Рецензія на фільм «Корпорація «Війна»»
На хвилі ентузіазму, відволікся від перекладів секретних закордонних технологій і взявся за перегляд фільму «Корпорація «Війна» із Джоном К’юсаком у головній ролі. Фільм був охарактеризований буржуйськими коментаторами як політична сатира. Подивившись фільм, згадалося перебудоване висловлення: «Гумор – це сатира з вибитими зубами». Таки як про даний фільм сказано.
Якщо серйозно, то War, Inc. нагадує коктейль зі «Збройового барона» з Ніколасом Кейджем і «Цього божевільного, божевільного світу» режисера Крамера. Розмішати, але не збовтувати, приймати перорально. Причому одноразово, по другому колу даний фільм дивитися нікому не захочеться.
Але що це я все гундю й гундю, а про сюжет ні півслова. А сюжет такий: транснаціональна корпорація «Тамерлан» хоче смерті якогось Омара Шарифа. Не того, котрий актор, а іншого – товстого арабського олігарха в шапочці як у дорогого Леоніда Ілліча. Олігарх відвідує із дружнім візитом вигадану країну Туркистан (тільки що звільнену найманою армиєю «Тамерлана» від тоталетаризму), і його потрібно там терминово пристрілити. Для цих цілей у керівництва «Тамерлана» є спеціально навчена людина – якийсь Бренд Хаузер.
Хаузера, з легендою влаштовувача модного шоу у звільненій від гніта столиці, засилають у Туркистан, де він зустріне своє велике кохання – продажну журналістку™, мало не закрутить роман з популярною співачкою Йонікою і взагалі зрозумиє, що вбивати людей – недобре.
Спочатку фільм розвивався непогано. Ряд режисерських знахідок мені навіть сподобався, я почав думати, що перенос дії в Туркистан обумовлений необхідністю постебатися над американською дійсністю. Багато епізодів фільму підтверджували цю думку – наприклад, попередження власникам автомобілів на вході в американський командний центр: «Шановні власники автомобілів, не залишайте свої машини без догляду. В противному випадку вони будуть реквізовані й знищені». Прибуття Йоніки на прес-конференцію, виступ божевільного шанувальника, дії охоронців теж відмінно вписувалися в цю виставу. Постійні вибухи в кадрі й за ним, рекламні щити на танках, колоритний водій таксі – непогано, непогано.
Але починаючи із другої половини фільму, режисера навіщось понесло в такі нетрі, що мені не даремно згадався «Цей божевільний, божевільний, божевільний мир» Стенлі Крамера. Його в шістдесяті роки навіть в СРСР показували. Хитра була радянська влада – на виходах з кінотеатрів стояли патрулі НКВД, і всіх, що подивився цей фільм, негайно заарештовували, саджали на баржі й топили в Льодовитому Океані. Страшний був час.
Герой фільму постійно кудись біжить. Спочатку він біжить рятувати Йоніку, потім несеться рятувати продажну журналістку™, потім передумує вбивати замовленого Омара. І все це на фоні нескінченних флешбеків – наш Хаузер пережив у минулому особисту драму й тепер постійно це згадує, із приводу й без. А ще він колись посварився зі своїм начальником і в знак протесту запхнув його в смиттєзбиральний комбайн, але той вижив і заприсяг помститися. І помстився – викрав у головного героя доньку й сховав її в далекій країні. Але герой на те й герой, щоб знайти доньку й відкрити їй правду. А заодно восторжествувати справедливістю по нахабній пиці колишнього начальника.
На цьому мисці в мене почався довгограючий приступ нервової істерики. А коли Хаузер голосом Дарта Вейдера сказав «Я твій батько, Люк», і страшно засопів через дірки в шоломі, то навіть сусіди знизу прокинулися й сказали, щоб я тихіше там.
І я став тихіше. Але фільм йшов, а ідіотизм не кінчався. Він там навіть навпаки – міцнішав.
Після перегляду залишилося міцне почуття, що режисер щось таке все-таки мав на увазі й навіть намагався сказати. Але що саме – визначити так і не вдалося. Показ того, що всі нинішні війни – вони заради прибутку? Що на війні вбивають справжніх живих людей, а не картонні фігурки? Що зараз світом успішно рулять мегакорпорації? От це відкриття. Сатира так і пре, так. А більше нічого з фільму не випливає, та й ці худосочні ідейки там заховані так, що з першого погляду й не розглянеш.
З нетерпінням чекаю, коли вже режисери зірвуть покрови остаточно й покажуть фільм про те, що й Ірак американці насправді знищили не для того, щоб встановити там демократію, вільні вибори й чізбургери за 5.25.
Актори теж ніяк не проявилися, тому що їм ніхто не сказав, що вони грають – звірячу комедію або військову драму. В результаті кожний грав як хотів. Вийшло – слабко. Єдиний плюс – подивився, хто така Хіларі Дафф.
А от що таки трохи порадувало: дуже багато радянської техніки в кадрі – волги, «копійки», «ниви». Купа калашів у солдатів, військово-транспортний Ан-12, радянські вертольоти й радянські танки. Є думка, де-небудь у Болгарії знімали, дуже вже руїни там такі…автентичні. Все інше – шлак.
Засмутили, хлопці. От чесно - засмутили. Незадоволений.


