Рецензія на фільм «Хобокенське пустище»
Ненормальні - серед нас. Це науково доведено. Ніколи не знаєш, чого від них можна чекати, на що розраховувати, з яких чергових темних дверей на тебе накинеться, блискаючи всіма своїми іклами, розприскуючи слину й дико мерехтячи очницями, черговий божевільний ідіот.
Але навіть якщо й не накинеться - не біда. Ненормальні - вони адже не обов'язково людожери й кіборги-вбивці. От сьогодні о першій годині попівночі під моїм вікном пройшов знатний сейшен місцевих ідіотів. Їм потрібно було саме там зібратися, щоб голосно репетувати, риготати як стадо життєрадісних кашалотів, слухати свою кашалотську музику й розповідати дебільні анекдоти. Так що ніколи не знаєш...а, так, це вже було.
Але й не в ідіотах справа. Ми й самі всі до єдиного ненормальні. Медичний факт. Є в мене один знайомий психолог, Вороплав його прізвище, так він мені навіть спеціальну книжку показав. Там прямо російською по білому написано - у всіх людей є свої власні, строго індивідуальні психічні відхилення. Фобії там, неврози. І так далі. Так що радуйтеся товариші - ми всі потроху психічно хворі.
Як це правильно сказав товариш Маяковський (одеський єврей Мойша Маякович) - «Дитинка, всі ми трошки коні. Кожний з нас по-своєму кінь». У глибокі думки й складні рими камрада Маяковича мені проникнути не дано, але є думка, що він під кіньми мав на увазі саме психічно хворих. Тобто нас із вами.
Крикнемо ж «Аліллуйя», брати, тому що нам відкрилася істина!
Так, от такі думки мені навіяв перегляд фільму за назвою «Хобокенська лощина» (“Hoboken Hollow”). Для початку за звичкою пожену на переклад назви - фахівці з перекладу виявилися єдині в думці, переводити потрібно винятково «Хобокенське пустище». У той же час не можна не відзначити, що слово “hollow” - воно може означати або прикметник «порожній», або іменник «лощина», «балка», «печера». От був такий фільм із Джонні Деппом “Sleepy hollow”, що було правильно переведене як «Сонна лощина». А отут раптом «пустище». Це невірно.
Інтерес до фільму виник з того самого моменту, коли в перших же хвилинах... Хоча ні, брешу й не червонію. Раніше інтерес виник, значно. Приблизно коли одна знайома навідниця розписала у фарбах, яка чудова стрічка ця сама «Хобокенське нібито пустище». Акульскій навідниці я якось так склалося - довіряю. Тому став негайно шукати цей фільм. І бажано в пристойній якості. Не відразу, але вийшло.
Отож, повторно потужний інтерес виник уже після перших же хвилини перегляду, коли там, на гарному, широкому екрані великим планом нарізали місцевими шарами людську ногу. З пальцями, п'ятою й іншими органами. А потім віддали на прокорм свиням. А потім когось довго доганяли по рідколіссю. Наздогнали й теж порізали й віддали на прокорм. А один все-таки втік і довго валандався по окрузі, переляканий на смерть, весь у крові й соплях. Його теж знайшли й віддали. А кров акуратно злили в спеціальне цебро й віддали місцевим бездомним кішкам і собачкам. Мені подобається така зворушлива турбота про братів наших менших. Вона, як би це сказати, зближає.
І був ще одним такий подорожуючим автостопом. Він взагалі був не при справах. Його ніхто не шукав. Він просто не встиг відійти в сторонку, як раптом його збила машина. І вимазала собі кровищею все скло. А вічка автостопщика мальовничо зависли на двірниках. І там моталися от так смішно: туди-сюди, сюди. Юмористично.
А взагалі мова у фільмі йде про одне американське ранчо. Перебуває воно прямо, я вибачаюся, у козла в дупі. Чорт знає де, у якійсь немислимій глибинці. Як Кушугум приблизно.
І там, на цьому ранчо живе родина садистів і маніяків. Їх там трохи, четверо або п'ятеро. А може й більше, у мене з усним рахунком не особливо. Пики, я вам скажу, просто звірячі, я таких красенів раніше не бачив. Знову брешу, бачив, у фільмі «Пагорби мають очі». Але й тут не набагато гірше, на почесному другому місці, однозначно.
Родина маніяків займається лісозаготівлями. Вони рубають і пиляють гілки з дерев, а потім відвозять отриманий результат кудись у прилегле містечко. Або подалі, я не знаю. А щоб не сильно напружуватися, розпилюючи й розрубуючи ці самі гілки, вони на цю справу підписують минаючих повз бурлак. Типу як сезонних робітників. Ті спочатку добровільно приходять підробити, а там їх відразу - у кайдани, кайдани теж у кайдани, і все - здраствуй, раб.
Утікачів родина пекельних упирів дуже швидко знаходить і показово страчує. Трупи, як уже згадувалося, рубаються на шматки й віддаються свиням. Прав, ой прав була Цегла з фільму «Спиздили»: остерігайтеся власників свиноферм, там майже напевно свиней годують чоловічиною. Товариш знав, про що казав.
Дуже сильно порадував показ норовів усередині рабського колективу. Ні про яку кооперацію й взаємовиручку мова взагалі не йде - хто перший прийшов, той тапки знайшов. У нашім випадку - хто перший прийшов, той і зжер всю належну їжу, за весь колектив. Рукоприкладство, побої, сварки - точно підмічено, саме так раби себе й ведуть.
Добре відображене поводження третіх осіб - правоохоронних органів. Фігня, що в місто регулярно привозять величезні купи хмизу. Плювати, що деякі з них усі в кровищі. Насрати, що в окрузі пропадають люди. Головне, щоб не було війни. Хех. Треба думати, у нашій країні ситуація не сильно відрізняється від описаної. Хіба що в гіршу сторону.
Маніяки теж вийшли дуже нічого. Син Шона Коннері непогано засвітився. Сестра Мішель Пфайфер з моторошними чирьями на обличчі й інших органах. Але особливо знатно вийшов товстий маніяк в окулярах. От це типаж! Я б такого ближче ніж на десять метрів до себе не підпустив.
Але що особливо сподобалося - так це відсутність зациклення безпосередньо на кровищі й кишках (останніх, до речі, взагалі не показали). Тут адже як - кров і внутрішності (непоказані) - це не ціль фільму. Це засіб, за допомогою якого відбивається його, фільму, суть. А суть проста: людина - це звір. Є божевільні, жорстокі звірі - вовки. Є пасивні й ледачі - вівці. Так що фільм «Хобокенська лощина» - він насправді про вовків і овець.
А моралі в ньому, у фільмі, немає взагалі ніякої. Але фільм від цього гірше не стає.
Загалом, мені дуже сподобалося, а тому - треба дивитися.
