Рецензія на фільм «Зрушення»
Мда... Ювілейна 150-а рецензія повинна була бути на який-небудь пристойний фільм. Щоб був хоча б на рівні «Хижака» або «Робокопа». Хоча що це я? Якби був хоча б віддалено схожий на «Міцний горішок» - це вже могутнє досягнення. Але от, виявилося, що гідних фільмів у заначці більше не спостерігається, а є там фільм «Зрушення» російського виготовлення. Ну, тут важко сказати щось об'єктивне й певне. Випускає Росія й гарні, справжні фільми, випускає й повний відстій. Нерівно, одним словом. Але однаково це значно краще, ніж робити так, як робимо ми - не робимо взагалі нічого. П'ятнадцять років збиралися, думали, кріпилися, збирали гроші, потім випустили «Штольню» - і знову затаїлися. Тепер уже, зважаючи на все, назавжди.
Загалом, почав дивитися я це «Зрушення». Із самого початку там все дуже непросто. Там показують їдучого в машині сивого мужика. Він розмовляє по телефону. А потім у нього раз! - тріскається лобове скло. А потім там ще починається складніший комп'ютерний ефект і стає усе ще непростіше, ніж раніше. Про комп'ютерний ефект варто було б розповісти побільше, він у цьому фільмі єдиний, але я, скільки не дивився, так і не зміг зрозуміти, до чого він там, і що позначає, тому не скажу нічого. Але мужик цей у результаті ефекту помирає. Натурально, відкидає черевики. Або що там у нього на ногах начеплено.
Потім перед нами широкими, великими мазками розвертається картина важкого життя колишнього нашого, але тепер уже цілком закордонного геофізика Сергія Лодигіна. У нього неприємності в особистій сфері. Там від нього пішла дружина, і забрала із собою доньку. А сам чоловік дружини стояв, напевно, і ляскав вухами. Просрав своє щастя, треба думати. Але не на цьому хотілося б загострити увагу, а на тому, що мене вразило більше - на діалогах. Я, пам'ятається, сильно обурювався діалогами у фільмі «Жерсть», типу ідіотські вони якісь. Таки так, від своїх слів не відмовляюся. Але ось тут - це було просто якесь щось. Це таки новий рівень у російському кіно! На нього, мабуть, тепер буде багато хто рівнятися.
А режисер цієї приголомшливої по міцності стрічки - Ганна Кельчевська - тепер буде ще довгий час утирати холодний піт. Вона це буде робити на біржі праці, тому що з такими фільмами, насмілюся помітити, навіть в аматорському кіно робити нема чого. Я неодноразово бачив фільми, зняті на домашню камеру, які були зроблені набагато більше вміло й дивились значно бодріше. Це незважаючи на трохи менш пафосний сюжет - ну там, типу «Мій 29 день народження!» або «Перші кроки сина» або «Як ми з пацанами палили на риболовлі». І так далі.
Діалоги та й добре. Що там у цілому? У цілому сюжет закручений навколо дуже актуальної зараз теми - сейсмічної зброї. Типу божевільні вчені хочуть накласти свою волосату клішню на цей могутній девайс. І десь, напевно, навіть продати його злим ворогам. А доблесні російські служби всю цю справу люто припиняють. І в цьому їм допомагає розумний російський емігрант Лодигін.
Тут щось схотілося й про емігрантів сказати. Я швидко.
Взагалі до факту емігрантства відношення неоднозначне. З одного боку, зрозуміло, це особисте право кожного - їхати звідти, де не подобається, туди, де подобається. Звідти, де погано, туди де добре. Звідти, де немає грошей туди, де вони є. Це все зрозуміло й логічно. Але є й інша точка зору - що, залишаючи батьківщину, ти як би сам, власноручно розписуєшся в своєму безсиллі щось зробити тут. Ідеш від труднощів. Типу, «та є6ись воно конем, піду туди, де мене оцінять». Є думка, це не наш шлях. Хоча, звичайно, важко сказати, де тут правда, думаю, як звичайно, десь посередині.
Тепер про кілька фільмових моментів. Логіка у фільмі відсутня в принципі. Роялі із цікавістю визирають із кущів, яких тут неміряно. Когось прибили, комусь зламали чавунну трубу об голову, у когось пульнули з вікна джипу. Хто вони такі, яку роль грають у фільмі? Хрін його знає. Прибили - та й добре. Що за бомби заставляються в десятку місць одночасно? Що стало із закордонною роботою главгеру? Що це за загадкова Марина, з якою всі збираються спати, і чий це начальник охорони, з яким вона спить насправді? Що це за шизофренічний Генріх Юрійович? Чому там все взагалі все так тупо?
Звичайно, як у будь-якому поважаючому себе фільмі, не обійдена тема кривавої гебні. Головного героя несправедливо заарештовують, обвинувачують в убивстві, лякають, шантажують, погрозами вибиваючи визнання. Дивно, що не б'ють ногами. Мабуть, на гарну бійку не вистачило грошей спеціально навченим людям, які знають, як правильно бити затриманого. Ще більш дивно, що на стіні ділянки не висить портрет Сталіна, Берії або Дзержинського. Адже всім відомо, що міліціонери - вони всі сховані кати й сатрапи, і в кожній ділянці дотепер висить портрет Сталіна. А в деяких, точно кажу, навіть пам'ятники стоять. У повний ріст.
Природно, розкрита наймогутніша любовна лінія - могутньо позначен бурхливий роман главгера Лодигіна зі старою й страшною анонімною журналісткою. Один з конкурентів у своїй рецензії обізвав сцену траха між ними «найсмішнішою любовною сценою в історії кіно». Таки так. Є думка, такої ідіотської, безнадійно тупої херні не було ще в жодній російській стрічці, навіть якщо вважати за фільми помиї часів перебудови.
Спецефекти у фільмі, за винятком уже згадуваного потужного перфоманса на початку, відсутні, і спливають рівно за п'ять хвилин до кінця - там така хвиля нестримно захльостує нафтову платформу. Хвиля триває секунди три з половиною. При цьому бюджет фільму становить 3.3 (три цілих, три десятих) мільйони американських рублів. Куди вони пішли - це питання починає мучити відразу після закінчення перегляду. І не відпускає ні в яку.
Акторську гри оцінюю як нульову. Головний герой Лодигін викликає стійку антипатію хвилини через півтори після першої появи на екрані. Нафарбована по повній бойовій програмі журналістка схожа на літню повію з помийного фільму «Інтердівчина». Незрозуміло для чого у фільм був запрошений Михайло Єфремов, він там виконав епізодичну роль прикаспійського чабана, у минулому - секретного геофізика. У кадрі був хвилини дві. Для чого - це теж не кожному дано зрозуміти. Мені не дано точно. Непогано виступив літній дідок, що в «Антикілері» грав стукача Петруччо, та й то - тільки перші півгодини, потім теж здувся й прийнявся нести якесь марення.
Операторська робота - фігня. Труські руки після похмілля - це не модна знімальна фіча, а ознака профнепригодності. Звукова робота - така ж фігня. Тим більше, що фільм знову, як і «Чоловічий сезон» по незрозумілій для мене причині, робили на англійській, а потім переозвучували на російську. Переозвучували погано, синхронізації мови з рухом губ у героїв не було ніякою.
Що в результаті? Повне гівно. Фільм «Зрушення» з фанфарами займає в моєму мега-рейтингу крайню нижню позицію. Рідкий відстій. Фтопку.
