Рецензія на фільм «Кисень»

«...починається на М, — продовжувала вона. — Вони малювали мишоловки, місяць, математику, множення... Ти коли-небудь бачила, як малюють множення?

— Множення чого? — запитала Аліса.

— Нічого, — відповідала Соня. — Просто множення!»

Якби киселеві панянки жили сьогодні, то вони, майже напевно, стали б малювати мотоцикли, міксер, макінтош, мультимедіа. Не знаю, який строк придатності в киселю, але підозрюю, що ці панянки вже давно нічого не малюють. Зате я знаю людину, яка може намалювати мультимедіа (чим би ця штука, зрештою, не виявилася).

«Авторський блокбастер Івана Вирипаєва, – надривалося щодня Наше радіо. – Дивіться в усіх кінотеатрах цього літа». Що ж, гарний PR-хід, мета якого залучити як аматорів попкорну, так і прошарок естетів країни. Правда є ймовірність залишитися взагалі без глядача.

Картина, а давайте домовимося на цей термін, оскільки крики «це не кіно» вже чутні з кінозалу, вражає першим же кадром. Коли йдеш у кіно очікуєш побачити на полотні екрана все що завгодно, але вже точно не меню DVD-диска в блакитній рамці. Частини пронумеровані й названі композиціями. Дев'ять основних композицій, дві – бонусні. Дико? О, це тільки початок. Приготуйтеся до змішання жанрів, стилів, інтонацій, медій і все це тільки для того, щоб почути стару як світ історію про кохання. Кохання, яке штовхає на вбивство, кохання, заради якого кидаєш все, кохання, яке і є справжній кисень.

Хоча ні. Все не так. Почати потрібно з того, що є такий моно спектакль на два персонажа під назвою «Кисень». Він і Вона міркують про секс, любов, траву, людей із Серпухова, фанатиків і кисень. Все це відбувається на тлі заповідей й, так чи інакше, є їхньою ілюстрацією. Взагалі моду до моно спектаклів прищепив Гришковець, хоча по своїй структурі дана п'єса ближче до творчості Сорокіна. Не скочуючись у фонетичний повтор і словесний символізм, коли губляться слова й залишаються лише звуки, повторюваність окремих фраз задає основну ідею, підкреслює зміст, на якому наполягає автор. Але дана особливість вносить певний музичний ритм у всю структуру твору.

Що ж діється в цей момент на екрані? А з екрана на нас дивляться парубок, обстрижений наголо, і дівчина в окулярах із широкою оправою. У дівчини моторошний акцент, він підкреслює розрізненість світів чоловіка й жінки, провінціала й столичної дами. Вони різні, їхнє існування разом не можна уявити. Але є в них щось спільне. Кисень, який наповнює їхні легені.

Однак головні діючі особи тут не вони. Головний персонаж це текст, пропущений через блендер легкої клубної музики. Саме текст є основним, тим стрижнем, на якому тримається весь фільм. А все інше – еклерна анімація, гламурна картинка, відеоматеріали з великим зерном (кивок убік ютубівських роликів), спецефекти, узяті із французьких фільмів (а деякі кадри у відкриту цитують Сайлент Хілл), лише блакитна рамка для тексту. Головне не шукати в ньому зміст, благо все інше можна розхапати на цитати. Поки фаворитом є «... а якщо любити й не клястися, то виходить німецьке порно...».

Бажаючі можуть зіграти в гру «знайди 10 відмінностей», благо вони практично відразу впадають в око. Зникло пару діалогів, одна з композицій замінена (навіщось в стрункі ряди заповідей Христа вплітають заповіді старого завіту). Але головна відмінність, як і заведено, лежить на очах, і залишається непоміченою. Вік героїв. Саня і Сашко фільму значно молодше своїх театральних клонів. Вони імпульсивніші, розкутіші, цинічніші. Діалог про «найважливіше», а найважливіше, на думку Вирипаєва, все-таки совість а не кисень, читається сухо, просто по тому, що він був у п'єсі. Це слово чужо цим молодим людям. А тому, цілком логічно, що зникло з тексту визнання «Я не можу спати з некоханими жінками». Саню ця проблема не турбує. Можливо тому, що для Івана це більше ніж просто слово, він виносить своїм героям досить жорстокий вердикт.

Другим бонусним шматочком звучить відома індійська мантра. На екрані ми бачимо відкриваючі кадри. Ні, Вирипаєв не такий твердий, як можна було подумати. Він дає своїм персонажам другий шанс, закільцьовуючи, зациклюючи фільм. Мантра наводить на думки про реінкарнацію, а, отже, і на можливість не робити помилки попередніх життів.

У підсумку розумієш, що тільки так можна було екранізувати цю п'єсу. П'єсу, що виявляє собою квентисенцію кримінальної історії а-ля «Бумер», ненав'язливої музики, заповідей, фантасмогоричних декорацій і легкої анімації. Фільм – маревний сон, фільм – сюреалістична казка, фільм – глюк.

«Я не курю аби що», — можливо, заперечите ви. У відповідь можу помітити лише:

« — Чому на М? — запитала Аліса.

— А чому б і ні? — запитав Березневий Заєць.»