Рецензія на фільм «Іронія долі: Продовження»

Фільм «Іронія долі - 2» побив всі рекорди відвідуваності, і вже протягом декількох місяців глядач товпою валить в кінотеатри. А більшість моїх знайомих видає найпохвальніші відгуки про фільм укупі з ненав'язливою, але наполегливою рекламою на ОРТ. І тільки дві людини оцінили новий фільм короткою, але ємною фразою музиканта: «Повна лажа». У чому ж справа? Давайте розберемося.

Мабуть, слово «іронія» у назві сучасного рімейка телевізійної стрічки, яка вже стала класичною, «Іронія долі, або З легкою парою» є ключовим і дуже м'яким для осмислення всього, що відбувається на екрані.

Після перегляду чомусь пригадується закусочна «Макдональдс»: багато людей, а замість їжі - гамбургери. От і в нашому випадку - людей багато, а замість фільму - продукт масової, ні скоріше, пластмасової культури. Тому що візуальний і звуковий ряд, який йде на екрані, взагалі не піддається логічному осмисленню й поясненню.

Емоційна ж складова відсутня геть-чисто. Як, втім, і кохання між героями. З великого екрана ллється така рясна начинка рекламних роликів, нанизана на кліпові сценічні епізоди, що мимоволі рука шукає пульт перемикання каналів.

Справедливості заради треба визнати, що реклама у фільмі вдалася на славу. Відрекламовано весь джентльменський набір - машина бізнес-класу, швейцарські годинники, мобільники, алкоголь, косметика, і... симпатична мовчазна дівчина-скрипачка і юрист мимоволі. Вона ж головна героїня (Ліза Боярська).

Чому в цей список потрапила дівчина? Тому що головна героїня загалом позує й демонструє свою зовнішність, вимовляючи за півтори години від сили 5-6 односкладових речень. Але, як говориться дівоча краса й розум - це поняття паралельні.

Горілка ж з екрана просто ллється рікою, а п'яні обличчя великим планом практично в кожному епізоді надають картині істинно національний колорит. Чого варте п'яне в хлам міліцейське відділення, не кажучи вже про головного героя (К.Хабенського). На цьому плюси (з погляду рекламодавців) закінчуються й починаються зяючі висоти, з яких опускають публіку й вашого покірного слугу іже з нею.

Не будемо вдаватися в дрібниці, наприклад: яким чином п'яна до несвідомого стану людина може по декілька разів за день літати між двома найбільшими містами Російської Федерації? Яким чином і як ця людина (він же головний герой) взагалі доїжджає до місця призначення, якщо по ходу сюжету з'ясовується, що він від алкоголю впадає в кому? І якщо це так, то яким фантастичним чином, прилетівши в інше місто, п'яному головному героєві, який перебуває в стані овоча, вдається в новорічну ніч знайти слюсаря (!) з домоуправління (!!!) і з його допомогою безкоштовно й без слідів відімкнути чужу квартиру, заснувши при цьому на дивані? А прокинувшись, щиро дивуватися похмільним поглядом - я що, в іншому місті? А через півгодини, впізнавши слюсаря, який прийшов за грошима, з виглядом шкідливого кота ховатися за двері. Або навіщо для того, щоб зустріти батька, лізти в нетверезому стані на балкон сусідської квартири, ризикуючи при цьому життям, але потім боягузливо сидіти під дверима на сходовій клітці, підслуховуючи безглузду розмову двох пенсіонерів, але так і не зустрітися з батьком? Ми опустимо ці непояснені дрібниці. Правда, це вже півфильму.

Зупинимося на головному. Оцінимо системний погляд авторів фільму на сучасних молодих людей. Для цього відволічемося на секунду від фільму й попросимо читача уявити наступне.

Молодого, трохи більше тридцяти, привабливого чоловіка, одягненого в дорогенний костюм, у довге шкіряне пальто на хутряній підбивці, який розмовляє по дорогому мобільному телефону з бездротовою гарнітурою, пересувається по місту на новому автомобілі «Тойота Камрі», носить на руці золотий «Ролекс» на золотому браслеті, працює на чималій посаді в дуже солідній фірмі мобільного зв'язку, і, що найголовніше, має у своєму розпорядженні у новорічний вечір чоловічка для виконання дрібних, але непростих доручень (до речі, чоловічок цей пересувається на джипі й без проблем може відправити будь-якого неугодного не тільки на три літери, але навіть, страшно подумати, у Москву). У пізній новорічний вечір цей непростий молодий і симпатичний приходить до не менш симпатичної студентки не просто відтягнутися, а зробити офіційну пропозицію в присутності її батьків. Купивши, природно, як і заведено в такому випадку, каблучку з діамантом.

Уявили? Дуже добре. До того ж парубок не тільки добре впакований, але й, як видно, розумний і напористий, тому що й працює на непростій керівній посаді, і досяг таких висот сам, приїхавши із провінційного міста. Грає цього молодого й привабливого чоловіка г-н С. Безруков. Отож, зараз шановному читачеві доведеться мобілізувати всю свою уяву й чималу фантазію, щоб уявити наступну картину.

За півгодини до наставання Нового року цей без п'яти хвилин елегантний розумний наречений їде від своєї без п'яти хвилин красуні-нареченої, куди б ви думали?.. На дах(!) якогось обшарпанного будинку, що знаходиться в глухих пітерських дворах для того, щоб розігнати телевізійні перешкоди (!), які утворюються нібито від приймально-передавальної антени мобільного зв'язку(!), причому - на пару з п'яним у мотлох прикордонником.

Це все нагадує сюр або стару солдатську байку про те, як старослужбовиць посилає новобранця із глухого гірського аулу на дах казарми з мітлою в руках розганяти перешкоди від телевізійної антени.

Погодьтеся, уявити цю маячню нормальній людині просто неможливо, навіть якщо вона абсолютно не пам'ятає шкільну програму по фізиці й те, що радіохвилі різної частоти не впливають один на одного ну ані трохи.

Просто жоден сучасний парубок, який навіть не має машини, «Ролекса» і шкіряного пальто (наркомани й алкоголіки не рахуються) у новорічну ніч із місця не зрушиться, навіть якщо почнеться килимове бомбардування. А якщо вже парубок має цю заповітну атрибутику, то скоріше дах обвалиться з десятком прикордонників, ніж він наблизиться до під'їзду... Та й навіщо ж на дах лізти в золотому швейцарському годиннику і без інструмента?

Але творці фільму завзято пригощають глядача сучасним генно-модифікованим соєвим замінником кіно. І далі - більше.

На даху наш наречений віддає прикордоннику, якого він хвилину назад урятував від неминучої загибелі, що б ви думали? Пляшку? Ні! Обручку! Зі словами: «Це в заставу!» він кидається назад до нареченої вже без каблучки.

Яка застава на даху? Чому віддав каблучку, а не гроші або годинник? Наміри одружуватися в нього були більш ніж серйозні. І найдивніше, що він не п'яний, а тверезий, як лобове скло своєї «Тойоти». Звідки така неадекватна поведінка ще одного героя? Пояснити неможливо. Але опустимо й цю дрібницю.

Задамося питанням - чому сучасна приваблива дівчина, майже наречена, йде до незнайомого напівп'яного ловкача від добре знайомої благополучної, розумної й, як з'ясовується, доброї людини (так і не ставши нареченим, в аеропорті він дарує свій дорогий мобильник з гарнітурою й SIM-картою (!) маленькому хлопчикові)? Яка мотивація? Може бути, фільм розкриває щиросердечну драму молодої жінки? Або заблудлий у чужій квартирі молодий доктор своєю безмежною чарівністю й тонким гумором зумів скорити дівоче серце? Як це з успіхом зробив Мягков у Рязанова в першій картині. Аж ніяк. Навіть немає спроб.

Любовний трикутник начебто і є, але от, добродії творці, гіпотенузи в нього немає. А є два безглуздо блукаючих в екрані катета у вигляді Хабенського й Безрукова.

От і це питання скривдженим дирижаблем повисає в повітрі й після перегляду фільму залишається без відповіді. Навіщо ж взагалі знімати таке кіно?

Хоча героїня фільму в самому кінці на питання напівп'яного головного героя: «А в якому я місті?» (глядачі, природно, переглянувши всю перераховану вище маячню, теж зрозуміти цього ніяк не можуть) спокійно так відповідає: «А яка різниця». Так от вона - відповідь на всі наші питання. «А яка різниця!»

Та й взагалі - навіщо задавати якісь питання? Приходь, жуй попкорн, запивай синтетичною колою і дивися, як таке ж синтетичне пійло під назвою кіно ллється з екрана. Але спочатку квиточок купи! Стоп! А чи не це головна причина виходу на великий екран такого, з дозволу сказати, шедевра? Автор хто?

Ба! Та це один з найуспішніших в комерційному плані режисерів - Тимур Бекмамбетов. І що в нього в обоймі? Ну як же! «Денний дозор», «Нічний дозор». А що ще? А ще серіал рекламних роликів «Всесвітня історія - банк «Імперіал». Ну, от тепер все встало на свої місця. Такий «майстер» ліричної комедії, «знавець» людських душ і доль на рівному місці без особливого напруження створив ще один «Дозор» і разом із продюсерами заробив купу грошей, ні, не на створенні фільму, а на відомому маркетинговому ході.

Використовуючи напам'ять знайомий кожній людині, яка живе на пострадянському просторі фільм «Іронія долі, або З легкою парою!» (як-не-як 30 років щороку по декілька разів на блакитному екрані) у вигляді класичного й шановного бренду, розлив у флакон, не змінюючи назви цього бренду, нелегкотравний сурогат, попередньо спорядивши ярлик прізвищами і старих, і молодих відомих акторів. А зробивши продуману рекламу й розумні відгуки на ТВ, можна взагалі не турбуватися про касу. Народ валом повалить. І захоплюватися буде. І це правда.

Нічого вам це не нагадує? Палена горілка, ліва косметика, підроблені джинси. Контрафакт, одним словом.

Змініть назву фільму, заберіть Хабенського й Безрукова, але залишіть режисуру й сценарій без змін - і ви одержите фільм під робочою назвою «Паркий дозор». Без каси й без преси.

Але біда тільки в тому, що коли вже звучить абсолютно не в жилу задуманому хеппі-енді дуже смутна гарна пісня про заметіль, дійсно хочеться звіром завити й заплакати як дитя від ясного відчуття, що все це знімалося для того, що б розвести вас на бабки як останнього лоха.