Рецензія на фільм «Хоттабич»
Комедії, як і дівчата, бувають різні. Бувають прикольні, смішні, з вогником і вигадкою. А бувають тупі, ідіотські, несмішні. Але є ще - багато хто не знає - і третій, фінальний тип комедій. Це від яких нудить і рве нестримно, і неперетравлена ще в шлунку їжа віялом розлітається по вулицях і перевуличкам. Цей самий третій тип я й мав щастя подивитися третього дня. Називалася комедія третього типу незатійливо - }{oтт@биЧ. Або, якщо трохи нормальніше, тоді - «Хоттабич».
Спочатку, щоб забити правильне введення, розповім трошки про інше.
У проклятому Радянському Союзі, при не менш проклятій радянській владі, людей культури й мистецтва жахливо пригноблювали. Про це вам розповість будь-який діяч тодішнього мистецтва. Розповість він це, сидячи у своїй розкішній п`ятидесятикімнатній квартирі, що, от несподіванка, от сюрприз, йому дала забезкоштовно та сама проклята влада.
Людей мистецтва в СРСР, прямо скажемо, гнобили й гробили. Давали гроші на фільми, спектаклі, постановки, радіопередачі - на все. У цьому й полягав підступний план Радянської влади - задавити культурну інтелігенцію, щоб вона здалася й здохла остаточно. На жаль, не все вийшло як замислювалося, інтелігенти живі й понині.
Але гарних фільмів за роки існування проклятого СРСР було випущено неміряне. Власно, для того, щоб подивитися всі тодішні гарні фільми, потрібно витратити кілька років чистого часу. Там і серйозні фільми про війну, і виробничі драми, і картини з побуту, і - природно - мультфільми, і ще багато чого.
Деяким може здатися, що я невиправдано обіляю радянське кіно й опускаю в безвісність кіно, скажемо, американське. Це не так. Були й у СРСР прохідні стрічки, були й в Америці й великі фільми, й великі режисери. Тут справа в тому, що радянські стрічки робилися строго для радянських людей, з радянськими реаліями й проблемами. Американські, відповідно, робилися американцями й для американців. Тому ряд речей, проблем і ситуацій, описуваних в американських фільмах, як тоді, так і зараз, мені не просто не близький, а незрозумілий. Як незрозумілий і хід думок персонажів і/або режисерів.
Повернемося в наш Союз. Був у нас жанр, фільми якого в силу ряду причин виходили значно бодріше й веселіше, ніж інші фільми. Це були, зрозуміло, комедії. У країні трудилися серйозні професіонали, що видавали відмінної якості комедії. Прізвища їх дотепер багатьом відомі - Гайдай, Рязанов, Данелія, не кажучи вже про майстрів рангом і вмінням подрібніше. Тодішні комедії дотепер, за моїм переконанням, є кращими представниками комедійного жанру взагалі. Ніякі французи, ніякий П`єр Рішар, не говорячи вже про якого-небудь Кларка Гейбла або Містера Біна, там і близько не стояли. Секрет успіху радянських комедій, він у тому, що вони були - для нас, і про нас. І це не могло не радувати.
Знімалося це все, нагадую, у тому самому Радянському Союзі, де по-звірячому пригнічували геть усе, і люто знищували найбільш талановитих представників високої культури.
Але от! - СРСР як країну знищили, оголосили загальну волю творчості й волевиявлення. Про волевиявлення ми як-небудь іншим разом поговоримо, а творчість - вона так, вона розгорнулася з тих пір просто немислимо.
Розгортання торкнулося й жанру комедій. Фактично, із часів катастрофи Союзу не було знято жодного фільму, який би хоч віддалено стосувався того рівня, нижче якого не опускалася якість комедій, створених при проклятому тоталітарному режимі. Ну, може, перебільшую, мені якось пара фільмів більш-менш сподобалася (читай - не викликали стійкої блювоти): «Про бізнесмена Фому» з Євдокимовым у головній ролі, і «Курочка Ряба» із Чуриковою, зовсім чумова алкоголічна фантазія, що проходить по категорії «трагікомедія». А інше - це все суцільно « Грубки-Валянки», « Ширлі-Мирлі» та інші всякі міллі-ваніллі й цицьки-мацицьки.
І навіть колишні титани радянського кіно типу Рязанова прийнялися знімати якесь гівно, разом розучившись робити шедеври. Мабуть, їм сильно тепер бракує, щоб їх гнобили й забороняли. Мабуть, саме в таких умовах тільки й можна було шедеври робити.
Ну й при всьому перерахованому вище, нічого немає дивного в тому, що одного чудового дня процес розкладання комедійного жанру дійшов до свого вищого (або нижчої, як подивитися) піку - тобто приблизно до рівня сучасної американської комедії. І навіть трохи вище. Підтвердилося це припущення зовсім недавно, коли вийшов свіжий російський фільм, заявлений як молодіжна Інтернет-Комедія, під назвою «Хоттабич».
Після такого довгого, м'яко кажучи, вступу, я, як порядна людина, зобов'язаний надати основну частину, як мінімум, у три рази довше. Цьому в початкових класах, на уроках російської мови вчать. Вступ, основна частина, кінцівка. Співвідношення за обсягом - 1:3:1. Але можна й 1:4:1, ніхто поганого слова не скаже. Головне, щоб була симетрія й гармонія, щоб не порушувалася загальна картина.
Але фіг вам! Я хоча й порядна людина, але не настільки. А наскільки - розтин покаже. Поки креатив ллється, його гріх не використовувати.
Щоб не бути голослівним у трудомісткому процесі обхаювання фільму, разом зі змішуванням його з гівном, застосуємо строгий науковий метод. Роз'ясняю. У будь-якому творчому акті, від балету до туалету, є два основних аспекти. Або, як кажуть у науці - плани. План змісту - те, про що цей творчий акт. План вираження - те, у яку обгортку він упакований. Просто й логічно, мені подобається. Отож, при аналізі даного, з дозволу сказати, фільму, почнемо ми із плану змісту.
Є Гена. Він хакер. Дуже тупий хакер з ніком в Інтернеті MazaHaka. Працювати Мазахака не вміє. Та й не хоче. Не прагне якось. Навіщо? Розумових здатностей Хакі вистачає максимум на те, щоб намалювати на сайті в Майкрософта голу дупу. Намалювати програмою Paint, інших у нашого хакера немає. Хоча ні, є ще Photoshop, за допомогою якого хакер Гена редагує свою фотку, перш ніж відіслати її дівчині. По святковим дням наш хакер займається тим, що краде чужі номери кредиток.
Ще про Майкрософт. Давно помічено, що ганьбити продукцію даної компанії обожнюють тільки повні дебіли. «Дрібном`які суксь і масдай!» - це так, це саме звідти. Самі дебіли при цьому не можуть написати навіть простенької програмки, але вважають себе крутими хацкерами, які, безумовно, мають право обхаювати геть усе, включаючи корпорацію, продукти якої використовують 90% користувачів комп'ютерів. Напевно, ці 90% - повні ідіоти, не рівня сміливим викривачам-дебілам. Глибина тупизни деяких товаришів просто вражає.
До речі кажучи, на початку фільму миготить багатозначний напис: «За мотивами книги Сергія Кладо «Мідний глечик старого Хоттабича»». Копірайт дотриманий, всі справи. Ага, дотриманий, а як же.
Дорогі діти! Повість «Старий Хоттабич» була написана в 1938 радянським євреєм Лазарем Лагіним. Книжка була просто чудова, у дитинстві читав кілька разів, поки не вивчив напам'ять. Товариш Лагін, щоправда, хоч і єврей, не догадався зареєструвати свій креатив, чим і скористалася в 2006 році компанія «СТВ», що знімає фільм. Сергій же Кладо (ака Сергій Обломов) - він у найкращому разі пофігист-копіїст, а в гіршому - ідіот-графоман. Судячи з якості екранізації його безсмертного утвору, останній варіант більше ймовірний. Хоча тут і широка нога режисера теж явно приклалася. Але до цього кадру ми ще повернемося трохи пізніше.
Отож, знову до наших хакерів. Гена Мазахака одержує в подарунок до вкраденого на закордонному аукціоні глечика безкоштовний додаток - старого джина Хоттабича. Мазахаці світять три будь-яких бажання. Вибирай - не хочу. Ну, напевно, він побажає «щастя всім, даром, і нехай ніхто не піде скривджений»? Погано, погано, товариші. Зовсім не знаєте смаків сучасної молоді. Гена бажає хрін- знає-скільки-льйон доларів.
Ну добре. Друге бажання - от тут вже розійдеться широка російська душа! Так, розходиться - даєш уміння розуміти мову тварин, комах і інших парнокопитних водоплавних! Коштовно, коштовно, і головне, яскраво сигналізує про розумові здатності героя. Ну й третє, кульмінаційне бажання - пляшка пива, бляха-муха! От це так!!!! От це номер!! (млявий, відморожений на всю голову глядач лежить у важкому трансі, мало чого розуміючи).
Але й сам джин теж непоганий. Він фактично запалює! Він уміє ссати вогнем, грати в Counter Strike і пити фірмове пиво імені самого себе. Тобто мало чим відрізняється від свого підопічного. І в процесі загадування бажань теж дає кульному хацкеру багато коштовних порад: «Думай не про інших, а про себе». Молодця дід, таку думку озвучив!
Так, це багатьом близько, любити тільки себе, а на інших - срати із високої башні. Думати про новий комп'ютер, а не про те, як би зробити, щоб і іншим, по сумісництву, теж було гарно. Поміняти одну дівчину на іншу, тому що та, стара, все пиляла - іди працюй, іди працюй. Даний підхід широко відомий і користується популярністю. Але щоб от так сміло його озвучити - режисерові в сміливості не відмовиш. І навіть у деякій відвазі. Ризиковий хлопець.
Це, загалом, план змісту. Тепер далі.
Як же знятий цей, безперечно, інноваційний фільм? Фільм цей знятий через дупу, режисер Петро Точилін раніше знімав кліпи, але на відміну від західних кліпмейкерів, що подалися в режисери, він взяв зі своєї колишньої професії тільки найгірше. Ідіотські наїзди, швидкий монтаж, акробатичні стрибки камери в усі сторони - це такий новий стиль, це арт-хаус. Дивитися напряжно й нудно.
Звук ніякий. Музика ніяка, і до того ж неодноразово повторюється. Якщо в «Жмурках» Балабанова цей прийом ніс важливе змістовне навантаження, то тут музика (як і сам фільм) їм, навантаженням, не володіє. Що не дивно.
Актори - блиск. Кульного Мазахаку грає литовський актор Маріус Ямпольскіс. Грає ніяк. Тупого підлітка в нього показати вийшло, інших досягнень замічено не було. Та й підлітка вийшло зіграти рівно тому, що сам актор - це він і є. Крім того - так історично склалося, що головний позитивний герой фільму повинен викликати в глядача симпатію. Так прийнято. Даний же нібито «герой» нічого, крім почуття огиди в мене особисто не викликав.
Джина Хоттабича грає актор Володимир Толоконников. Це який в «Собачому серці» грав Шарикова. Фільм «Собаче серце» - він гарний, і Шариков там дуже на своєму місці, але між джином і псом-андроїдом все-таки існує якась якісна відмінність, і це потрібно розуміти. Хоча для сучасних підлітків, що не бачили «...серця», лисий прикольний старикан прийшовся саме в тему. Він їм, звичайно, сподобався.
Про сюжет небагато вже розповів, більше розповідати бажання немає ніякого. Хоча будемо справедливі й відзначимо, що, починаючи приблизно із другої половини фільм стає трохи рівніше, трохи динамічніше й живіше. Але в плюси ми це йому не запишемо. Справді, якщо вам подали обід, і від першого блюда вас бурхливо вирвало, а друге викликало всього лише слабку нудоту - це не привід, щоб обід хвалити.
Ближче до кінця фільму на перший план виходить новий персонаж - розмовляюча комаха. У фільмі всі були чогось впевнені, що це моль. Мені так не здається. Я твердо переконаний, що це була ніяка не міль, а справжній тарган з голови режисера Точиліна. Йому там, імовірно, стало тісно. Дай боже, щоб це був останній.
Ну й нарешті заключні п'ять хвилин бою у віртуальному просторі - отут його багато хто хвалив. А як на мені так ніяк. Фільм гівно, і цей додатковий мульт - таке ж гівно, тільки якістю трохи вище. Але від підвищення якості гівно смачніше не стає.
Підсумок - кал.
PS: Багатьом, до речі, фільм сподобався. Вони люто не згодні з даною рецензією. Головний їхній аргумент: «це ж комедія!». Ну, з таким підходом талановитий режисер Точилін може сміливо запускати свій новий амбіційний проект «Дупа», з намальованою на екрані, і періодично пердячою дупою. Є думка, багатьом теж дуже сподобається. «Це ж комедія!»
