Рецензія на фільм «Телепорт»
До того, як подивився фільм «Телепорт» (Jumper), чув про нього багато різного, загалом - негативного. Після перегляду зрозуміти таке відношення важко. Безумовно, фільм не шедевр. Ну так його ніхто й не позиціонує як шедевр - добротний тупий бойовик. Саме так його й потрібно розглядати - як тупий невибагливий екшен.
П'ятнадцятирічний Девід - типовий обсос і невдаха. Мати пішла з родини, коли йому було п'ять, батько п'є пиво й не приділяє єдиному синові ніякої, чорт забирай, уваги, а в школі місцеві гострослови прозвали Девіда Мямлею за те що він двох слів зв'язати не може. І навіть пристойної дівчини знайти йому не судилося - через власну непоказність і довбодятливість.
Але раптово, як це заведено в Америці, все змінюється! У Девіда знаходиться чудо-дарунок - він уміє телепортуватися, коли завгодно, куди завгодно, на будь-яку відстань! Тепер, звичайно, він покаже всьому світу, що він зовсім не такий лузер, яким виглядає, що йому - ух! - палець в рот не клади, всю руку відкусить. А покаже він це, звичайно, найпростішим способом - буде грабувати банки.
І от починається девідовське веселе життя - украв, випив, витратив. Украв, випив - витратив, романтика! Причому поводиться наш герой як повний ідіот - шпурляється грошима, знімає найкрасивіших дівок, живе в нью-йоркському пентхаусі, і за вечір встигає відвідати цілу купу країн, загальною кількістю не менш чотирьох. А вихідні він проводить, лежачи в шезлонгу на голові в єгипетського Сфінкса. Як він у такий спосіб цілих вісім років умудряється не потрапити на очі компетентним органам - розуму не приберу.
Але, як вірно казав товариш Турецький у фільмі з непристойною назвою, на кожну дію буває реакція. Або як доречно зауважує герой Самуїла Л. Джексона - «завжди бувають наслідки!» Він у фільмі грає оперуповноваженого, покликаного знаходити й усувати таких от «стрибунів»-телепортаторів, яким є Девід. Він ходить у білій перуці, зі срібним шокером, і страшно дивиться по сторонах. А потім я-а-а-к стрибне!!!
Щастя ще, що в Девіда є кореш - теж стрибун, на ім'ю Гріффін. А в Гріффіна є вогнемет, баггі й ще багато інших корисних девайсів. І йому прикінчити гламурного Самуїла - таки справа честі.
Але в колишнього лузера Девіда є ще й дівчина, яка хоче чесності в їхніх відносинах, із чим у Девіда поки що не дуже виходить. Він просто кохає її... Винахідливо й у різних позах. А дівчина злиться, але відносини не перериває - де ж вона ще знайде такого багатого й цікавого, коли сама працює офіціанткою в місцевому американському задуп’ї?
Загалом там все дуже непросто - але наприкінці, як і заведено, добро переможе зло, Завулон не розірве Договір, а Хабенський і Маша Боярська будуть жити довго й щасливо. Ну, або якось так.
У результаті маємо стандартний для нормального середнього екшена джентльменський набір - спецефекти, гарні пейзажі, суворі харизматичні герої, коротенька любовна історія, простенька мораль і хеппі-енд. Мінусів у всьому перерахованому не так вже багато. Але головний з них - наш герой.
Девіда грає Хейден Крістенсен, і робить він це погано, персонаж у його виконанні вийшов геть картонним, хоча й нахабним на вигляд. На мій погляд, сильна похибка повз образ. На щастя, кореш Гріффін (Джемі Белл) вийшов значно краще й живіше, власне кажучи, він і є у фільмі головний позитивний герой. Ну й Самуїл ібн-Джексон у ролі Паладина - відвал голови, настільки глузливий вийшов дядько, весь фільм ходив, розмахував фінкою й страшно ричав. Дуже сподобався.
Фінальна мораль фільму, вона, зрозуміло, про те, що кохання все може перемогти, а ненависть - навпаки, не все. Й із цим, звичайно, не можна не погодитися.
Але одна думка гризе - на які гроші Девід з дівчиною буде тепер жити? Адже дорого.
Але на якість перегляду фільму ця думка, на щастя, не впливає. Симпатичний такий середнячок, цілком навіть можна подивитися.
