Рецензія на фільм «Затоїчі»
Розгул злочинності - це завжди погано. Герої-одинаки - це завжди добре. Знахабнілі здирники, які орудують в «Затоїчі», не дуже давно - у роки перебудови й після неї - були завсідниками наших екранів. Країна величезна, перебуваючи в жаху від дикого рекету, який захлиснув її, тішила себе історіями про самовідданих борців з ним. Звичайно, далеко не всі персонажі цих історій були вузькоокими, носили кімоно й розмахували катанами, однак ріднить японських і пострадянських «братух» така ж нерозрізненість один від одного, такі ж інтереси й такий же нахрап.
До революції Мейдзі самураї вже визначилися зі своєю сутністю як паразитичний клас. Вони грабували свою країну, винищували її громадян, гальмували її розвиток. Так жити стало не можна, і справедливість восторжествувала. Чесна праця піднялася над злодійським промислом - невипадково фінальна музична тема починається з будівництва нового будинку. Невипадково танцюристи в національних японських костюмах зовсім дивовижно відбивають степ - ця сцена персоніфікує синтез багатовікових традицій і буржуазних віянь. Можна навіть сказати, міфічний герой Затоїчі суперничає з не менш міфічним героєм Кацумото в боротьбі за новий вигляд Японії.
Втім, ефектний фінал із сюжетною лінією співвідноситься досить умовно. Вона, ця лінія, і зовсім відверто слабка, тому як виявляє собою невигадливу байку про народного месника типу китайського «Великого боса» або американської «Кобри». Вбивства включаються в нього, як тільки дія починає провисати. Не допомагає й легкий наліт детективності - у мафії, виявляється, був легальний малопримітний бізнес (не нагадує вам історію про імпортерів маслинової олії?). Зрештою, фільми про пригоди даного героя знімалися протягом трьох десятків років, але лише коли за нього взявся Біт Такеші, популярність його вийшла за межі Японії. Тому що Біт Такеші сам по собі - найцікавіший персонаж сучасного киножиття. Можливо, у самій Японії розгорілися гарячі суперечки про те, якою мірою зухвалий юнак Кітано зіпсував традицію, яка складалася десятиліттями, - адже незрозуміло навіть, чи сліпий тут насправді Затоїчі або тільки прикидається. Ми, перебуваючи поза Японією, не надаємо цьому абсолютно ніякого значення.
Тому що для нас фіча цього фільму - не літературність, не історична вірогідність, а кінематографічність від Кітано. При цьому основними її компонентами виступають навіть не продемонстрована акторами непогана спортивна форма й не досить-таки цинічний гумор. Візуальна перевага нового «Затоїчі» і перед класичним «Йоджимбо», і перед новомодними «Кірр Бірр» з «Раст самураєм» полягає в тому, що попросту виглядає свіжіше. Виявляється, можна знімати лихий самурайський екшн без впливу американського й гонконгівського кіно. Кітано відкрито іронізує над своїми попередниками в цьому напрямку: горе-вояки, залихватськи висмикуючи мечі, наносять рани своїм же супутникам, з дикими криками проносяться ряджені – дурні, що зображують самураїв, а сцена з майстер-класом самозваного сенсея та й зовсім вправі претендувати на звання найсмішнішої сцени року (нас тут може розсмішити навіть розшифровка ім'я актора: Гадаруканару Така - Гуадалканал Така, досить патріотичне ім'я).
Існує безліч чисто японських термінів, що позначають чисто японські жанри. Наприклад, той же самурайський екшн іменується «чамбара». Кітано, ступивши на його територію, обійшовся з його канонами більш ніж вільно - але те виправдано, міжнародний глядач навряд чи був би в захваті від самурайського варіанта «Зірвиголови». Для позначення власного стилю майстер наповнив картину різними колоритними штучками: тут і нарочито неправдоподібні фонтани крові (Тарантіно для цього використовував презервативи, Кітано - комп'ютер), і незвичайні колірні сполучення (червоні плями на сірій від дощу землі), і незвичайні герої ( гейша-сестра й гейша-брат). Але експерименти, що найбільш запам’яталися, довелися на долю музики. Заради цього Кітано пожертвував багаторічним партнерством із Джо Хісаїші, внаслідок чого звукоряд вийшов більш живим, більш насиченим, ніж у попередніх його фільмах, - чого варта одна тільки ідея використання селянських сапок і оброблюваного ґрунту як музичного інструменту. На музику перетворюються також звуки будівництва, ляскання дерев'яними сандаліями по рідкому бруду. А фінальна феєрія, такий карнавал по-японськи - це як би переосмислення ще однієї стародавньої японської традиції, відповідно до якої виступи (і фільми в тому числі) завершуються масовим танцем.
Сам Біт Такеші по кричущій японській моді пофарбувався блондином і як звичайно вирядився в ексклюзив від Ямамото. Протягом усього фільму він виразно крекче й хекає - важко сказати, наскільки вдалим ходом російських прокатників було збереження в назві латинської «i», але от запрошення на озвучування головної ролі Армена Джигарханяна таким є безсумнівно. Творець одного із найзастрашливіших образів у радянському кіно знявся також і в досить великій кількості легковажних комедій - а Кітано, якого ми звикли сприймати не інакше, як екстремально суворого дядька, у себе на батьківщині шанується як... комік.
Так, у нього є своя шоу-програма на японському телебаченні. Кажуть, досить сумнівної якості. От у цьому й полягає секрет інтересу до фільму. Глядачеві цікавий не стільки сліпий майстер меча Затоїчі, скільки Кітано в ролі сліпого майстра меча Затоїчі. Для самого ж актора цей фільм - неабияка порція стьобу над власним іміджем. І ми на нього купуємося. А куди ж ми дінемося? Адже слава Кітано-коміка - за великим рахунком, продукт теж внутрішньояпонський. От і поєднує він нам на потіху застрашливу незворушність із відверто блазнівськими витівками - наприклад, з намальованими на повіках очима. А останній епізод фільму й зовсім виявився гідним окремого розкручування. На одній з європейських презентацій «непереможний» під час укліну збив головою мікрофон.
