Рецензія на фільм «Іронія долі: Продовження»

Діалектичний матеріалізм або вбий казку красиво.

Скажіть, Вам хотілося дізнатися, що робив Євгеній Онєгін, через 5 років, після описуваних Пушкіним подій або, наприклад, що трапилося з Ганною Кареніною після того, як її переїхав поїзд? А може Вас хвилювали нові пригоди Дубровського?

На жаль, творці відомих літературних творів не завжди радували нас продовженнями своїх книг. Тому дуже багато з життя улюблених героїв для нас залишалося таємницею.

А тому що людство не дуже любить таємниці, то завжди знаходилися такі потрібні світу наслідувачі, які брали на себе вигадувальний тягар.

То вони Війну Світів допишуть, то нових пригод Буратіно накропають, а якщо треба й Ромео із Джульєтою на істинний шлях наставлять.

От і Тимур Бекмамбетов, разом з Костянтином Ернстом ночами не спали й думали, а що ж там у Наді з Женею ж вийшло? Думали вони думали, думали й думали, і вирішили, що їм просто життєво необхідно гідно завершити Рязанівський твір. А що? Вони адже теж не пальцем роблені. Люди відомі, популярні. Єдина проблема полягала в тому, що мабуть Бекмамбетов і Ернст у дитинстві дивлячись "Іронію Долі або з легкою парою", просто таки чорною заздрістю стікали до Євгенія Лукашина, якому дісталася Надя - Барбара Брильська. Я, до речі, теж трохи заздрив Євгенію. Барбара Брильська в молодості - це ідеал жіночої краси, це німфа, це богиня, це щось недосяжне, щось божественне, це мрія будь-якого радянського чоловіка. І природно будь-який чоловік у підсвідомості заздрив Мягкову або Лукашину за те, що саме йому дісталася Барбара або Надія.

Але на відміну від Бекмамбетова й Ернста звичайні радянські громадяни сприймали "Іронію долі" все-таки, як казку й радувалися тому факту, що в когось може бути в житті ненавмисне щастя.

Але не такими виявилися акули Першого. За свої дитячі комплекси вони вирішили помститися Лукашину, Брильській, Рязанову, а також всім іншим хто потрапив під руку. Для цього вони всього лише зняли "Іронію Долі Продовження".

Сюжет "Повернення Будулая", ой пробачте "Продовження Іронії долі" дуже простий:

Виявляється тоді, 30 років тому, у Наді й Жені нічого не вийшло. Вони розсталися. Він повернувся до Галі, а вона до Іполита й у них народилися діти. У Наді донька, у Лукашина син.

Взагалі на розставанні можна було поставити крапку, хвора фантазія задоволена, дитячі комплекси вилікувані. Але це все-таки не сценарій для цілого фільму, та й простого вбивства казки цим діячам від кіно здалося недостатньо, і вони вирішили ще пострибати на її трупі.

І почалося. Синові Лукашина Кості виповнилося 30 років, і він на Новий Рік у лазні, разом із друзями батька раптом вирішує, що йому терміново треба поїхати в Пітер, туди ж куди 30 років тому їздив батько. Навіщо? Виразної відповіді на це найпростіше питання геніальний сценарій, не передбачає. Чому? Та тому, що виразних пояснень бажанню поїхати за 600 км під Новий рік, тільки для того, що б спеціально зробити комусь погано, придумати не можна. Тому пояснення, як би за кадром. Такий божевільний собі вчинок, псевдоромантика.

Причому, зертаю вашу увагу, на відміну від свого тата Костя в Питер їде спеціально. Там у Пітері, Костя c допомогою слюсаря потрапляє в потрібну квартиру й починає робити вигляд, що п'яний. Тут його й виявляє дочка Надії, теж Надя. Приїжджає її наречений Іраклій, молода процвітаюча людина, яка працює на керівній посаді в компанії стільникового зв'язку - "Білайн". На Новий Рік, він хоче зробити Наді пропозицію. Іраклій намагається вирішити проблему Наді й, що дивно, і Кості теж. Повіривши, що Костя п'яний і випадково потрапив у Пітер, він замість того, що б просто викинути його з будинку й не морочити собі голову, везе того на вокзал, що б відправити додому в Москву.

Костя ж, тому що потрапив у Пітер не випадково, в Москву їхати не хоче й природно не їде. Крім цього він улаштовує всілякі підступи Іраклію. Для початку, почувши ділові переговори Іраклія, він дзвонить на його телефон і голосом якоїсь бабусі каже, що у них в будинку проблема з базовою стільниковою станцією й телебаченням і якщо телевізор не полагодять, то вона бабуся з ними круто розбереться. Іраклій доручивши відправлення Кості своєму товаришеві, сам їде виправляти неполадки з телебаченням. Ви знаєте, я з 90-х років минулого століття, не змінюючи, користуюся стільниковим зв'язком одного українського оператора, але тепер напевно підключуся й до Білайна. Адже тільки в них телевізійні антени бабусь лагодять менеджери компанії особисто, ну а вже неполадки із самим зв'язком напевно приїжджає виправляти засновник підприємства Зимін або на крайній випадок генеральний директор Ізосимов.

І поки Іраклій лагодить антену, Костя вертається до Наді й намагається їй пояснити, що Іраклій не для неї. Надя викликає міліцію, яка забирає Костю, разом з Надею, тому що в неї немає прописки, а квартира належить мамі. Надя з міліції дзвонить Іраклію, у якого величезні проблеми зі станцією й п'яними розлюченими громадянами, які поламали без участі Іраклія телевізійну антену. Іраклій кинувши вирішувати найважливіше робоче питання, залишивши в заставу обручку з діамантом, летить визволяти свою кохану з міліцейського полону. Після чого, як відповідальний працівник Білайна, в 23.30 швидко їде розбиратися зі станцією.

Але Надя, ця світла душа, на прощання йому каже: Іраклій, якщо не повернешся до 24.00, то я Новий Рік буду зустрічати з Костею! Не слабка така заява. Іраклій повертається до станції, а вона знищена. Іраклій мчиться назад, але через проблеми зі снігом і дорогою потрапляє в аварію й не встигає. А Надія тим часом, кличе до себе Костю, який вибрався з міліції й сидить під її дверима. З Костею вони відкривають пляшку шампанського й цілуються.

Ось воно Кохання. Несподіване. Яке випливає винятково з фантазії режисера, сценариста й продюсера фільму, а не з того, що до цього показувалося глядачеві.

Взагалі аналізуючи глибокі почуття Надії до Кості можна виявити певні розлади її психіки. Чому? Та тому, що Костя Лукашин за весь фільм не зробив нічого такого, за що в нього можна було закохатися. Бекмамбетов дуже захопився навколишнім антуражем і в реальності Костя й Надя разом проводять не так вже багато часу. Він прикидається п'яним в її квартирі, він повернувся з вокзалу типу за паспортом, він і вона їдуть у міліцію, ось практично і все. При цьому у всіх цих сценах сам герой Хабенського поводиться підло й огидно. А потім Новий Рік і відразу раз - кохання. Пристрасть просто таки якась. Я не заперечую, можливості такого кохання.

Ні, звичайно, у нашому світі все буває. Зустрічаються некрофілія, педофілія, зоофілія й інші збочення. Тому відмовляти Наді в коханні до Кості ми не можемо. Людський розум - потемки. Але однозначно, такі почуття за такий короткий проміжок часу в нормальної жінки до Кості Лукашина не виникнуть. От до душки Хабенського, кумира мільйонів жінок можуть, а до Лукашина ні. Тому що Костя Лукашин дріб'язковий, огидний тип. Такого хлопця я б особисто не хотів бачити ні в друзях, ні в товаришах, ні у своєму колі спілкування. У всіх його вчинках тільки підлість й бажання порадувати себе улюбленого. Хоча, у Бекмамбетова це називається - іронія долі. Не знаю. Ну от, як виглядає абсолютно усвідомлена поїздка під Новий Рік у чуже місто й здійснення там на тверезу голову всіляких дій для недопущення заручин невідомих йому до цього Іраклія й Надії?

Але Бекмамбетов при всіх своїх недоліках є режисером комерційним, і допустити явного неприйняття головного героя не може. Розуміючи, слабість сценарію, обмеженість героя Лукашина молодшого, і повну неможливість згладжування нерівностей, хитрий Бекмекбетов запрошує на роль Кості - Хабенського. Таким чином, він технічно обманює глядача, підмінюючи вбогість персонажа Лукашина молодшого, позитивною харизмою Хабенського. І глядач починає співпереживати Кості, хвилюватися за нього й думати, що він дивиться кіно про кохання.

Добре, вертаємося до дійства, у квартиру по вулиці будівельників приходять Іраклій, мама Наді - Барбара Брильська й тато Іполит. Костя, зрозумівши, що йому не цілком раді тікає й хоробро ховається. А тим часом за ним приїжджає його батько Євгеній і стрибки по мрії радянських громадян тривають. Ми дізнаємося, що виявляється в них зі старшою Надією та, що Брильська, протягом 30 років було найсильніше кохання, але вони, розставшись із незалежних одна від одної причин, нічого не могли поробити. Ви взагалі уявляєте собі, до якої глибини маразму треба дійти, щоб прописати таку сюжетну лінію? Люди кохають один одного, були разом, незрозуміло через що розійшлися, знають адреси й телефони коханих, обоє розлучені, але 30 років не можуть розібратися у своїх почуттях. Взагалі пояснити таку нісенітницю розуму не вистачило б не те, що в Бекмабетова, а й у Фрейда. Але режисер фільму не засмучується, він дістає з кишені штамп - "нещасне кохання".

І от, потерпілі від нещасного кохання Брильська й Мягков зненацька зустрівшись, розуміють: ВСЕ! Жити один без одного вони не можуть. Мягков вимовляє монолог про кохання, їде на вокзал, щоб відправитися в Москву. І Надія старша приїжджає туди теж. У Москву вони їдуть разом. Ось так воно! 30 років вони гасили пожежу пристрасті, але як тільки опинилися разом, пристрасть розгорілася з новою силою. І все б добре, але в цьому випадку обігравання цих подій виглядає як неприродно, так і вбого. Яка пристрасть, яке кохання? Старий, побитий цвіллю Мягков може викликати тільки одне почуття, почуття жалості. Барбарі Брильській, яку російський глядач практично після "Іронії долі" і не бачив, і яка в нього в пам'яті залишалася мегакрасунею, роки на користь теж не пішли.

При цьому у фільмі спеціально демонструють фотографію молодої Барбари. Бекмамбетов показує, дивіться, що сталося з ними, з їхнім коханням. А потім, як пан із плеча кидає їм свій кожух: Помучалися старі 30 років, ну тепер можете й здохнути собі на втіху. Видовище старих, які знайшли один одного і їдуть у Москву, повністю заспокоює Бекмамбетова, Ернста й всю чесну компанію, яка перевиконала план по втоптуванню в бруд світлого й доброго. Все, світле й гарне може бути тільки в Ернста, Бекмамбетова, покидьків як Костя Лукашин і вродливих ідіоток типу Наді Іполитівни. Іншим просто не заведено.

Далі в принципі справа техніки, просте завершення сюжету. Костя Лукашин, який втік, вирішує повернутися, переодягшись у Діда Мороза, тому що сам природно боїться дивитися в очі родині Наді й Іраклію, він забігає в будинок і каже: Мені потрібна Снігурка!!!

Йому кажуть: "Дід мороз іди звідси!" А він відповідає: "Мені потрібна снігурка!" И тут у Наді через подавлене у дитинстві лібідо стається приступ істерики, і вона питає: "Чому мені завжди забороняли робити, що я хочу? Чому ви мене все життя обмежували? Я буду снігуркою!" И стає Снігуркою. Іраклій тим часом не встиг зробити їй пропозицію здогадується, що Дід Мороз це Костя й починає шукати його. Знаходить, коли Костя й Надя поздоровляють дітей з Новим Роком і в цьому карнавальному дійстві Лукашин зізнається Наді в любові й каже, що Іраклій їй не потрібний, а потім випиває чарку й окосіває в дрободан, тому що пити йому не можна. Надя ж каже Іраклію: "Іраклій я тебе не кохаю, між нами все скінчено".

Бідний Іраклій везе Лукашина в аеропорт і саджає його на літак. Навіщо? От навіщо він це робить? Стежачи весь фільм за діями Іраклія, доходиш висновку, що він непогана і навіть скоріше чудова людина. А з огляду на ще прегарну гру самого Безрукова, його потужну ауру, чарівність, розумієш, що він єдиний позитивний герой утвору Бекмамбетова, якого фантазія режисера трохи побила головою об стіл.

Втім, Іраклія анітрошки не шкода, навпаки, за нього радісно, навіщо йому божевільна, не кохаюча його Надя? А не дай Боже вона б вийшла за нього заміж? Навіщо взагалі мати жінку, яка кидає тебе гарного, перевіреного, вірного, надійного, чудового заради якогось негідника, якого бачила до цього 3 години на своєму житті? Добре, хоч кинула до весілля, а не під час медяного місяця.

Літак з Костіком не злітає через метеоумови і всіх просять його покинути, але п'яний Лукашин думає, що він вже прилетів і приїжджає до себе додому, а насправді додому до Наді. Спить, спить, прокидається, думає, що він у себе вдома й о чудо! Поруч із ним Надя, яка його любить.

Неслабе дійство?

Я не буду казати про моральні якості діячів від Першого, але Мягков, Брильська й Рязанов продали й зрадили перший фільм. Не погодилися б вони на цю каламуть, все б дивилося трохи по-іншому. Але що поробиш, ханжею бути добре, а їсти хочеться всім.

А далі буде найпарадоксальніше. Незважаючи на все те, що я написав вище, "Іронія долі продовження" є прекрасним комерційним фільмом. На нього можна сходити в кінотеатр посміятися. Як легка новорічна комедія фільм заслуговує всіляких похвал і якби не спроби прив'язати його до твору Рязанова, то це було б розраховане на масову аудиторію кіно без мінусів.

З жанру комедії в мене немає претензій до фільму. Повний провал цього кіно лежить у романтично-мелодраматичному аспекті. Це навіть не провал, а Мариіанська западина. Над цим фільмом не можна замислюватися, не можна шукати в ньому якийсь сенс, романтику. Тому що перша ж думка, починає викликати у Вас підозру, що Вас приймають за ідіота. І саме в цій площині лежать всі мої основні претензії.

До речі, я відразу відмітаю заперечення щодо того, що це не істотно. Це ще як істотно, творці фільму побудували все: саме кіно, його рекламу, заробіток грошей, гру акторів, все, на співвідношенні з першим фільмом. І якщо в другому фільмі вони вбили найважливіший аспект першого - романтику, це, чорт забери, ой як істотно важливо.

Підсумовуючи все написане, роблю наступний висновок:

"У Тимура Бекмекбетова вийшло все, що він хотів.

Зняти відмінну новорічну комедію, яку дійсно можна подивитися родиною, заробити грошей, зібрати відмінний акторський склад, показати, що він прекрасний комерційний режисер. І найголовніше в нього вийшло вилікуватися від своїх дитячих комплексів, поховавши романтичну казку - "Іронія долі з легкою парою", знявши її вбоге продовження.

От такий він, діалектичний матеріалізм.