм заради них - пробачте.
Плюс до всього, у фільмі явно читається натяк на продовження: мов, дайте час, ми ще вам все пояснимо! І навіть провальні касові збори - а іншими вони бути не можуть, з огляду на майже повну відсутність реклами (де там ці 2 000 000 на маркетинг?), і сама жахлива якість фільму - не зупинять творців фільму від задумів на сиквел. Адже тут як - якщо Леонід Ярмольник може обґрунтовано сподіватися, що спонсори пробачать йому недостачу в 20 000 000 доларів від невдалого прокату «Стиляг», то що вже казати про якихось жалюгідні сім мільйонів? Продовжать знімати, ясна справа.
Фактично, спостерігаємо стару тезу про «мистецтво заради мистецтва» на новому витку матеріально-грошових відносин: у фільм вгрохуються божевільні гроші, знімається чергова мутна херня, після чого нові божевільні гроші вгрохуються в новий ідіотський фільм. Система самодостатня, міняти там нічого не треба. І хрін з нею, і з такими фільмами.
