Рецензія на фільм «1408»
Писати про фільми через різні обставини зараз виходить тільки уривками. Причому, як правило, у кожному з таких уривків міститься два фільми. От і зараз, тільки відписався про п'ятого Харю Пітного, відразу подивився фільм «1408», і треба писати вже про нього. Ну, цим і займуся.
Фільм «1408» - непоганий фільм. Так, непоганий. Поставлений він за однойменним твором товариша Стівена Кінга. І тут треба б зупинитися на даному факті докладніше. Але я не буду цього робити, а навпаки, коротенько висвітлю.
Кілька років назад камрад Кінг випустив свою книжку «Як писати книги». Книжка мене не особливо вразила, оскільки була, по суті, мемуарами, а я таке якось не дуже. Але як експерт зі світовим ім'ям з усього, старанно прочитав. І ось там, майже в самому кінці Стівен розбирав, як правильно писати розповідь. І наводив шматок зі свого вигаданого твору. А потім розповідав, які метафори звідти потрібно забрати, які - вставити, які слова там зайві, як будувати оповідання й діалоги, і так далі.
Повторюся, мені це було не сильно цікаво. Писати я вмів задовго до цієї книжки, і виходило, насмілюся помітити, досить нічого собі. Але саме із цього вигаданого уривка на три сторінки й вирісла згодом цілком собі повноцінна розповідь «1408», після чого за нею був поставлений фільм. Ось така от історія.
А мова у фільмі, до речі, йде ось про що: є такий Майк Енслін, помірковано успішний письменник і пекучий матеріаліст. Він їздить по різних містичних і згубних місцях і перевіряє їх на наявність примар і злих духів. І як правило нічого не знаходить. І від цього ще більше переконується у своєму матеріалізмі.
Але одного разу Майк потрапляє до готелю «Дельфін» і заселяється в номер 1408, у якому з 1912 року загинуло 56 чоловік. І він, звичайно, усвідомлює, що дарма він тут оселився. Тому що в номері дійсно щось є...
Повідомляю: фільм «1408» не має майже нічого спільного з кінговою розповіддю, крім загального задуму. З одного боку це зрозуміло: по-перше в розповіді всього двадцять сторінок, з яких на частку перебування Майка в номері припадає тільки останні сторінок шість. Та й досить складно було б екранізувати близько до тексту, оскільки перебування це описується з погляду головного героя, який швидко втрачає зв'язок з реальністю. Але все-таки шкода. Тому що розповідь, на мій погляд - вона відмінна, і досить страшна. І без усілякого хеппі-енду. А фільм - значно довше, із дуже зменшеною часткою трилера, приплетеною мелодраматичною лінією й щасливим закінченням, що там взагалі ні до чого. Але через брак кращої екранізації, отримуємо задоволення поки що від цієї.
Прийоми, які використовуються у фільмі, щоб налякати Майка й глядачів, таки нестандартні. Особливо мені сподобалася людина у вікні навпроти й ожилі картини. Але й тут не обійшлося без фігні. Скажемо, стіни будинку, які тріскаються, й приколи з дзеркалами - це давня кінгова фантазія, вона зустрічалася в екранізації «Секретного вікна» з Джонні Деппом. Звірячі заскоки у вентиляцію навівають думки про «Сайлент Хілл» (ось, до речі, відмінний трилер). А відбиті в дзеркалі примари - це взагалі вже дурний тон. Але в цілому - непогано, непогано. Градус напруженості тримається на належному рівні.
Сюжетна лінія про батька, дружину й дитину не сподобалася, вона там присутня в рамках програми «не приший кобилі хвіст». Зовсім незрозуміло, до чого відносилася фраза з оригіналу «навіть якщо ти виберешся із цього номера, ти ніколи не залишиш цей номер», яка пролунала у фільмі. Тобто у фільмі як раз він саме залишив номер. А ось у розповіді - навпаки. Тобто от такі непонятки у фільмі все-таки присутні. І через це залишається деяке незадоволення.
Головний герой у фільмі рівно один - Майк Енслін у виконанні Джона К’юсака. Камрад зіграв, на мій погляд, відмінно, фактично, на ньому тримається весь фільм. Він обличчям почасти схожий на Тома Хенкса, особливо коли напружено дивиться на всяке. Але Хенкс - він вже трохи забронзовів і тому виглядає не настільки бадьоро. А от К’юсак навпаки, дуже себе проявив, талановитий такий дядько.
Епізодичну роль менеджера Оліна зіграв Самуїл Л. Джексон. Вийшло теж чудово, такий Елмо Макелрой з відомого фільму. А оскільки Елмо - більш пізня реінкарнація не менш відомого Джулса з «Кримінального чтива», то й менеджер з нього вийшов дуже таким харизматичним. Сподобалися обидва, і К’юсак, і Джексон, причому важко сказати, хто більше, хоча в Джексона екранного часу було всього хвилин десять від сили.
У підсумку - добротний трилер про кімнату із примарами. Не шедевр, ні. Але непогано піде під пиво з горішками. На один раз.
