Подивився фільм «12» виробництва Микити Михалкова й супутньої дрібної челяді. За фактом перегляду народилися різноманітні думки, і саме ними доведеться ділитися із вдячними читачами в даній замітці. А скоріше навіть не так - спочатку поділюся сюжетом, а томім вже думками. Щоб дотриматися логіки.
Хоча саме сюжет, напевно, вже всім, хто цікавиться, відомий. У центрі - судовий процес. Судять парубійка-чеченця, вважається, що він убив свого названого батька - російського офіцера. Остаточний вердикт повинен винести суд присяжних, дванадцять чоловік. Найзвичайніших людей, не юристів, просто людей з вулиці. Рішення повинне бути одностайним, причому в часі обговорення присяжні не обмежені - скільки треба, стільки й будуть засідати.
І спочатку справа зовсім ясна - хлопець явно винний. На нього вказують докази, проти нього виступають свідки. І те, і інше - стовідсоткової надійності. Ну, і крім того, пацан - чеченець, а вбитий - росіянин, і це теж, звичайно, сприяє максимально можливому вироку - довічному ув’язненню.
Але в одного присяжного виникає сумнів. Як він це каже: «Адже це все-таки людина. А ми так раз - і руки швидко скинули». І пропонує хоча б - поговорити про що те, що сталося. І вони розмовляють. Розмовляють цілих дві з половиною години реального часу. І розмовляють так, що це хочеться весь час слухати. А потім переслуховувати.
Головна причина, чому цей фільм гарний, і велика його вдача - акторські роботи. Повірте старому театральному працівникові - актори зіграли так, як мало хто зіграв за останні років десять. Це притому, що фільм взагалі камерний, дія відбувається в одній кімнаті (хвилинні нарізки-флешбеки ми вважати не будемо), тобто дія скоріше театральна, ніж кіношна. В останньому, звичайно, немає нічого дивного - п'єса «12 розгніваних чоловіків» - вона саме п'єса, яку спочатку екранізував відомий Сідні Люмет, а потім Михалков. Тому й монологи там сугубо театральні. Але як це зіграно, хлопці, як зіграно. За монолог актора Гармаша про заїзд у квартиру, його можна сміло висувати на одержання всякого. Монолог Гафта про своїх батьків - туди ж. Коротенький зовсім монолог Петренко про поїздку в Сімферополь - шедевр.
Деякі, до речі, помилково думають, що переконливо зіграти недорікуватого дядька - легко. Це омана. Зіграти переконливо кого б те не було - важка праця, і виходить далеко не в кожного. У даних акторів - виходить усе. Ну, от Маковецького я не дуже люблю, тому не сприйняв, а інші - це так, це блиск.
Сам Михалков, проти очікувань, не видав собі ні ролі бога, ні навіть його намісника на землі. Взагалі персонаж його виявився у фільмі дуже небагатослівним, і уваги йому приділялося дуже мало. Але фінальна промова однаково сподобалася, хоча й не так, як в інших (див. Гармаш, Петренко, Єфремов). Ех, йому б диявола де-небудь зіграти... (див. скрін).
Ще деякі громадяни чогось вважають, що фільм переконливо показує націоналістів і т.зв. патріотів з негативного боку. Під кінець, мов, це стає особливо переконливо видно. Ну, не знаю, схоже, у фільмі кожний бачить те, що особисто йому ближче. Мені навпаки здалося, що там ідіотами виставлені саме представники «демократичних сил», дуже вже придуркувато вони там виглядали. У цьому ще один плюс фільму - він не розставляє всіх по місцях, не каже, що от цей гарний, а той - виродок. Він дає вирішувати самостійно. Це, є думка, добре.
На жаль, і серед акторських робіт теж виявилося не все зрозуміло. Створилося, наприклад, повне враження, що актор Стоянов не відігравав характер свого героя. А пародіював якогось реально живучого громадянина. Я, на жаль, не сильно розбираюся в російської тусовці, тому не зміг вгадати, на кого саме там натякалося. Але сам факт пародії - він здався трохи дивним. Доречність розповіді актора Горбунова про підліткові полюції - теж не цілком ясно, для чого вона там, яку роль виконує. Але це, напевно, режисерові видніше.
А от сюжет у фільмі здивував, з ним там діється щось незрозуміле. До кінця фільму з'ясовується, що ледве не всі присяжні розуміли, що хлопець невинний (див. Маковецький, Вержбицький). Не зовсім зрозуміло, звідки в Маковецького взявся в портфелі ніж і фотографії, і чому він так довго про них мовчав. Не цілком ясно, до чого у фільмі присутня сцена з метанням шприца. Ну й зрештою - причому тут чорний собака із брильянтовою рукою? Якщо відключитися від інтелігентських слин про те, що він - символ смерті, а рука - символ багатства, то виходить, що й ні при чому.
Більше того, мені (і не тільки, але зараз мова не про це) здається, що фільм недоречно розтягнутий. І ця розтягнутість на користь йому зовсім не пішла. Варто було б завершити фільму після фрази Михалкова «Ми їх знайдемо. Обов'язково знайдемо». Все інше - це вже сміття, і виглядає як сміття.
Ну а що стосується філософії...як звичайно буває з подібними фільмами, вся вона пройшла повз мене. Тому на всі тамтешні православні й соборні заморочки я просто не заморочувався. Воно й зрозуміло - для чого театральному гердеробнику всіляке заумне про філософію? Мені фільм сподобався й без цього.
Тому висновок однозначний: фільм дуже гарний, в першу чергу через гру акторів. Він може сподобатися, а може й не сподобатися. Але подивитися його потрібно обов'язково.
